ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
11 березня 2020 року м. Київ № 826/4522/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Григоровича П.О., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом до ОСОБА_1 Військової частини НОМЕР_1
провизнання протиправної діяльності, зміну підстави звільнення та стягнення вихідної допомоги, -
за участі:
позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - Кобилянського О.В.
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 або Позивач) з позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту - ВЧ НОМЕР_1 або Відповідач), в якій просив:
1. Визнати протиправною діяльність військової частини НОМЕР_1 щодо зміни правової підстави розірвання трудового договору.
2. Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 змінити формулювання причини звільнення з пункту 2 статті 36 КЗпП України на пункт 4 статті 36 та статтю 39 КЗпП України.
3. Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 виконати заходи, передбачені статтями 44, 47, 116 КЗпП України.
4. Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь позивача згідно з нормами статті 44 КЗпП України вихідну допомогу у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
Позовні вимоги мотивовано тим, що оскільки Відповідач протиправно, всупереч інтересів Позивача, змінив підставу звільнення, що призвело до порушення його прав та законних інтересів, у тому числі до неотримання вихідної допомоги при звільненні, то такі права та законні інтереси Позивача мають бути поновлені у заявлений ним спосіб.
Представник Відповідача, заперечуючи проти позовної заяви (аналогічно, у відзиві на позовну заяву), просив суд відмовити в її задоволенні у повному обсязі, вважаючи оскаржувані дії законними та обґрунтованими, вчиненими з дотриманням положень статті 19 Конституції України.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.11.2016 у даній справі, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2017, було відмовлено в задоволені позовних вимог.
Постановою Верховного Суду від 24.10.2019 постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.11.2016 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2017 скасовано, справу направлено на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.
Так, Верховний суд зазначив, що судом першої інстанції не з'ясовано до якого документу (наказу) необхідно внести зазначені Позивачем зміни правових підстав розірвання трудового договору. Водночас для зміни правової підстави розірвання трудового договору дослідженню підлягає відмова у звільненні за поданою Позивачем заявою, відповідний документ (наказ) про звільнення і застосовані Відповідачем підстави розірвання трудового договору. При цьому суди першої і апеляційної інстанції при прийнятті оскаржених рішень про відмову в задоволенні позову та апеляційної скарги виходили лише з висновку про встановлену відсутність допущених відповідачем порушень, зазначених в поданій позивачем заяві про звільнення. Факт відмови у задоволенні заяви позивача про звільнення викладений у листі, дотримання порядку розгляду поданої заяви, наказ про звільнення, який відсутній в матеріалах справи, підстави звільнення та доводи позивача щодо дати звільнення залишились поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій. Також в матеріалах справи міститься погоджена заява позивача від 24.02.2016 про надання 26.02.2016 одного дня відпустки.
З огляду на наведене Верховний суд дійшов висновку, що при новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно дослідити дотримання порядку розгляду поданої Позивачем заяви, наказ про звільнення і підстави звільнення та встановити належність обраного Позивачем способу захисту порушених прав та своєчасність вимог щодо зобов'язання Відповідача виконати заходи, передбачені статтями 44, 47, 116 КЗпП України.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення Позивача та представника Відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи висновки Верховного суду, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.01.2015, наказом від 17.09.2015 №34 Позивача поновлено на посаді головного спеціаліста державної служби 1 управління 3 департаменту військової частини НОМЕР_1 .
Відповідно до витягу наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу державних службовців) від 18.12.2015 № 50 ОСОБА_1 , головний спеціаліст державної служби управління департаменту військової частини НОМЕР_1 , переведений на посаду головного спеціаліста державної служби (за рахунок посади військовослужбовця - старшого офіцера) відділу служби управління департаменту військової частини НОМЕР_1 (до укомплектування цієї посади військовослужбовцем), на підставі заяви від 05.11.2015 (том 1, а.с.33, 52).
18.12.2015 Позивачем було укладено з ВЧ НОМЕР_1 строковий трудовий договір, за умовами якого Позивач приймається на роботу в 1 відділ 1 служби 1 управління 4 департаменту військової частини НОМЕР_1 за професією (посадою) головного спеціаліста державної служби (за рахунок посади військовослужбовця - старшого офіцера, шпк «полковник») з кваліфікацією V категорія посад державної служби без випробування. Згідно з пунктом 1 трудового договору цей договір є укладеним на визначений строк, встановлений за погодженням сторін - до укомплектування цієї посади військовослужбовцем (том 1, а.с.51).
08.02.2016 Позивача було ознайомлено з повідомленням про майбутнє звільнення на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України (у зв'язку з закінченням строку трудового договору) у зв'язку з призначенням на його посаду військовослужбовця (том 1, а.с.45).
10.02.2016 Позивач звернувся до командира ВЧ НОМЕР_1 із заявою про звільнення з державної служби на підставі пункту 4 статті 36 та статті 39 КЗпП України (вх.№ А-17 від 15.02.2016), в якій також було зазначено про постійний тиск на Позивача та порушення законодавства про працю (том 1, а.с.9-10).
