12 березня 2020 р. Справа № 480/2930/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Бенедик А.П.,
Суддів: Донець Л.О. , Гуцала М.І. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду в м. Харкові адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції Кравченко Є.Д.) від 06.11.2019 року (повний текст рішення складено 18.11.2019 року) по справі № 480/2930/19
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про зобов'язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду із даним позовом, в якому просив:
- зобов'язати командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 провести нарахування за неотриману додаткову відпустку відповідно до рапорту ОСОБА_1 та відповідно до Закону України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, наказу Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 “Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам” які не використані з 2015 року по 2019 рік (70 календарних днів яке становить приблизно 39167,80 грн.);
- зобов'язати командира військової частини НОМЕР_1 виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань згідно наказу Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 за 2019 рік та рапорту ОСОБА_1 на отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в повному обсязі згідно розрахунку, який вказаний в наказі Міністерства оборони України № 260 від 07.06.2018 “Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам”;
- зобов'язати командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 відшкодувати витрати на лікування, яке проведене в Комунальній установі “Сумської міської клінічної лікарні № 1” з 28.02.2019 по 14.03.2019 в сумі 36154,60 грн.;
- здійснити перерахунок днів щорічної основної відпустки за 2019 рік плюс дні для проїзду до місця проведення щорічної основної відпустки (2 дні), що становить приблизно 1125,08 грн.;
- стягнути з командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 моральну шкоду в сумі 20000 грн. завдану в результаті неправомірних дій щодо ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог вказує, що проходив службу в військовій частині НОМЕР_1 на посаді начальника топогеодезичної служби штабу. З займаної посади був звільнений наказом командувача Сухопутних військ Збройних Сил України №203 від 04.06.2019 року у відставку за підпунктом “б” пункту 2 частини п'ятої ст.26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” за станом здоров'я, з 03.07.2019 року - виключений із списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення згідно наказу № 133. Позивач стверджує, що при звільненні були порушені його права щодо виплати належних йому коштів. Так, позивачу не було виплачено матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань згідно наказу Міністра оборони України від 07.06.2018 № 260 за 2019 рік, хоча він звертався за нею у березні 2019 року та потребував її для оплати лікування. Позивач зазначає, що відповідно до протоколу комісії військової частини НОМЕР_1 від 22.04.2019 № 3 матеріальну допомогу для вирішення соціально побутових питань вирішено надати капітану ОСОБА_1 в сумі 4000 грн., але при звільненні її не було виплачено та невірно визначено розмір матеріальної допомоги, а саме при його обчисленні не враховано усі необхідні складові грошового забезпечення. Також, позивач звертався до командира військової частини НОМЕР_1 з проханням провести нарахування коштів за невикористані дні додаткової відпустки з 2015 року по 2019 рік у зв'язку із звільненням з лав Збройних сил України згідно його рапорту та відповідно пункту 12 статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, однак вказаної компенсації нараховано і виплачено не було. Крім того, при наданні щорічної основної відпуски за 2019 рік позивачу не було надано дні для здійснення переміщення з військової частини НОМЕР_1 до місця проведення щорічної основної відпуски м. Суми та в зворотному напрямку. Позивач зазначає, що під час першої частини щорічної основної відпуски за 2019 рік він захворів та знаходився на лікуванні в КУ "Сумська міська клінічна лікарня № 1", після одужання пішов у другу половину щорічної основної відпустки за 2019 рік з урахуванням днів на лікування але без урахування часу, необхідного для проїзду до місця проведення відпустки м. Суми та назад, який був невикористаний під час першої половини щорічної основної відпустки за 2019 рік. Вказане, на переконання позивача, є порушенням пункту 5 статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”. Позивач вважає, що вищевказаними діями відповідача йому була завдана моральна шкода, яка виразилася в психологічних переживаннях в зв'язку з порушенням його прав, яких позивач зазнав в зв'язку з протиправною поведінкою щодо нього самого, а тому просить стягнути моральну шкоду у розмірі 20000 грн.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 06.11.2019 року адміністративний позов задоволено частково.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 провести нарахування та виплату грошової компенсації за неотриману додаткову відпустку за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 роки згідно із рапортом позивача та відповідно до Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, наказу Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 “Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам”.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити позивачу перерахунок днів щорічної основної відпустки за 2019 рік шляхом врахування двох днів щорічної основної відпустки та виплатити відповідну компенсацію.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо зобов'язання відповідача виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань згідно наказу Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 за 2019 рік та рапорту на отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в повному обсязі згідно розрахунку, який вказаний в наказі Міністерства оборони України № 260 від 07.06.2018 “Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам”; зобов'язання відшкодувати витрати на лікування, яке проведене в Комунальній установі “Сумської міської клінічної лікарні № 1” з 28.02.2019 по 14.03.2019 в сумі 36154,60 грн.; стягнення з командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 моральної шкоди в сумі 20000 грн. завдану в результаті неправомірних дій щодо позивача та ухвалити нове, яким задовольнити вказані позовні вимоги.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги посилається на незаконність та необґрунтованість судового рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог.
