справа №380/1912/20
про залишення позовної заяви без руху
11 березня 2020 року
Суддя Львівського окружного адміністративного суду Коморний О.І. одержав позовну заяву ОСОБА_1 про стягнення з Головного управління МВС України у Львівській області, Регіонального сервісного центру МВС у Львівській області середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Встановив:
До Львівського окружного адміністративного суду 06.03.2020 надійшла позовна заява ОСОБА_1 в якій просить:
- стягнути з Регіонального сервісного центру МВС у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 01 листопада 2015 року по 12 квітня 2016 року в сумі 22119,12 грн.
Суддя після одержання позовної заяви відповідно до п. 6 ч.1 ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства (КАС України) з'ясовує окрім іншого, чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Позов згідно з ч. 1 ст. 122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи, відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч.5 ст. 122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Згідно з частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною другою статті 2 Закону України «Про оплату праці» №108/95-ВР від 24 березня 1995 року передбачено, що додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього ж Закону).
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі №910/4518/16 (провадження №12-301гс18), за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України №108/95-ВР від 24 березня 1995 року «Про оплату праці», середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За частиною другою статті 233 КЗпП, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
За змістом пункту 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі №4-рп/2012 за статтею 47 Кодексу (КЗпП) роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу (КЗпП), а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу (КЗпП), тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
У резолютивній частині цього ж Рішення Конституційний Суд України роз'яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 Конституційний Суд України роз'яснив, що положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року №108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Окрім того, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013 положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України слід розуміти так, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Оскільки предметом даного адміністративного спору є стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільнені, яка не входить до структури заробітної плати, підстави для застосування частини другої статті 233 КЗпП - відсутні.
При цьому, суд зазначає, що під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС, як норми спеціального процесуального закону.
Аналогічна правова позиція зазначена Верховним Судом в постанові від 09.10.2019 у справі №805/1917/17-а.
Слід зауважити на тому, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
При цьому законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб у справах цієї категорії особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Згідно з частиною шостою статті 161 КАС, у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов'язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.
Відповідно до частини першої статті 121 КАС, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Суд зазначає, що поважними причинами, що зумовили пропуск строку звернення до суду, визнаються обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійсними істотними перешкодами, які не дозволяють вчасно реалізувати право на судовий захист.
Обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07.07.1989 у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Отже, тільки наявність об'єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо звернення до суду у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку звернення до суду з поважних причин.
Як зазначив ОСОБА_1 , остаточний розрахунок при звільненні з ним проведений 12.04.2016, а з позовом про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні позивач звернувся до суду 06.03.2020, тобто з пропущенням установленого КАС місячного строку звернення до адміністративного суду, тримісячного строку визначеного КЗпП, та шестимісячного загального строку визначеного КАС України.
Позивачем до позовної заяви долучено копію рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08.09.2016 року у справі №813/789/16, відповідно до якого позивач вже звертався з такою ж вимогою про стягнення з УДАІ ГУ МВС України у Львівській області середнього заробітку за весь час з 01.11.2015 року по день затримки виплати розрахунку при звільненні.
У вказаному рішенні суду, яке набрало законної сили, судом встановлено, що з позивачем фактичний розрахунок проведено 12.04.2016 року, отже позивач обізнаний з датою проведення з ним повного розрахунку.
Крім того, така вимога вже розглянута судом і щодо такої прийнято рішення, яке набрало законної сили.
Невиконання рішення у справі №813/789/16 про зобов"язання нарахувати позивачеві та виплати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 01.11.2015 по день фактичного розрахунку 12.04.2016 року не повинно бути підставою для ініціювання повторного аналогічного позову, оскільки контроль за виконанням судового рішення може здійснюватися судом, який ухвалив судове рішення у справі №813/789/16 в порядку визначеному ст. 382 КАС України без строкових обмежень, а також шляхом зміни чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення в порядку ст. 378 КАС України.
Згідно з частиною першою статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Частиною 3 ст. 161 КАС України передбачено, що до позовної заяви додається документ про сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору на сьогодні визначено Законом України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року №3674-VI (із відповідними змінами і доповненнями).
Згідно з приписами ч. 1 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
За подання до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру, який подано фізичною особою, згідно п.п.1 п. 3 ч.2 ст. 4 Закону України “Про судовий збір ” справляється судовий збір за ставкою 0.4 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно з п.п.1 п. 3 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», за подання до адміністративного суду адміністративного позову майнового характеру, який подано фізичною особою або фізичною особою - підприємцем встановлюється ставка судового збору у розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з 01.01.2020 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2102,00 грн.
Позивачем у позовній заяві заявлено вимога майнового характеру на суму 22119,12 грн, тому за звернення до суду з даним адміністративним позовом позивачеві належить сплатити 840,80 грн судового збору за майнову вимогу.
Таким чином, позивачу за звернення до суду з позовом належало сплатити судовий збір в сумі 840,80 грн.
Слід зазначити, що відомості про платіжні реквізити для перерахування судового збору за подання адміністративного позову до Львівського окружного адміністративного суду можна довідатися, зокрема, на офіційному сайті суду (http://adm.lv.court.gov.ua) в розділі Судовий збір, а також автоматично розрахувати та сформувати квитанцію для сплати судового збору.
Належним документом про сплату судового збору в розумінні вищевказаного Закону, є квитанція установи банку або відділення зв'язку, які прийняли платіж або платіжне доручення, підписане уповноваженою посадовою особою банку і скріплене печаткою установи банку з відміткою про дату виконання платіжного доручення (оригінал).
Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка викладена в постанові від 30.01.2019 у справі №910/4518/16 пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.
Відповідно до ст. 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених ст.ст.160, 161 вказаного Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
Позивачу необхідно надати певний строк для усунення вказаних недоліків та приведення позовної заяви у відповідність до вимог ст. 160, 161 КАС України, шляхом подання суду документа про сплату судового збору та заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду з вказанням підстав для поновлення строку (з доказами поважності пропуску строку звернення до суду).
Керуючись ст.ст. 122, 123, 161, 169, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, -
постановив:
1. Позовну заяву залишити без руху.
2. Встановити позивачеві строк для усунення недоліків позовної заяви 10 днів з дня отримання копії ухвали про залишення позовної заяви без руху, шляхом подання суду документа про сплату судового збору в сумі 840,80 грн та заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду (з доказами поважності пропуску строку звернення до суду).
У разі невиконання вимог цієї ухвали позовна заява буде вважатися неподаною та повернута позивачу.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд відповідно до ч. 2 ст. 123 КАС України повертає позовну заяву.
Повернення позовної заяви не позбавляє позивача права повторного звернення до суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала оскарженню не підлягає та набирає законної сили з моменту її підписання.
Заперечення на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.
Суддя Коморний О.І.