справа №1.380.2019.005067
04 березня 2020 року зал судових засідань № 11
Львівський окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Гулика А. Г.,
за участю:
секретаря судового засідання Редкевич О.М.,
представника позивача Максимова А.О.,
представника відповідачів Галузи М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові в порядку загального позовного провадження справу за позовом громадянина Гвінеї ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
до суду надійшов позов громадянина Гвінеї ОСОБА_1 місце перебування: АДРЕСА_1 (далі - позивач) до Державної міграційної служби України код ЄДРПОУ 37508470, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул.Володимирська, 9 (далі - ДМС України), Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області код ЄДРПОУ 37831493, місцезнаходження: 79007, м.Львів, вул. Січових Стрільців, 11 (далі - ГУ ДМС у Львівській області), в якому позивач просить:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №209-19 від 05.06.2109 про відмову у визнанні громадянина Гвінеї ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Гвінеї ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;
- визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині не роз'яснення позивачеві причин відмови, порядку оскарження рішення.
Ухвалою від 07.10.2019 суддя залишив позовну заяву без руху.
Ухвалою від 04.11.2019 суддя прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі.
Ухвалою від 16.12.2019 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що ГУ ДМС України у Львівській області порушило вимоги законодавства щодо належного викладення причин відмови та порядку оскарження прийнятого рішення. Відповідачі не поцікавилися ситуацією у країні походження позивача під час прийняття оскарженого рішення, незважаючи на те, що такі дані наведені у заяві-анкеті позивача, зокрема, публікації у таких засобах масової інформації, як RefWorld, AmnestyInternational. Побоювання позивача є обґрунтованими з огляду на те, що у країні походження на нього чекають загроза переслідувань в ситуаціях систематичного порушення прав людини. Відповідачі дослідили інформацію щодо країни-походження формально, не виконавши положення Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН та постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25.06.2009 № 1.
25.11.2019 представник ДМС України подала відзив на позовну заяву, в якому вказала, що проаналізувавши інформацію наявну у ДМС України, остання дійшла до висновку, що ситуація на території Гвінеї стабілізувалася. Відсутній зв'язок між військовим конфліктом в Гвінеї та можливим існуванням доведеної та обґрунтованої загрози життю, свободі та безпеці особи у разі добровільного повернення. Ситуація в країні громадянської належності позивача не є підставою для надання йому додаткового захисту в Україні, беручи до уваги відсутність конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі його повернення на Батьківщину.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав. Просив суд позов задовольнити повністю.
Представник відповідачів в судовому засіданні проти позову заперечила. Просила суд відмовити в задоволенні позову повністю.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши та об'єктивно оцінивши наявні в матеріалах справи докази, які мають юридичне значення для вирішення спору, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Конакрі, Республіки Гвінея, є громадянином Гвінеї, етнічна група - фула, за національністю - пуль, віросповідання - мусульманство. Сімейний стан - неодружений. Рідна мова - пуль, вільно володіє французькою та частково англійською.
01.09.2017 позивач подав до ГУ ДМС України у Львівській області заяву щодо надання йому статусу біженця або особи, який потребує додаткового захисту, на яку 30.03.2018 отримав повідомлення ГУ ДМС України у Львівській області №114 від 30.03.2018 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення ДМС України №76-18 від 06.03.2018. Підставою для відмови зазначено відсутність стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI.
Згідно з наказом ГУ ДМС України у Львівській області від 01.09.2017 №190 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.
За результатами розгляду заяви, проведених співбесід 01.09.2017 та 09.11.2017, та досліджених матеріалів, ГУ ДМС України у Львівській області дійшло висновку, що громадянин Гвінеї ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, визначені у статті 1 Закону України №3671-VI, що оформлено висновком про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 08.02.2018 №2017 LV 0028.
В подальшому, вказаний висновок та матеріали особової справи стосовно позивача скеровані до ДМС України для прийняття рішення по суті.
Рішенням ДМС України №76-18 від 06.03.2018 громадянину Гвінеї ОСОБА_1 відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особам, стосовно яких встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 вказаного Закону.
На підставі вказаного рішення ДМС України сформовано повідомлення від 30.03.2018 №114, яким позивача проінформовано про відмову у задоволенні його заяви.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 23.07.2018 у справі №813/1267/18, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду, визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 06.03.2018 №76-18 про відмову у визнанні громадянина Гвінеї ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 01.09.2017 №2017LV0028. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
На виконання вказаного рішення суду ДМС України прийняла рішення від 13.02.2019 № 03-19 про зобов'язання ГУ ДМС у Львівській області повторно розглянути заяву громадянина Гвінеї ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
ГУ ДМС у Львівській області прийняло наказ від 04.03.2019 № 50, яким розпочало повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Гвінеї ОСОБА_1 , за результатами якого 07.05.2019 склало висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
25.06.2019 ДМС України прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 209-19 (далі - оскаржене рішення).
На підставі вказаного рішення ГУ ДМС у Львівській області сформувало повідомлення від 19.06.2019 №32, яким позивача проінформовано про відмову у задоволенні його заяви.
Вважаючи рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25.06.2019 № 209-19 протиправним, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.
При вирішенні спору по суті суд виходив з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні передбачений Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон України № 3671-VI).
Відповідно до понятійного апарату Закону України № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та вказаного Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статею 5 Закону України №3671-VI. Відповідно до частини першої вказаної статті особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У частині шостій статті 5 Закону України №3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважатися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з абзацом другим частини другої статті 13 Закону України №3671-VI особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН “Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців” 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після вказаного, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін “не бажає” відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою “внаслідок таких побоювань”. Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни “в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань”. В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від вказаного захисту, така особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Аналізуючи умови, передбачені пунктом 1 статті 1 Закону України №3671, беручи до уваги роз'яснення, наданими у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25.06.2009 № 1 (із змінами та доповненнями), суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття “біженець” включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом вказаної суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. У підпункті 2 пункту “A” статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначено, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
Згідно із статею 6 Закону України № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, відсутні.
