13 березня 2020 р. Справа № 160/28/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Маковоської О.В. розглянувши у порядку письмового провадження клопотання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа - уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації в ПАТ «Дельта Банк» Кадиров Владислав Володимирович, про зобов'язання вчинити певні дії, -
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації в Публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк» Кадиров Владислав Володимирович, в якій позивач просить зобов'язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб сплатити на користь ОСОБА_1 суму інфляційних збитків за прострочення виконання грошового зобов'язання за період з 11.07.2016 по 11.07.2019 в розмірі 75 253,38 грн., три відсотки річних від простроченої суми в розмірі 17 922,21 грн. та витрати на правову допомогу адвоката в розмірі 10 000 грн.
Підставою для звернення позивача до суду з позовом стало порушення, на думку позивача, строків виконання грошового зобов'язання, передбаченого статтею 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у зв'язку з чим до відповідача заявлено майнові вимоги про стягнення, передбачених статтею 625 ЦК України, інфляційних втрат за прострочення грошового зобов'язання з виплати гарантованого відшкодування за договором вкладу.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін.
Від відповідача до суду надійшло клопотання про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, яке суд вирішує в порядку письмового провадження.
Вирішуючи питання по суті заявленого клопотання, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до частини 5 статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Водночас визначальною ознакою приватноправових відносин є, зокрема, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом позову є зобов'язання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб сплатити інфляційні збитки в розмірі 75253,38 грн. та 3% річних від простроченої суми в розмірі 17922,21 грн.
Як вказує позивач, заявлені позовні вимоги обумовлені несвоєчасним виконанням банком зобов'язань за договором банківського вкладу.
Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон) установлює правові, фінансові й організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, НБУ, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 3 Закону, Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
Згідно частини 2 статті 6 Закону Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.
Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 4 Закону, Фонд у порядку, передбаченому цим Законом, здійснює, зокрема, заходи щодо організації виплат відшкодувань за вкладами.
Отже, Фонд створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку та здійснює у цій сфері нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України (пункт 7 частини 1 статті 4 КАС України).
Згідно частини 1 статті 26 Закону, Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000,00 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.
Частиною 2 статті 26 Закону передбачено, що вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами.
Таким чином, спір стосовно права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200 000 грн, є публічно-правовим і пов'язаний із виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування. Відтак, такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Разом з тим, як вбачається із позовної заяви позивача, останнім була заявлена самостійна вимога щодо зобов'язання Фонду сплатити інфляційні збитки.
Так, Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 23.01.2019 по справі №639/5960/17 зазначено наступне: «…розгляд вимог, якими позивач хотів доповнити позов, подавши вказану заяву від 29 листопада 2017 року, про стягнення з Фонду інфляційних втрат за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, трьох процентів річних і пені у розмірі трьох процентів вартості послуги за кожен день прострочення повернення вкладу, справді, не належить до юрисдикції адміністративного суду.»
Крім того, Великою Палатою в постанові від 22.08.2018 у справі №559/1777/15-ц зазначено: «Однак, заявлені позовні вимоги стосуються не виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, а стягнення з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», крім суми вкладу та відсотків за ним, коштів за прострочення виконання грошового зобов'язання за договором банківського вкладу й інфляційних втрат. Такі позовні вимоги зумовлені, на думку позивача, несвоєчасним виконанням банком зобов'язань за договором банківського вкладу, представництво інтересів якого після введення тимчасової адміністрації та (або) ліквідації банку здійснює його уповноважена особа.
Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що позивач поєднала вимоги про стягнення з банку суми вкладу та нарахованих за ним відсотків з вимогами про стягнення з банку коштів за прострочення виконання грошового зобов'язання за договором банківського вкладу й інфляційних втрат, що не входять до складу гарантованої державою суми відшкодування за вкладом.
Тому такий спір, вирішення якого ініційоване у суді до запровадження тимчасової адміністрації у банку, має приватноправовий характер і залежно від суб'єктного складу повинен розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства.»
Таким чином, враховуючи позицію Великої Палати Верховного Суду, який неодноразово висловлювався у подібних правовідносинах, з огляду на те, що вказаний спір стосується не виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, а стягнення з ФГВФО інфляційних збитків, як окремо заявленої самостійної вимоги суд приходить до висновку, що вказаний спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства.
Крім того, Дніпропетровський окружний адміністративний суд звертає увагу, що доводи позивача про те, що вказаний спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства з посиланням на постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 по справі №761/11256/17 є необґрунтованими з огляду на те, що виходячи з процесуальних механізмів забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду, за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду мають перевагу над висновками колегії суддів Касаційного адміністративного суду.
Аналогічні висновки викладено в Постанові Верховного Суду від 19.09.2019 у справі №826/14564/17.
Таким чином, у даному випадку підлягає застосуванню не висновок, що міститься в постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019, а висновок, викладений у постанові ВП ВС від 23.01.2019.
Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Від наведених вище правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду у відповідності до статті 346 КАС не відступала, а тому підстав для їх неврахування при вирішенні даного спору немає.
З огляду на викладене, суд вважає, що у даному випадку особа звертається до суду за захистом порушеного цивільного права, відтак, спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, а пов'язаний з вирішенням питання щодо відшкодування позивачу матеріальних втрат від користування відповідачем грошовими коштами, належними позивачу, а тому цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Так, відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Суд зазначає, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, що висловлена у постанові від 16.05.2018 у справі №14-16цс18.
Таким чином, розгляд вимог про зобов'язання Фонду сплатити інфляційні втрати за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, трьох процентів річних і пені у розмірі трьох процентів вартості послуги за кожен день прострочення повернення вкладу, не належить до юрисдикції адміністративного суду.
Аналогічний правовий висновок міститься в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №639/5960/17, від 22.08.2018 у справі 559/1777/15-ц, який є обов'язковим для застосування в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).
Згідно частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до пунктів 8 та 9 частини 2 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
З огляду на викладене, суд вважає, що клопотання відповідача є обгрунтованим та підлягає задоволенню , а спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки у даному випадку особа звертається до суду за захистом порушеного цивільного права, відтак, спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, а пов'язаний з вирішенням питання щодо відшкодування позивачу матеріальних втрат від користування відповідачем грошовими коштами, належними позивачу.
Статтею 124 Конституції України визначено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Відповідно до статей 6, 13 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, а також кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Аналіз зазначеної норми міжнародного права свідчить, що обов'язково суд повинен бути встановлений законом, тобто кожен має право на розгляд справи компетентним судом, компетентність якого встановлюється тільки законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Таким чином, виходячи з предмету спору та суб'єктного складу спірних правовідносин, позов ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов'язання сплатити інфляційна збитки підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
В силу положень пункту 1 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Керуючись ст. ст. 238, 243, 248 та 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Клопотання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України - задовольнити.
Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа - уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації в ПАТ «Дельта Банк» Кадиров Владислав Володимирович про зобов'язання вчинити певні дії, закрити на підставі пункту 1 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України.
Ухвала суду набирає законної сили відповідно до ст.256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено в порядку та у строки, встановлені ст.ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи ухвала суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.В. Маковська