12 березня 2020 р.Справа № 520/11673/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Кононенко З.О.,
Суддів: Сіренко О.І. , Калиновського В.А. ,
за участю секретаря судового засідання Цибуковської А.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 03.12.2019 року, головуючий суддя І інстанції: Панов М.М., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 03.12.19 року по справі № 520/11673/19 за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова заінтересована особа - Старший державний виконавець Баранова Яна Олександрівна про скасування постанови,
ОСОБА_1 звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просила суд скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження старшого державного виконавця Баранової Яни Олександрівни по ВП №58693148 від 28.08.2019.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 03.12.2019 року позовну заяву ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України у Московському районі м. Харкова, заінтересована особа - Старший державний виконавець Баранова Яна Олександрівна про скасування постанови - повернуто позивачу.
Позивач, не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказану ухвалу та прийняти нову, якою відкрити провадження у справі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.
Позивач в апеляційній скарзі зазначає, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.
Позивач зауважує, що скарга була подана в порядку ч.1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» як до суду який видав виконавчий документ.
Також, на думку позивача, строк звернення зі скаргою ним не було пропущено, оскільки державний виконавець Баранова Я .О. направила постанову про закінчення виконавчого провадження простим листом, шо позбавляє будь-якої можливості відстежити рух, дату відправки та дану вручення даного листа.
Позивач, вказує, що даний лист було знайдено у поштовій скриньці саме 31.10.19р. тому вважає, що строк звернення зі скаргою не є пропущеним та поновленню не підлягає.
Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, ухвалу суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Повертаючяи позовну заяву, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не надано до суду оригінал квитанції про сплату судового збору та заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду з обґрунтуванням поважних причин його пропуску, ттже, позивачем, недоліки позовної заяви, зазначені в ухвалі суду від 07.11.2019 - не усунуто.
Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Приписами ч.2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист визначеним законом шляхом.
Відповідно до ч.3 ст.2 КАС України основними засадами (принципами) адміністративного судочинства, зокрема, є верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; неприпустимість зловживання процесуальними правами.
Частинами 1, 4 ст.9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч.ч.1-2 ст.55 Конституції України, ст.ст. 2,5 КАС України.
Відповідно до ч.1 ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов'язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).
Процесуальним строком у відповідності до п.1 ст.118 КАС України є встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами; для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість встановлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, а також спеціального порядку обчислення таких строків.
У статті 287 КАС України передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу ДВС, приватного виконавця.. Згідно з положеннями частини першої, другої цієї статті учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Позовну заяву може бути подано до суду:1) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів; 2) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій.
Зі змісту наведених норм слідує, що суд самостійно повинен перевірити чи пропущено позивачем встановлений строк звернення до суду, якщо так, то чи є в матеріалах адміністративного позову докази поважності причин його пропуску.
При цьому, згідно правової позиції Європейського суду з прав людини, який в своїх рішеннях неодноразово зазначав що строк звернення до суду закріплений в нормах національного законодавства не є абсолютним.
Так, з Рішення Європейського Суду з прав людини по справі “Іліан проти Туреччини” слідує, що правило встановлення обмежень до суду у зв'язку з пропуском строку звернення до суду, повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи.
У справі Delcourt v. Belgium Європейський Суд з прав людини зазначив, що “у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення”.
Водночас у справі Bellet v. France Суд зазначив, що “стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права”.
Відтак, правило про пропуск строку звернення до суду не має абсолютного характеру і не повинно застосовуватися автоматично, тобто навіть у разі пропуску строку звернення до суду без відповідних додаткових обґрунтувань суд не може його застосувати.
Крім того, застосування правила пропуску строку звернення до суду залежить від обставин справи. Під цим слід розуміти вагомість права, про захист якого особа звернулася до суду.
Правила строку звернення до суду закріплені в нормах КАС України є свого роду “фільтром”, який сприяє формуванню законного і справедливого правосуддя, унеможливлюючи зловживання правом на звернення та стабілізуючи суспільні відносини. Однак неправильно застосовувати його, як перешкоду в зверненні до суду для захисту порушених прав та інтересів особи, не дозволяється.
У відповідності до ст. 121 КАС Укоаїни, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
При визначенні початку строку звернення до адміністративного суду, суд з'ясовує момент, коли особа фактично дізналася або мала реальну можливість дізнатися про наявність відповідного порушення (рішення, дії, бездіяльність), а не коли з'ясувала для себе, що певні рішення, дії чи бездіяльність стосовно неї є порушенням.
При цьому, колегія суддів зазначає, що причина пропуску строку є поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; ця причина виникла протягом строку, який пропущено; ці обставини підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Отже, поважними визнаються обставини, які є об'єктивно непереборними і не залежать від волевиявлення і пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення дії.