Зазначив, що відмовляючи в задоволенні частини позовних вимог, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про їх необґрунтованість. Вказує, що оскільки матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань нарахована позивачу у меншому розмірі, ніж визначено законодавством, то вимоги про її нарахування у визначеному розмірі є обґрунтованими. Також вказує, що має право на отримання компенсації витрат на лікування, гарантованих ст. 11 Закону "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Посилання ж суду на відсутність факту звернення із проханням відшкодувати витрати на лікування є помилковими, оскільки позивач звертався до командира військової частини із відповідним рапортом, проте рапорт не був прийнятий та не був зареєстрований. Оскільки позивач знаходився на лікуванні, його дружина звернулась із скаргою до Міністра оборони України, на яку отримав відповідь, що він може звертатися безпосередньо до місцевих органів виконавчої влади та самоврядування, або до суду. На думку позивача, вказана відповідь фактично є відмовою у відшкодуванні витрат пов'язаних з лікуванням. Також вказує, що внаслідок протиправних дій командира військової частини позивач зазнав моральної шкоди, яку оцінює у розмірі 20000 грн.
Відповідач надав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просив відмовити у її задоволенні.
Сторони про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені у встановленому законом порядку.
Згідно положень ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі- КАС України) справа розглянута колегією суддів в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного перегляду справи, що позивач проходив службу в військовій частині НОМЕР_1 на посаді начальника топогеодезичної служби штабу.
На підставі рапорту від 11.02.2019 (т. 1 а.с. 130), наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 14.02.2019 № 33 (т. 1 а.с. 132) та відпускного квитка від 14.02.2019 № 12 (т. 1 а.с. 49) позивач вибув у першу частину щорічної основної відпустки за 2019 рік кількістю на 15 діб з 18 лютого по 06 березня 2019 року (з урахуванням часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад).
Під час перебування у першій частині щорічної основної відпустки за 2019 рік позивач захворів, був госпіталізований до кардіологічного відділення КУ СМКЛ № 1, де проходив стаціонарне лікування з 28.02.2019 по 14.03.2019, що підтверджується виписками із медичної карти № 1943 та № 2350 (т. 1 а.с. 13,14).
На підставі рапорту від 24.05.2019 (т. 1 а.с. 131), наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 24.05.2019 № 105 (т. 1 а.с. 133) та відпускного квитка від 24.05.2019 № 32 (а.с. 50) позивач вибув у другу частину щорічної основної відпустки за 2019 рік кількістю на 35 діб з 25 травня по 30 червня 2019 року (з урахуванням часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад).
18.03.2019 року позивач звернувся до командира Військової частини НОМЕР_1 із рапортом про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік відповідно до пункту 33.2 "Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та іншим особам", затвердженої наказом Міністра оборони України № 260 від 07.06.2018, а саме на погашення заборгованості, яка виникла у зв'язку з проведеною операцією та лікуванням (т. 1 а.с. 38).
