Справа №380/1133/20
10 березня 2020 року
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сасевича О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання до вчинення дій, -
На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) (79010, м.Львів, вул.Личаківська, 74), із вимогами:
-визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 на день звільнення 25.05.2018 року компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2015-2018 роки загальним терміном 56 днів;
-стягнути із ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану додаткову відпустку, передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту за 2015-2018 роки загальним терміном 56 календарних днів у сумі 15114,40 грн. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44;
-зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військову частину НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2015-2018 роки із розрахунку 258,86 грн. в день з 25.10.2018 року до дня фактичного розрахунку із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44.
В обґрунтування позову позивач посилається на те, що наказом начальника 7 прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 21.05.2018 року №127-ос старшину ОСОБА_1 , інспектора прикордонного контролю 3 категорії - водія групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби «Грушів» (тип Б) відділу прикордонної служби «Рава-Руська» І категорії (тип Б) звільнено з військової служби в запас, у зв'язку із припиненням (розірванням) контракту та наказом цієї ж установи від 19.06.2018 року №157-ос виключено із списків особового складу, усіх видів забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_1 з 19.06.2018 року. Однак, при звільненні позивача з військової служби відповідач не виплатив йому грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2018 роки. Таку бездіяльність відповідача позивач вважає протиправною, оскільки приписи Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 року №3551-XII не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на які набуто ним під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації. Крім того, позивач вказує на те, що оскільки повного розрахунку відповідач з ним так і не провів, тому останній користується правом, наданим ст.117 Кодексу законів про працю України, про стягнення середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні - невиплаті компенсації за невикористану додаткову відпустку з 19.06.2018 року до повного фактичного розрахунку. Позивач, вважаючи у зв'язку із цим свої конституційні права та гарантії порушеними та такими, що потребують захисту, звернувся до суду з даним позовом.
Ухвалою судді від 10.02.2020 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
03.03.2020 року від відповідача засобами поштового зв'язку надійшов до суду відзив на позовну заяву, у якому останній проти позову заперечив та вказав, що станом на сьогодні в Україні діє особливий період. Ураховуючи те, що під час особливого періоду щорічні додаткові відпустки та деякі додаткові відпустки військовослужбовцям не надаються, їх використання за минулі роки після закінчення особливого періоду законодавством не передбачено. У зв'язку з цим додаткові відпустки, в тому числі й додаткова відпустка, що не надавалася учасникам бойових дій, в особливий період не вважається такою, що є не використаною. Оскільки відповідно до п.п.17-19 ст.10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», в особливий період надання деяких додаткових оплачуваних відпусток припинено, виплата грошової компенсації не передбачена. При цьому, відповідач звернув увагу на те, що станом на день звільнення позивача, 19.06.2018 року, був відсутній спір щодо виплати при звільненні. Стосовно вимоги про виплату позивачу середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, відповідач вважає, що зазначена вимога не відповідає нормам законодавства. Зокрема, зазначив, що норми ст.117 Кодексу законів про працю України не поширюються на правовідносини між військовими частинами та військовослужбовцями щодо проходження військової служби та виплати грошового забезпечення; проходження військової служби врегульовано нормами спеціального законодавства. З урахуванням викладеного вважає, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими та безпідставними, відтак у задоволенні позову слід відмовити повністю.
Окрім того, відповідач у відзиві просив суд здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Вирішуючи подане клопотання, суд відзначає таке.
Згідно з ч. 2 ст. 263 КАС України, справи, визначені частиною першою цієї статті, суд розглядає у строк не більше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Приписами п.2 ч.6 ст.262 КАС України визначено, що суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
З врахуванням викладеного, а також оскільки відповідачем не надано належних обґрунтувань у клопотанні, які саме додаткові усні пояснення та з приводу чого уповноважена особа останнього має намір надати у судовому засіданні ці пояснення, зважаючи на те, що відповідача не позбавлено можливості письмово надати такі, тому суд відмовляє у задоволенні клопотання та вважає, що розгляд означеної справи повинен здійснюватися за правилами спрощеного позовного провадження, без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) та у строк не більше 30 днів з дня відкриття провадження у справі, а підстави для розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін - відсутні.
