12 березня 2020 року Чернігів Справа № 620/128/20
Чернігівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Житняк Л.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення середнього заробітку,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військова частина НОМЕР_1 , в якому просить:
- визнати протиправними дії відповідача щодо невиплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення з посади техніка аналізу радіовипромінювань за 2019 рік та визнати протиправною бездіяльність щодо не проведення своєчасного повного розрахунку при звільненні;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення з посади техніка аналізу радіовипромінювань за 2019 рік та стягнути з військової частини 74 891,25 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.04.2019 по 27.11.2019.
В обґрунтування своїх вимог позивачем вказано, що при звільнені з військової служби йому не було виплачено матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік. Він звертався до в/ч НОМЕР_1 з відповідним рапортом про надання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, якій був зареєстрований належним чином відповідно до Інструкції з діловодства у Збройних Силах України затвердженої Наказом Генерального штабу Збройних Сил України 07.04.2017 № 124. Крім того, до даного рапорту булі надані документи в підтвердження хвороби онкологією батька позивача, ОСОБА_2 , а саме довідка Чернігівського онкодиспансеру. Проте питання виплати йому матеріальної допомоги не було вирішено та така допомога не виплачена.
Також вказує, що виплата належних йому при звільеннні сум, а саме індексації грошвого забезпечення, як учаснику бойових дій, була здійснена 27.11.2019, а тому відповідно до положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України він має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця, то застосуванню до такого роду спірних правовідносин підлягають норми трудового законодавства.
Ухвалою судді від 13.01.2020 відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Також встановлено відповідачу 15-дений строк з дня вручення вказаної ухвали для надання відзиву на позов.
Відповідачем, у встановлений судом строк, подано до суду відзив на позов, в якому останній у задоволенні позовних вимог просить відмовити, зазначаючи, що надання військовослужбовцю матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань це право командира, а не обов'язок. Військовослужбовець має право на отримання матеріальної допомоги лише на підставі наказу командира військової частини за наявності відповідного фонду грошового забезпечення та у розмірі визначеному командиром. Також вказує, що отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена за судовим рішенням, не може здійснюватись за правилами ст.117 КЗпП України, а може бути лише компенсацією втрати частини доходу у зв'язку із затримкою строків їх виплати. Оскільки на час звільнення позивача з військової служби спірна сума йому ще не належала, то вина відповідача у її не виплаті була відсутня, що виключає відповідальність останнього, передбачену ст.117 КЗпП України.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про таке.
Позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 на посаді техніка відділення аналізу радіовипромінювань, якого звільнено наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 16.04.2019 №9-РС у запас за п. 2 п.п. «б» (за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час або обмежену придатність у воєнний час) ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Ним, 16.04.2019 було подано рапорт, в п.4 якого він клопотав про виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік. Втім, така допомога позивачу виплачена не була. Вважаючи, що він має право на її отримання, позивач звернувся до суду з даними вимогами.
Крім того, судом встановлено, що після звільнення, позивач звертався до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовними вимогами до військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати йому індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по листопад 2018 року.
Військовою частиною НОМЕР_1 за рішенням суду було проведено виплату позивачу індексації грошового забезпечення за спірний період, що не спростовує позивач у своєму позові (справа №620/733/19). Отримані на виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 31.07.2019 у справі №620/733/19 кошти були перераховані на картковий рахунок позивача, про що свідчить платіжне доручення від 26.11.2019 №1329. Також на розгляді в апеляційній інстанції перебувала справа №620/3250/19 за адміністративним позовом позивача до військової частини НОМЕР_1 , де ним заявлена позовна вимога щодо ненарахування та не виплати йому грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової соціальної відпустки як учаснику бойових дій за 2019 рік (апеляційну скаргу повернуто), яка набрала законної сили.
Позивач вважає, що оскільки остаточний розрахунок при звільненні з ним був здійснений 27.11.2019, то відповідно до положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України він має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця, то застосуванню до такого роду спірних правовідносин підлягають норми трудового законодавства.
Даючи правову оцінку вказаним обставинам справи, суд зважає на наступне.
Згідно ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» військовою службою є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. У зв'язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх трудових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців є Закон України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон №2011-XII).
Так, частинами 1-4 ст.9 Закону №2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Відповідно до п.1 розділу XXIV (Виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань) наказу Міністерства Оборони України від 07.06.2018 №260 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197 (далі - Порядок) визначено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.
Пунктом 7 Порядку визначено, шо розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, порядок її виплати встановлюються за рішенням Міністра оборони України виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони Україні Розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань військової частини та підпорядкованих їй військових частинах установлюється командиром цієї частини виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі самої військової частини.
Пункт 9 Порядку наголошує, що виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника), а командиру (начальнику) - наказу вищого командира (начальні.ка) за підпорядкованістю із зазначенням у ньому розміру допомоги.
З аналізу викладених норм слідує, що військовослужбовець має право на отримання матеріальної допомоги лише на підставі наказу командира військової частини за наявності відповідного фонду грошового забезпечення та у розмірі визначеному командиром.