Рапорт розглянутий на засіданні комісії по розгляду рапортів на виплату матеріальної допомоги військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 та згідно протоколу від 22.04.2019 № 3 прийнято рішення про виплату позивачу матеріальної допомоги в розмірі 4000 грн. (т.1 а.с. 47-48).
02.07.2019 позивач звернувся до командира Військової частини НОМЕР_1 із рапортом про виплату компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки з 2015 року по 2019 рік на підставі п. 12 ст. 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” у зв'язку із звільненням із лав Збройних Сил України (т. 1 а.с. 10).
Однак, станом на день розгляду справи компенсація за невикористані дні додаткової відпустки не була нарахована і виплачена.
Наказом командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 04.06.2019 року № 203 ОСОБА_1 звільнений з займаної посади у відставку за підпунктом “б” пункту 2 частини п'ятої ст.26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” (за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час або обмежену придатність у воєнний час, за винятком випадків, визначених положеннями про проходження громадянами України військової служби).
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.07.2019 № 133 позивача з 03.07.2019 виключений із списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення. У наказі, також, зазначено, що щорічна основна відпустка за 2018 рік використана, щорічна чергова відпустка за 2019 рік використана тривалістю 45 (сорок п'ять) діб, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань згідно наказу МО України від 07.06.2018 № 260 за 2019 рік не виплачено (т. 1 а.с. 46).
Позивач звернувся до суду із даним позовом.
Задовольнивши частково позов, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог в частині зобов'язання відповідача провести нарахування та виплату грошової компенсації за неотриману додаткову відпустку за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 роки згідно із рапортом позивача та відповідно до Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, наказу Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 “Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам”, а також здійснити позивачу перерахунок днів щорічної основної відпустки за 2019 рік шляхом врахування двох днів щорічної основної відпустки та виплатити відповідну компенсацію.
Разом з тим, відмовляючи в задоволенні частини позовних вимог, суд виходив з того, що враховуючи межі виділених асигнувань на грошове забезпечення, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань може бути виплачена військовослужбовцю у розмірі, меншому, ніж його місячне грошове забезпечення. Отже, позивач помилково вважає, що йому має бути виплачена матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у максимальному розмірі - у розмірі його місячного грошового забезпечення. Також суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених вимог про зобов'язання відповідача відшкодувати позивачу витрати на лікування, оскільки позивачем не надано жодних доказів того, що він звертався до Міністерства оборони України або до відповідача із проханням відшкодувати витрати на лікування. Тому, станом на день розгляду справи права позивача щодо відшкодування витрат на лікування не є порушеними. Також, оскільки позивачем не надано суду доказів на підтвердження моральних страждань, суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених вимог про стягнення моральної шкоди в сумі 20000 грн.
Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 3 ст. 308 КАС України).
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наступне.
Перевіряючи обґрунтованість заявлених позовних вимог в частині зобов'язання відповідача виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань згідно наказу Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 за 2019 рік та рапорту ОСОБА_1 на отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в повному обсязі згідно розрахунку, який вказаний в наказі Міністерства оборони України № 260 від 07.06.2018 “Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам”, колегія суддів дійшла висновку про наступне.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно із ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Відповідно ст.1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення (ч.2 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військоослужбовців та членів їх сімей»).
Згідно ч. 4 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військоослужбовців та членів їх сімей», грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України".
Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 року №704 (далі - Постанова № 704) установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Підпунктом 3 пункту 5 цієї постанови надано право керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання надавати один раз на рік військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, та допомогу для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.
Згідно пункту 7 Постанови № 704, видатки, пов'язані з реалізацією цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на грошове забезпечення, передбачених у державному бюджеті для утримання державних органів.
Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 року № 260 (далі - Порядок № 260).
Відповідно до пунктів 2, 4 розділу І Порядку № 260 грошове забезпечення включає одноразові додаткові види грошового забезпечення, що яких належать, зокрема, допомоги.