З огляду на бездіяльність посадових осіб ВЧ НОМЕР_1 , Позивач 25.02.2016 повторно звернувся до командира ВЧ НОМЕР_1 із заявою щодо термінового видання наказу про його звільнення за пунктом 4 статті 36 та статтею 39 КЗпП України і здійснення співробітниками ВЧ НОМЕР_1 заходів щодо цього, передбачених чинним законодавством (том 1, а.с.18).
Листом ВЧ НОМЕР_1 від 26.02.2016 вих. № 222/7/278 «Про розгляд звернення» Позивачу було повідомлено про відсутність правових підстав для задоволення його заяви (вх.№ А-17 від 15.02.2016), з повідомленням про відсутність обставин порушення законодавства про працю та роз'яснено право оскарження прийнятого рішення відповідно до положень Закону України «Про звернення громадян» (том 1, а.с. 15-16).
Листом ВЧ НОМЕР_1 від 04.03.2016 вих. № 222/7/318 Позивачу було повідомлено, що його попередню заяву від 10.02.2016 опрацьовано в терміни, передбачені Законом України «Про звернення громадян» і відповідь на порушені питання, у тому числі обґрунтування звільнення, надана листом від 26.02.2016 вих. № 222/7/278. У вказаному листі також зазначено про відсутність правових підстав для перегляду рішення щодо звільнення Позивача та задоволення вимог, викладених у заяві від 25.02.2016, і роз'яснено право оскарження прийнятого рішення відповідно до положень Закону України «Про звернення громадян» (том 1, а.с.19).
Натомість, наказом командира ВЧ НОМЕР_1 № 7 від 25.02.2016 Позивача звільнено з посади головного спеціаліста державної служби відділу служби управління департаменту ВЧ НОМЕР_1 відповідно до пункту 2 статті 36 Кодексу законів про працю України з 25.02.2016 у зв'язку з закінченням строку трудового договору (том 1, а.с.133).
Разом з тим, в матеріалах справи міститься погоджена заява Позивача від 24.02.2016 про відпустку без збереження заробітної плати на один день - 26.02.2016, яка фактично з незрозумілих причин не була реалізована (том 1, а.с. 17).
Вважаючи безпідставним звільнення за пунктом 2 статті 36 КЗпП України, з огляду на подання заяви про звільнення на підставі пункту 4 статті 36, статті 39 КЗпП України, Позивач звернувся до суду з даною позовною заявою. При цьому, Позивач наголошує про необхідність зміни формулювання причини його звільнення з пункту 2 статті 36 КЗпП України на пункт 4 статті 36 та статтю 39 КЗпП України саме в наказі командира ВЧ НОМЕР_1 № 7 від 25.02.2016.
Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам і поясненням сторін, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді у відкритому судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності та враховуючи обов'язкові вказівки Верховного суду, наведені у постанові від 24.10.2019, суд дійшов висновків про наступне.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Тож, адміністративний суд, здійснюючи судовий розгляд справи, перевіряє оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність вищенаведеним закріпленим процесуальним законом критеріям.
Для вирішення спірних правовідносин судом застосовано, зокрема, норми Конституції України та Кодексу законів про працю України (далі по тексту також - КЗпП України), у відповідній редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
У розумінні статті 2 КЗпП України, право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.
Відповідно до частини першої статті 21, частини другої статті 22 КЗпП України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.
Згідно зі статтею 23 КЗпП України, трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Відповідно пунктів 2, 4 частини першої до статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема: закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення; розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
Таким чином, в установленому трудовим законодавством порядку працівник з власної ініціативи вправі припинити трудові відносини з одним роботодавцем, після чого працевлаштуватися до іншого або поступити на навчання чи займатися іншими видами діяльності. При цьому, порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника в основному визначений відповідними нормами КЗпП України, зокрема, статтею 38, яка встановлює порядок розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, та статтею 39, що обумовлює порядок дострокового розірвання строкового трудового договору.
За приписами статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Відповідно до статті 39 КЗпП України строковий трудовий договір (пункти 2 і 3 статті 23) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою статті 38 цього Кодексу.
Спори про дострокове розірвання трудового договору вирішуються в загальному порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.
При цьому, згідно зі статтею 44 КЗпП України, зокрема, при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України, у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
Таким чином суд вважає, що за відсутності в трудовому договорі обмежень чи застережень щодо умов дострокового розірвання строкового трудового договору на вимогу працівника, відповідній працівник має необмежене право на звільненням за власним бажанням на підставі статті 39 КЗпП України за умови виконання застереження частини першої статті 38 КЗпП України щодо попередження про це роботодавця письмово (у заяві) за два тижні.
При цьому, якщо трудовий договір не містить будь-яких обмежень чи застережень щодо дострокового розірвання строкового трудового договору на вимогу працівника, за наявності бажання працівника припинити трудові відносини з конкретним роботодавцем останній зобов'язаний в установленому законом порядку звільнити цього працівника незалежно від незаінтересованості самого роботодавця в такому звільненні чи від будь-яких інших обставин.