Інших заяв по суті справи чи клопотань про розгляд справи в судовому засіданні на адресу суду від учасників справи до суду не надходило.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини та відповідні до них правовідносини.
Судом із матеріалів справи встановлено, що наказом начальника 7 прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 21.05.2018 року №127-ос старшину ОСОБА_1 , інспектора прикордонного контролю 3 категорії - водія групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби «Грушів» (тип Б) відділу прикордонної служби «Рава-Руська» І категорії (тип Б) було звільнено з військової служби в запас за пунктом «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) частини 6 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Згідно витягу з наказу начальника 7 прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України №157-ос «По особовому складу» від 19.06.2018 року, ОСОБА_1 був виключений зі списків особового складу загону, знятий зі всіх видів забезпечення.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач є учасником бойових дій з правом на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 від 13.07.2015 року.
Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати йому грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за 2015, 2016, 2017, 2018 роки. Крім того, рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 01.04.2019 року у справі №1.380.2019.000059 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ), залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.08.2019 року, було частково задоволено позов ОСОБА_1 , а саме: визнано протиправною бездіяльність Львівського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо непроведення повного розрахунку при звільненні - невиплати ОСОБА_1 в день виключення зі списків частини одноразової грошової допомоги при звільненні та компенсації за неотримане речове майно; стягнуто із Львівського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 20.06.2018 року по 24.10.2018 року в сумі 32875,22 грн.; в задоволенні позовних вимог про стягнення з Львівського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, починаючи з 19.06.2018 року в сумі 258,86 грн. відмовлено повністю.
Наведене і зумовило позивача звернутись до суду з означеним позовом.
Вказані обставини та зміст спірних правовідносин підтверджені наявними у справі доказами.
Вирішуючи спір, суд застосовує наступні норми права.
Частиною 5 ст.17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992 року №2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі по тексту - Закон №2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно з п.12 ст.12 Закону України від 22.10.1993 року №3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі Закон №3551-XII), учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України «Про відпустки» від 05.11.1996 року №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР) визначено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до ст.162 Закону №504/96-ВР, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з п.8 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі, якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом 3 п.14 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до п.17 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно з п.18 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ, в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до п.19 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ, надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому, визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 року №3543-XII та «Про оборону України» від 06.12.1991 року №1932-XII (далі - Закони №3543-XII та №1932-XII відповідно).
За визначенням ст.1 Закону №3543-XII, особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону №1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, в ст.1 Закону №3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в т.ч. додаткової соціальної відпуски. Однак Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1)безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2)грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до п.19 ст.101 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується п.12 ст.12 Закону №3551-XII, п.8 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ та ст.162 Закону №504/96-ВР.
Крім того, відповідно до п.3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 року №260 (далі по тексту - Наказ №260), у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в т.ч. за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст.162 Закону №504/96-ВР та п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551-ХІІ.
Поряд з тим, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30.04.2013 року справі «Тимошенко проти України» (заява №49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
Саме така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року у зразковій справі №Пз/9901/4/19 (620/4218/18).
Відповідно до ч.3 ст.291 Кодексу адміністративного судочинства України, при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Виходячи із вказаної норми, при ухваленні даного рішення судом враховано правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні у зразковій справі №Пз/9901/4/19 (620/4218/18).
Як уже встановлено судом, позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни учасників бойових дій, в тому числі право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2015-2018 роках додаткову відпустку, передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
При цьому, суд не приймає до уваги доводи відповідача стосовно того, що позивач з рапортом про виплату грошової компенсації за невикористанні календарні дні додаткової відпустки під час проходження служби та на момент звільнення не звертався, наказ про виключення останнього зі списків особового складу не оскаржував, тому погодився на проведення неповного розрахунку в частині виплати компенсації за невикористані дні додаткові відпустки при виключенні зі списків особового складу військової частини.
За таких обставин, а також того, що дана справа у частині позовних вимог є типовою, беручи до уваги правову позицію, висловлену Верховним Судом у зразковій справі №620/4218/18 (провадження №Пз/9901/4/19), суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання протиправною бездіяльності ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 19.06.2018 року.
З огляду на зазначене, суд дійшов висновку, що при звільненні з військової служби ОСОБА_1 мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у період з 2015 по 2018 роки додаткову відпустку, як учасник бойових дій, передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а тому наявна протиправна бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати такої.