Грошове забезпечення військовослужбовців із числа осіб офіцерського складу, в тому числі слухачів (ад'юнктів, докторантів), рядового, сержантського та старшинського складу (крім військово-службовців строкової служби), включає:одноразові грошові допомоги після укладення першого контракту, для оздоровлення, для вирішення соціально-побутових питань, у разі звільнення з військової служби.
Пунктами 1, 7, 9 розділу ХХIV Порядку № 260 визначено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.
Виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника), а командиру (начальнику) - наказу вищого командира (начальника) за підпорядкованістю із зазначенням у ньому розміру допомоги.
Розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, порядок її виплати встановлюються за рішенням Міністра оборони України виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України.
Аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення військовослужбовців і входить до його складу. Цей вид грошового забезпечення надається військовослужбовцям у межах асигнувань та у розмірі, що не перевищує розміру місячного грошового забезпечення, за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що повноваження щодо надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є саме дискреційними повноваженнями відповідача, які регулюються вимогами чинного законодавства.
Разом з цим, відповідач зобов'язаний, за наявності визначених умов, виплатити таку допомогу та не вправі вирішувати це питання на власний розсуд у випадку виконання військовослужбовцем для отримання такої допомоги всіх залежних від нього дії.
У рапорті від 18.03.2019 року позивачем зазначено щодо необхідності отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у зв'язку із погашенням заборгованості, яка виникла у зв'язку з проведеною операцією та лікуванням (а.с. 38). До рапорту позивач додав копії довідок КУ "Сумська міська клінічна лікарня № 1" від 13.03.2019 № 1943, від 14.03.2019 № 2350 та копії чеків на придбані ліки (а.с. 39-45).
Отже, на переконання суду, позивач виконав необхідні дії з метою отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
Разом з тим, в якості підстави для виплати матеріальної допомоги у меншій сумі ніж розмір місячного грошового забезпечення відповідач під час розгляду справи посилався на недостатнє фінансування на вказані цілі.
З даного приводу, варто звернути увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену, в тому числі в постанові від 21.11.2018 року у справі №824/166/15-а, відповідно до якої держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання. Відсутність бюджетних коштів також не може бути причиною невиконання державою взятих на себе зобов'язань.
Так, Європейський Суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), у рішенні по справі «Кечко проти України» від 08.11.2005 р. зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. <…> органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Бурдов проти Росії» №59498/00, пар. 35, ECHR 2002-III) (пп. 23, 26).
У рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Будченко проти України» від 24.04.2014 р., вказано, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП] заява №33202/96, пп. 108-109, ЄСПЛ 2000-І) (пункт 40).
Отже, як пояснив Європейський Суд з прав людини, держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання. Відсутність бюджетних коштів також не може бути причиною невиконання державою взятих на себе зобов'язань.
Колегія суддів зазначає, що згідно протоколу засідання комісії №3 від 22.04.2019 року, деяким військовослужбовцям допомога виплачувалась у розмірі 100 % розміру місячного грошового забезпечення. Проте, відповідачем не було надано доказів, що в інших військовослужбовців, яким виплатили спірну допомогу підстави були більш значимі ніж у позивача.
Крім того, апеляційний суд звертає увагу на те, що 26.04.2019 року та 11.07.2019 року відбулось два засідання комісії, за наслідками яких складено протокол № 4 та протокол № 5 (т. 1 а.с. 97-98). Тобто, після засідання комісії та затвердження списку військовослужбовців, яким слід виплатити матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань, був наявний залишок коштів.
Вказане дозволяє зробити висновок, що рішення відповідача про виплату позивачу матеріальної допомоги у меншому розмірі не можна вважати обґрунтованим та безстороннім.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також, як встановлено частиною 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що відмовляючи у задоволенні вказаної частини позовних вимог, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необґрунтованість вказаної частини позовних вимог.
З урахуванням визначеного статтею 8 Конституції України принципу верховенства права та встановлених статтею 2 КАС України завдань суду як державної правозахисної інституції, колегія суддів дійшла висновку, що з метою повного захисту порушених прав та інтересів особи, необхідним є зобов'язати відповідача вчинити дії щодо нарахування та виплатити позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік згідно наданого рапорту у розмірі, визначеному наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 “Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам” з урахуванням фактично виплачених сум.
