Справа № 640/22536/19 Суддя (судді) першої інстанції: Маруліна Л.О.
12 березня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача: Беспалова О. О., суддів: Ключковича В. Ю., Пилипенко О. Є., розглянувши у порядку письмового провадження у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2019 року (місце ухвалення: місто Київ, час ухвалення: не зазначений, дата складання повного тексту: не зазначена) у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, судді Харківського апеляційного суду Савенка Миколи Євгеновича, державної установи «Харківське СІЗО № 27» про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, в тому числі, до судді Харківського апеляційного суду Савенка Миколи Євгеновича про визнання неправомірними дій, що виразились в неправомірному залишенні звернень без відповіді та створенню перешкод по оформленню та посвідченню довіреності; зобов'язання надати відповіді на звернення (клопотання від 11.09.2019 року, запит від 10.10.2019 року, запит від 17.10.2019 року) та погодити посвідчення довіреності від імені позивача.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2019 року в цій частині позовних вимог у відкритті провадження відмовлено.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить апеляційну інстанцію скасувати незаконну, на її думку, ухвалу суду першої інстанції та справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що зверталась до судді як до посадової особи, в провадженні якої перебуває справа на виконання вимог Порядку посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених.
Такі звернення апелянт вважає поданими у відповідності до вимог Законів України «Про звернення громадян» та «Про інформацію», з огляду на що вважає, що зверталась до ОСОБА_2 не як до судді, який здійснює правосуддя, а як до посадової особи, в повноваженнях якої знаходиться визначене питання, що не має процесуального характеру.
Відзив до Шостого апеляційного адміністративного суду не надходив.
У відповідності до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги, з належними документами, що посвідчують право представників представляти їх інтереси, в судове засідання не з'явилися.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції 12.03.2020 р. постановлено про перехід до розгляду справи в порядку письмового провадження у відповідності до ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.
У відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Статтею 55 Конституції України дійсно встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Частиною першою статті 124 Конституції України встановлено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.
У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута.
У даній справі предметом оскарження є бездіяльність судді, у провадженні якого перебуває кримінальна справа.
Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 р. № 8 «Про незалежність судової влади» виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв із таким предметом.
Аналогічну позицію висловлено у п. 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад, надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо того, що даний спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки суди та судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень, які здійснюють владні управлінські функції, і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ.
Відтак доводи апеляційної скарги не спростовують позицію суду першої інстанції та апеляційним судом відхиляються за необґрунтованістю.
Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції постановив оскаржувану ухвалу з достатнім обґрунтуванням нормами процесуального права непідсудності даної справи судам адміністративної юрисдикції, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.
Відсутні також підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, та розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 139 КАС України.
Керуючись ст. ст. 229, 294, 308, 310, 312, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, судді Харківського апеляційного суду Савенка Миколи Євгеновича, державної установи «Харківське СІЗО № 27» про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії залишити без задоволення.
Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені ст. ст. 328, 329 КАС України.
Суддя-доповідач О. О. Беспалов
Суддя В. Ю. Ключкович
Суддя О. Є. Пилипенко
(Повний текст постанови складено 12.03.2020 р.)