Наведене також зазначається у пп.3 п.5 Постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» де надано право керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання надавати один раз на рік військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, та допомогу для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.
Тобто, надання військовослужбовцю матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є правом командира, а не обов'язком, та напряму залежить від наявності відповідного фонду грошового забезпечення.
Як вбачається з рапорту позивача від 16.04.2019 він був зареєстрований службою діловодства військової частини НОМЕР_1 , про що свідчить кутовий штамп від 16.04.2019 Вх.№567/101, переданий на розгляд та містить резолюцію командира військової частини НОМЕР_1 з вимогою до посадових осіб військової частини стосовно комісійного розгляду відповідно до вимог чинного законодавства та нормативно-правових актів МОУ.
Відповідно до затвердженого командиром військової частини НОМЕР_1 протоколу від 18.04.2019 №1 після розгляду рапорту позивача комісія військової частини НОМЕР_1 постановила матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2019 прапорщику ОСОБА_3 не виплачувати у зв'язку з відсутністю коштів.
Як випливає зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(8C)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.
Як зазначалось вище, матеріальна допомога не є обов'язковою виплатою і може здійснюватися на підставі наказу командира військової частини в межах кошторисних призначень на виплату грошового забезпечення за наявності фінансового ресурсу після забезпечення особового складу обов'язковими виплатами: посадовим окладом, окладом за військове звання, доплатою за вислугу років та іншими.
Таким чином, позовні вимоги у цій частині є втручанням в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, і відповідно не можуть бути задоволені судом.
Суд також приймає до уваги той факт, що у відповідності до розрахунку фонду грошового забезпечення військової частини НОМЕР_1 на 2019 рік в графі «Плановий фонд матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань» не були заплановані кошти.
Наявність вихідного залишку видатків за кодом 2112 (грошове забезпечення військовослужбовців) у розмірі 1 152 785,03 грн не може вважатися належним доказом наявності коштів саме на виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань. Також суд не приймає до уваги посилання позивача на рапорти інших військовослужбовців, оскільки докази виплати ним матеріальної допомоги відсутні, як і відсутні докази прийняття комісією відповідного рішення про виплату їм матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань.
Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що за рішенням суду, при надходженні відповідних коштів позивачу було нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення, про що свідчить банківська виписка, надана позивачем та платіжне доручення надане відповідачем.
Позивач вважає, що оскільки остаточний розрахунок при звільненні з ним був здійснений 27.11.2019, то відповідно до положень статей 116, 117 Кодексу законів про прашо України він має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця, то застосуванню до такого роду спірних правовідносин підлягають норми трудового законодавства.
В постанові Верховного суду України від 17.02.2015 у справі №21-8а15 зазначено, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню, якщо нормами спеціального законодавства спірні правовідносини не врегульовано.
Однак у законодавстві, яке регулює військову сферу питання щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку взагалі не передбачено, але це не дає підстав застосовувати для врегулювання спірного питання норми трудового законодавства.
Відповідно до приписів ч.1 ст.117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому визначальними є такі юридичне значимі обставини, як вина роботодавця, невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
За висновком Верховного Суду України (постанова від 15 09.2015 у справі №21-1765а15) у разі несвоєчасної виплати з вини роботодавця заробітної плати при звільненні працівника настає відповідальність відповідно до ст.117 КЗпП, а саме обов'язок виплатити звільненому працівникові середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї вини.
Частиною другою ст.117 Кодексу законів про працю України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За такого правового врегулювання, передбаченого ч.1 ст.117 Кодексу Законів про працю України, обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 Кодексу законів про працю України.
При цьому ст.117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Така позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно ч.2 ст.8 Кодексу адміністративного судочинства України.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» (заява №377/02) зазначено, що отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена за судовим рішенням, не може здійснюватись за правилами ст.117 КЗпП України, а може бути лише компенсацією втрати частини доходу у зв'язку із затримкою строків їх виплати. Оскільки на час звільнення позивача з військової служби спірна сума йому ще не належала, то вина відповідача у її не виплаті була відсутня, що виключає відповідальність останнього, передбачену ст.117 КЗпП України.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16, від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, яка в силу положень ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України, має враховуватись судом під час прийняття рішення.
Таким чином, у задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід відмовити.
Суд також вважає за необхідне звернути увагу позивача, що положеннями ч.4 ст.2 Закону Україні «Про військовий обов'язок і військову службу» визначає, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
На відміну від зазначеного спеціального законодавства, КЗпП не регулює питання проходження військової служби. Зокрема, ст.3 КЗпП визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
При цьому, положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Згідно абз.1 п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі - Положення №1153/2008), після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.
Відповідно до абз.3 п.242 Положення №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
А отже, оскільки позивач добровільно написав рапорт на здачу справ та посади, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч.1 ст.117 КЗпП України є безпідставним.
Враховуючи все вищевикладене, у задоволенні позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення середнього заробітку слід відмовити повністю.
Згідно з ч.1 та ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Керуючись статтями 72-74, 77, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У позові ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення середнього заробітку - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 ).
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ).
Повне рішення суду складено 12.03.2020.
Суддя Л.О. Житняк