З приводу заявлених позивачем вимог про зобов'язання відповідача відшкодувати позивачу витрати на лікування, колегія суддів зазначає наступне.
Право військовослужбовців на охорону здоров'я та медичну допомогу регулюється статтею 11 Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", за приписами частини першої якої, військовослужбовці, військовозобов'язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, мають право на безоплатну кваліфіковану медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров'я. Військовослужбовці щорічно проходять медичний огляд, щодо них проводяться лікувально-профілактичні заходи. За відсутності за місцем проходження військової служби, навчальних (або перевірочних) і спеціальних зборів або за місцем проживання військовослужбовців військово-медичних закладів охорони здоров'я чи відповідних відділень або спеціального медичного обладнання, а також у невідкладних випадках медична допомога надається державними або комунальними закладами охорони здоров'я за рахунок Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.
Відповідно до статті 23 України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", фінансове забезпечення витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок коштів, що передбачаються в Державному бюджеті України на відповідний рік для Міністерства оборони України, розвідувальних органів України та інших центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування та правоохоронні органи, інших джерел, передбачених законом.
Пільги, компенсації та гарантії, передбачені цим Законом надаються за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання відповідних бюджетних установ.
Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 року № 671, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міноборони є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період. Міноборони є органом військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили.
До складу Міноборони входить Військово-медичний департамент, який є структурним підрозділом апарату Міністерства оборони України, який призначений для формування та реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я військовослужбовців та ветеранів військової служби, членів їх сімей, ветеранів війни та інших категорій громадян, яким згідно законодавства України може надаватися медична допомога в закладах охорони здоров'я Збройних Сил України.
Одним із завдань Військово-медичного департаменту Міноборони є забезпечення реалізації права на охорону здоров'я та медичну допомогу, визначення порядку санаторно-курортного лікування військовослужбовців та ветеранів військової служби, членів їх сімей, ветеранів війни, працівників Збройних Сил України та інших категорій громадян, яким законодавчо надано право користування закладами охорони здоров'я Міністерства оборони України.
Суд погоджується із аргументом позивача про те, що він правомірно звернувся за медичною допомогою до КУ СМКЛ № 1, а не до Сумського обласного клінічного госпіталю ветеранів війни, оскільки захворювання позивача (інфаркт міокарда) є протипоказаним для госпіталізації у зазначений медичний заклад (а.с. 65-68).
Таким чином, оскільки проходження позивачем лікування в медичному закладі, який не входить до структури Міністерства оборони України, відбулось з незалежних від позивача обставин, колегія суддів дійшла висновку про наявність у позивача на отримання компенсації витрат на лікування, гарантованих статтею 11 Закону "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 20.11.2018 року по справі №808/887/17.
Натомість, колегія суддів зазначає, що позивачем ані під час розгляду справи у суді першої інстанції, ані під час її апеляційного перегляду не було надано доказів звернення із проханням відшкодувати витрати на лікування.
Згідно ч. 1 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Тобто, виходячи з аналізу вищезазначеної правової норми, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин.
Обов'язковою ознакою дій суб'єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб'єктів відповідних правовідносин і мають обов'язковий характер.
Отже, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.
Із правового аналізу вказаних норм вбачається, що позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Проте ці рішення, дія або бездіяльність повинні бути такими, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.
Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 р. у справі № 1-10/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) розтлумачено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", а саме зазначено, що цей термін треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.
Законний інтерес - це юридичний інтерес, що заснований на законі і випливає з нього, схвалюється ним, хоча і не закріплений у конкретних правових нормах. Так можна говорити про загальні законні інтереси осіб - учасників адміністративного процесу (досягнення юридично значущого результату, прийняття законного і обґрунтованого рішення у справі) і персоніфіковані законні інтереси (інтерес особи у встановленні конкретних фактів, що доводять його невинність у вчиненні адміністративного правопорушення або обґрунтовують його позицію у зв'язку зі зверненням у компетентний державний орган).