У частині п'ятій статті 10 Закону України № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У частині тринадцятій статті 10 Закону України №3671-VI визначено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа такого центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.
Відповідно до пункту 6.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649 (далі - Правила №649) у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як встановив суд, на виконання рішення суду від 23.07.2018 у справі №813/1267/18 та рішення ДМС України від 13.02.2019 № 03-19 ГУ ДМС у Львівській області здійснило повторний розгляд заяви громадянина Гвінеї ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами якого 07.05.2019 склало висновок про відмову у визнанні громадянина Гвінеї ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
25.06.2019 ДМС України прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 209-19.
Надаючи оцінку аргументам позивача щодо неповного з'ясування ситуації у країні його походження під час прийняття оскарженого рішення, суд зазначає наступне.
У висновку ГУ ДМС України у Львівській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07.05.2019 зазначено, що ситуація на території Гвінеї стабілізувалася.
Суд звертає увагу на те, що ГУ ДМС України у Львівській області сформувало такий висновок на підставі інформації станом на 2018 рік, без урахування можливих змін у 2019 році.
Таким чином, ні ГУ ДМС України у Львівській області, ні ДМС України не врахували та не з'ясували реальної ситуації у Гвінеї станом на день прийняття висновку та рішення відповідно.
До того ж, суд погоджується з аргументами позивача про те, що відповідачі не врахували та не оцінили інформації, яка міститься у публікаціях (Фрідом Хаус, Свобода у світі 2017 - Гвінея, 12.07.2017, посилання - http://www.refworld.org/docid/59831e96a.html), (Міжнародна Амністія, Звіт Міжнародної Амністії 2017/2018 - Гвінея, 22.02.2018, посилання - http://www.refworld.org/docid/5a9938f3a.html) в таких засобах масової інформації, як RefWorld, AmnestyInternational.
Вказані обставини визнані у судовому засіданні представником відповідачів.
З огляду на вказане, суд вважає, що ДМС України прийняла оскаржене рішення без всебічного вивчення та оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чим порушило вимоги Закону України № 3671-VI.
Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку, що рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25.06.2019 № 209-19 не відповідає критеріям правомірності рішення суб'єкта владних повноважень, викладеним у частині 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки прийняте необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання ДМС України визнати громадянина Гвінеї ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд зазначає таке.
Відповідно до положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Таким чином, при вирішенні питання щодо правомірності дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень суд може вирішувати питання щодо відповідності таких дій нормам чинного законодавства, однак не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які віднесені по компетенції такого органу державної влади.
Вказана позиція узгоджується із позицією Європейського суду з прав людини, який неодноразово зазначав, що завдання суду при здійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органи влади держави, і суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.
Таким чином, до компетенції ДМС України належить прийняття рішення про надання або про відмову у прийнятті рішення щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рзом з тим, суд зазначає, що відповідачі при прийнятті оскарженого рішення не врахували в повній мірі інформацію щодо ситуації у країні-походження позивача, а тому вимоги про зобов'язання відповідача ДМС України про зобов'язання ДМС України визнати громадянина Гвінеї ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є передчасними.
З огляду на вказане, в задоволенні такої позовної вимоги необхідно відмовити повністю.
Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до вказаного Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У зв'язку з вказаним, суд з метою повного захисту порушеного права позивача, вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати ДМС України повторно розглянути питання про визнання громадянина Гвінеї ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Щодо позовної вимоги про визнання протиправними дій ГУ ДМС України у Львівській області в частині не роз'яснення позивачеві причин відмови, порядку оскарження рішення, суд зазначає наступне.
Порядок повідомлення особи про прийняте ДМС України рішення про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, регулюється Законом України №3671-VI та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649.
Частиною тринадцятою статті 10 Закону України №3671-VI визначено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа вказаного центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.
Вказана норма кореспондується із підпунктом “а” пункту 6.9. Правил № 649 відповідно до якого, при отриманні рішення ДМС про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: а) протягом семи робочих днів з дня отримання рішення надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 27), з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, про що заносяться відповідні відомості до журналу реєстрації видачі повідомлень.
Суд встановив, що в повідомленні від 19.06.2019 № 32 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначено про причини відмови та порядок оскарження рішення.
Таким чином, суд не встановив порушень Закону України №3671-VI та Правил №649 при оформленні та врученні ГУ ДМС України у Львівській області повідомлення від 19.06.2019 № 32 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке відповідає формі, встановленій додатком 28 Правил №649.
З огляду на вказане, суд вважає, що у задоволенні позовної вимоги про визнання протиправними дій ГУ ДМС України у Львівській області в частині не роз'яснення позивачу причин відмови, порядку оскарження рішення необхідно відмовити повністю.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини третьої статті 2 КАС України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з вимогами статті 78 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити частково.
Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати стягненню зі сторін не підлягають, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору у відповідності до пункту 14 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір", а доказів понесення інших витрат сторони не подали.
Керуючись статтями 6, 9, 73-76, 242, 243, 244, 245 КАС України, суд -
позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05.06.2019 №209-19 про відмову у визнанні громадянина Гвінеї ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання громадянина Гвінеї ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
В задоволенні позовних вимог про зобов'язання Державну міграційну службу України визнати громадянина Гвінеї ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства та визнання протиправними дій Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині не роз'яснення громадянину Гвінеї ОСОБА_1 причин відмови, порядку оскарження рішення відмовити повністю.
Судові витрати стягненню зі сторін не підлягають.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.
Повне рішення суду складене 13 березня 2020 року.
Суддя А.Г. Гулик