Тож, у разі подання працівником роботодавцю заяви про звільнення за власним бажанням на підставі статей 38, 39 КЗпП України, така заява має бути розглянута останнім у порядку трудового законодавства протягом двох тижнів, з прийняттям відповідного рішення про звільнення працівника. При цьому, лише протягом строку попередження працівник має право відкликати свою заяву про звільнення та повернутися на роботу.
Разом з тим, якщо вказані працівником в заяві про звільнення причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства, - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не має права самостійно змінювати підставу розірвання трудового договору на частину першу статті 38 КЗпП України (за власним бажанням). На цьому наголосив Верховний суд у постанові від 13.06.2018 у справі № 741/1128/17, посилаючись на постанову Верховного Суду України від 22.05.2013 № 6-34цс13, в якій раніше була сформована відповідна правова позиція.
Таким чином, для визначення правової підстави розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 та статтею 39 КЗпП України, значення має сам лише факт порушення роботодавцем законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причини такого порушення та його істотність.
Судом встановлено, що згідно з пунктом 18 розділу VI строкового трудового договору від 18.12.2015, цей договір припиняється або може бути розірваним, окрім іншого, з ініціативи працівника з підстав, передбачених статтями 38, 39 КЗпП України. Жодних обмежень чи застережень щодо умов дострокового розірвання строкового трудового договору на вимогу працівника вказаний договір не містить.
Таким чином, Позивач мав законне право на звільнення за власним бажанням за умови попередження про це Відповідача письмово (у заяві) за два тижні.
Разом з тим судом встановлено, що Позивач звертався до Відповідача із заявою від 10.02.2016 про його звільнення на підставі пункту 4 статті 36 та статті 39 КЗпП України, у зв'язку з порушенням Відповідачем законодавства про працю.
Також, з огляду на бездіяльність посадових осіб Відповідача, Позивач повторно звертався до Відповідача з заявою від 25.02.2016 щодо термінового видання наказу про його звільнення за пунктом 4 статті 36 та статтею 39 КЗпП України.
Натомість, всупереч наведених норм трудового законодавства, вказані заяви Позивача були розглянуті Відповідачем у порядку, визначеному Законом України «Про звернення громадян», а не в порядку КЗпП України.
Більше того, окрім наведених норм КЗпП України, статтею 12 Закону України «Про звернення громадян» закріплено, що дія цього Закону не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений кримінальним процесуальним, цивільно-процесуальним, трудовим законодавством, законодавством про захист економічної конкуренції, законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про доступ до судових рішень», Кодексом адміністративного судочинства України», Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції».
Тож, у взаємозв'язку з вищезазначеним, суд дійшов висновку про протиправну бездіяльність Відповідача щодо не розгляду заяв Позивача про звільнення за пунктом 4 статті 36 та статтею 39 КЗпП України на підставі, у строки та відповідно до норм КЗпП України.
У той же час, Позивач не оскаржував вказаної бездіяльності Відповідача, а також після спливу двотижневого строку після подання заяви від 10.02.2016 продовжував трудові взаємовідносини з Відповідачем, у тому числі щодо отримання відпустки, яка була погоджена, проте надана не була, що також Позивачем не оскаржувалось.
При цьому, варто зазначити, що оскільки Верховний суд, приймаючи рішення про направлення справи на новий розгляд, не ставив під сумнів висновки судів першої та апеляційної інстанцій про встановлену відсутність допущених Відповідачем порушень, зазначених в поданій позивачем заяві про звільнення, а іншого не встановлено судом під час нового розгляду справи, то обґрунтованим є висновок про відсутність підстав для звільнення Позивача за пунктом 4 статті 36 та статтею 39 КЗпП України (у зв'язку з порушенням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю).
Натомість судом встановлено, що Відповідач обрав підставу звільнення Позивача за пунктом 2 статті 36 КЗпП України (у зв'язку з закінченням строку трудового договору), за наявності відповідних обставин для такого звільнення, тож такі дії Відповідача не можна вважати протиправними.
Більше того, як вже було зазначено вище, Верховний суд приймаючи рішення про направлення справи на новий розгляд не ставив під сумнів висновки судів першої та апеляційної інстанцій про встановлену відсутність допущених Відповідачем порушень, зазначених в поданій позивачем заяві про звільнення. Дослідивши та надавши правову оцінку відповідним обставинам під час нового розгляду справи, суд не дійшов інших висновків, тож фактично при звільненні Позивач не набув права на отримання вихідної допомоги у розумінні статті 44 КЗпП України, а також у суду відсутні правові підстави для зміни формулювання причин звільнення Позивача з пункту 2 статті 36 КЗпП України на пункт 4 статті 36 та статтю 39 КЗпП України в наказі командира ВЧ А0515 № 7 від 25.02.2016.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, за правилами, встановленими статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, проаналізувавши наявні у матеріалах справи письмові докази, а також враховуючи обов'язкові вказівки Верховного суду, наведені у постанові від 24.10.2019, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 2, 6, 72-77, 90, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовити повністю.
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).
Військова частина НОМЕР_1 (ідентифікаційний код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ).
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя П.О. Григорович