На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд має пересвідчитись у належності особі яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Тобто, обов'язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушення саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема, наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права наведений у постанові Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі №504/4148/16-а, який в силу вимог ч.5 ст.242 КАС України має бути врахований судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Разом з тим, дії суб'єкта владних повноважень щодо прийняття відповідного рішення за наслідками розгляду звернення є формою активної поведінки, що направлена на реалізацію владних управлінських функції даного суб'єкту.
В свою чергу, підставою для вчинення дій є відповідна заява особи, подана уповноваженому органу в установленому порядку.
Доказів звернення із письмовою заявою позивачем не надано та матеріали справи не містять.
Посилання скаржника на відмову відповідача прийняти його рапорт колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки жодних доказів на підтвердження вказаної обставини матеріали справи не містять. Також, у випадку відсутності у позивача можливості особисто звернутись із відповідним зверненням, останній не позбавлений права направити вказане звернення іншим способом, у т.ч. засобами поштового зв'язку.
Наявна в матеріалах справи скарга позивача ОСОБА_3 подана Міністру оборони України 28.05.2019 та надана на неї відповідь (а.с. 11-12) не можуть свідчити про відмову позивачу у відшкодуванні витрат на лікування, оскільки із її змісту вбачається, що заявник просила, серед іншого, виділити матеріальну допомогу у сумі 40000 грн. для погашення кредиту. Проте, жодної вимоги щодо відшкодування позивачу витрат на медичну допомогу на підставі ст. 11 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" заявлено не було.
Таким чином, за відсутності факту відмови у відшкодуванні позивачу витрат на лікування у розмірі 36154, 60 грн., заявлені позивачем вимоги є передчасними.
А відтак, висновки суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні вказаної частини позовних вимог є обґрунтованими, а рішення суду в цій частині законним та скасуванню не підлягає.
Стосовно заявлених вимог про стягнення моральної шкоди у розмірі 20000 грн., колегія суддів дійшла висновку про наступне.
Згідно ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно ч. 1 ст. 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.
При з'ясуванні фактів, з якими закон пов'язує відшкодування моральної шкоди, слід виходити з вимог ст. ст. 1167, 1187 ЦК України, які визначає підстави покладання обов'язку по відшкодуванню такої шкоди та обставини, які мають враховуватися при визначенні розміру відшкодування.
Відповідно до роз'яснень, даних в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.95 № 4, моральна шкода це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Частиною 2 статті 23 ЦК України передбачено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Враховуючи вищенаведене та беручи до уваги, що позивачем як під час розгляду справи у суді першої інстанції, так і під час апеляційного розгляду не було надано жодного доказу на підтвердження факту перенесених ним душевних страждань, душевного або фізичного болю, приниженні честі та гідності, а також ділової репутації, колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість вказаної частини позовних, та як наслідок, відсутність правових підстав для їх задоволення.
Відповідно до ч.ч.1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо зобов'язання виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, із прийняттям в цій частині нової постанови про зобов'язання відповідача вчинити дії щодо нарахування та виплатити позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік згідно наданого рапорту у розмірі, визначеному наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 “Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам” з урахуванням фактично виплачених сум.
В іншій частині рішення суду скасуванню не підлягає.
Відповідно до ч. 5 ст.250 КАС України, датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено з урахуванням ст. 243 КАС України.
Керуючись ст.ст. 242, 243, 250, 308, 311, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 326, 327 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 06.11.2019 року по справі №480/2930/19 скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо зобов'язання виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Прийняти в цій частині нове судове рішення, яким зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 вчинити дії щодо нарахування та виплатити ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік згідно наданого рапорту у розмірі, визначеному наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 “Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам” з урахуванням фактично виплачених сум.
В іншій частині рішення Сумського окружного адміністративного суду від 06.11.2019 року по справі № 480/2930/19 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя (підпис)А.П. Бенедик
Судді(підпис) (підпис) Л.О. Донець М.І. Гуцал