З огляду на вказане, суд приходить до висновку, що позов у цій частині підлягає до задоволення.
Щодо позовних вимог про стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2015-2018 роки, загальним терміном 56 днів у сумі 15114,40 грн. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Однак, у межах спірних правовідносин, задоволення позову щодо стягнення компенсації за невикористану додаткову відпустку є неналежним способом захисту порушених прав позивача, оскільки така компенсація відповідачем не нарахована позивачу, а суд не повноважний визначати розмір компенсації за дні невикористаної додаткової відпуски.
За таких обставин, суд вважає, що в даному випадку ефективним способом захисту порушених прав, свобод чи інтересів позивача буде зобов'язання ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Тому, зважаючи на наведене, позовна вимога в цій частині підлягає частковому задоволенню.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2015-2018 роки з розрахунку 258,86 грн. в день з 25.10.2018 року до дня фактичного розрахунку із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004 року, суд відзначає таке.
Відповідно до п.293 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 року №1115/2009, особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпеченням. У разі спору про розмір сум, належних військовослужбовцю при звільненні, йому в день виключення із списків особового складу виплачується сума, не оспорювана керівництвом органу Держприкордонслужби, у якому проходив службу цей військовослужбовець.
Згідно із ч.ч.1, 2 ст.116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
За приписами ч.ч.1, 2 ст.117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, спеціальним законодавством про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.
Суд звертає увагу на те, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
З урахуванням досліджених фактичних даних в контексті вищенаведених норм, суд приходить висновку, що оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців Державної прикордонної служби, не встановлено відповідальності за невиплату чи несвоєчасну виплату усіх сум грошового забезпечення за всіма видами, тому з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації положення ст.117 Кодексу законів про працю України, які є загальними, необхідно поширити на правовідносини, які виникли під час звільнення особи з військової служби в Держаній прикордонній службі.
Аналогічні правові висновки щодо застосування спеціального законодавства та ст.117 Кодексу законів про працю України викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 31.05.2018 року у справі №823/1023/16 та від 26.06.2019 року у справі №826/15235/16.
Також, суд враховує, що на даний час грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, позивачу не нарахована та не виплачена, у вказаному випадку наявний спір про розмір такої грошової компенсації, у зв'язку із чим суд позбавлений можливості встановити її розмір порівняно із середнім заробітком, що повинен бути врахований при застосуванні положень ст.117 Кодексу законів про працю України.
Таким чином, в контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб'єктами, суд вважає, що позовна вимога у цій частині задоволенню не підлягає, оскільки заявлена передчасно та її вирішення в судовому порядку є можливим лише після фактичного нарахування та виплати позивачу сум такої грошової компенсації.
Вказаний висновок суду також узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 27.06.2018 року у справі №810/1543/17 та від 18.11.2019 року у справі №0940/1532/18, де зазначено, що за наявності спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, доводи позивача про наявність підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч.1 ст.117 Кодексу законів про працю України є безпідставними.
При цьому, суд роз'яснює, що позивач не позбавлений права в подальшому звернутися до суду у разі виникнення спору з відповідачем щодо виплати середнього розміру грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку, як це передбачено нормами ст.117 Кодексу законів про працю України.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відтак, перевіривши обґрунтованість доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд вважає, що вищевказані положення відповідачем дотримані не були у повній мірі, що в свою чергу зумовило необхідність звернення позивача за захистом порушеного права до суду. Натомість, факт наявності у позивача порушеного права знайшов своє підтвердження в ході вирішення спору.
За наведених підстав, суд прийшов до обгрунтованого висновку, що позов підлягає до часткового задоволення.
Разом з тим, оскільки, у відповідності до статті 5 Закону України «Про судовий збір», позивач звільнений від сплати судового збору, такий ним не сплачувався, а отже, не підлягає відшкодуванню.
Керуючись ст.ст.14, 72-77, 241-247, 250-251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання до вчинення дій задоволити частково.
Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військову частину НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
У задоволені іншої частини позовних вимог відмовити.
Судовий збір стягненню із сторін не підлягає.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Львівський окружний адміністративний суд.
Суддя Сасевич О.М.