Під поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини повинні бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Аналогічну позицію висловив Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 12 вересня 2017 року по справі № 823/133/16.
Так, з матеріалів справи вбачається державний виконавець Баранова Я .О. направила постанову про закінчення виконавчого провадження позивачу простим листом. ОСОБА_1 вказаний лист отримала із поштавої скриньки 31.10.2019 року.
Щодо посилання апелянта на те, що дії державного виконавця, оскаржені в порядку ч.1 ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження", а не в порядку позовного провадження, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ч. 1, 2 ст. 74 ЗУ "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Нормою яка безпосередньо визначає порядок оскарження рішення, дій чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби в порядку адміністративного судочинства є ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач просить скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження № 58693148 від 28.08.2019 року.
Відповідно до ч. 1 ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Відповідно до ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства, 2. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю; 7) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 8) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 9) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 10) інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів; 11) затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення примусового видворення за межі території України або про продовження строку такого затримання; 12) затримання іноземця або особи без громадянства до вирішення питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні; 13) затримання іноземця або особи без громадянства з метою забезпечення її передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 14) звільнення іноземця або особи без громадянства на поруки підприємства, установи чи організації; 15) зобов'язання іноземця або особи без громадянства внести заставу.
Судовий збір за позовом про оскарження рішень державної виконавчої служби передбачено п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону "Про судовий збір" відповідно до якої за подання до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру, який подано фізичною особою встановлено судовий збір - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Те, що адвокат ОСОБА_2 назвав документ який подав до суду першої інстанції "скарга" жодним чином не змінює процедуру оскарження рішення державного виконавця та відповідно процедуру розгляду судом даної скарги в порядку позовного провадження у відповідності до ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України.
Таким чином, колегія суддів не погоджується з доводами представника позивача, стосовно, того, що при оскарженні постанов державного виконавця особи звільнені від сплати судового збору.
Проте, колегія суддів звертає увагу, що в предметом оскарження в даному випадку є постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження щодо виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12.11.2018 року по справі № 520/8408/18, предметом позову в якому був захист соціальних прав, а саме невиплата призначеної пенсії за віком ОСОБА_1 , яка є єдиним джерелом існування для пенсіонера.
Віповідно до ст. 133 КАС України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк.
Таким чином, законодавством чітко регламентовано право суду на звільнення від сплати судового збору, зменшення його розміру, розстрочення або відстрочення його сплати, підставою для чого є врахування майнового стану сторони, отже позивач не позбавлений права звернутись до суду з відповідним клопотанням.
Крім того, слід врахувати практику Європейського Суду з прав людини ( рішення від 19.06.2001 року Справа "Креуз проти Польщі" (CASE OF KREUZ v. POLAND) - заява N 28249/95), де суд дійшов висновку, що сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету.
Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (ч. 4 ст. 9 КАС України).
Відповідно ч. 2 ст. 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Колегія суддів також вважає за необхідне зауважити, що питання стосовно доступу особи до правосуддя неодноразово було предметом судового розгляду Європейського суду з прав людини.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
У відповідності до ч.1 ст.6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Згідно висновків, викладених у п.п. 23, 25 Рішення ЄСПЛ у справі "Проніна проти України", суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен з специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а також давати обґрунтування своїх рішень.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, які дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Крім того, судова колегія також звертає увагу, що право на звернення до суду є конституційним правом кожної особи, яке є непорушним та гарантується державою, і відповідно до ч.1 статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Враховуючи вищевикладені обставини та докази у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, що призвело до обмеження права позивача на судовий захист, регламентованого статтею 55 Конституції України та статтею 5 КАС України.
Аналізуючи наведені нормативно - правові акти, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції, повертаючи позовну заяву, виявив надмірний формалізм та непропорційність між застосованими засобами та поставленою метою, наслідком чого стало порушення права позивача на судовий захист.
У відповідності до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, з огляду на викладене вище, колегія суддів приходить до висновку, що ухвала Харківського окружного адміністративного суду від 03.12.2019 року по справі № 520/11673/19, прийнята з помилковим застосуванням норм процесуального права та підлягає скасуванню, а справа № 520/11673/19 направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Згідно із ст. 320 КАС України, підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Відповідно до ч. 3 ст. 312 КАС України, у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 320, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 03.12.2019 року по справі № 520/11673/19 скасувати.
Адміністративну справу № 520/11673/19 за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова, заінтересована особа - Старший державний виконавець Баранова Яна Олександрівна про скасування постанови направити до суду першої інстанції для продовження розгляду зі стадії відкриття провадження у справі.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню.
Головуючий суддя (підпис)З.О. Кононенко
Судді(підпис) (підпис) О.І. Сіренко В.А. Калиновський
Повний текст постанови складено 12.03.2020 року