Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
27 лютого 2020 р. № 520/12538/19
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Мельникова Р.В.,
за участю секретаря судового засідання - Дирявої К.І.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - Борбунюка О.О.,
представника відповідача та третьої особи - Вишневського О.В,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 29.10.2019 р. № 374-19;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є громадянином Нігерії, де на даний час його життю загрожує небезпека, а існуюча влада не може його захистити. Позивач прибув на Україну у 1992 році та навчався, закінчивши підготовчий факультет Харківського університету. При цьому, позивачем вказано, що його батько був членом демократичної партії в Нігерії, в якій він також приймав активну участь. Після перемоги на виборах у липні 1994 року лідера партії, якого підтримував батько позивача, та подальшого арешту батька, на батьківщині позивача почались арешти усіх членів партії, зокрема, і його батька. Позивачем вказано, що його батька було вбито у 1996 році невідомим, після чого мати позивача втекла в Камерну, де жила 10 років. Після повернення матері до Нігерії, почалася війна з терористами. Позивач та його батьки є християнами, а отже знаходитись у Нігерії дуже небезпечно. Після інциденту із підпалом будинку матері позивача, позивач не має дому та родичів, які б могли його захистити на батьківщині. Отже, позивачем вказано, що він має побоювання бути вбитим радикальними мусульманами або стати жертвою міжплемінних чи міжобщинних сутичок. Позивачем вказано, що він звернувся до Головного управління ДМС у Харківській області з заявою про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та 15.11.2019 р. отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №101 від 06.11.2019 р. про відмову відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 29.10.2019 р. № 374-19. Зазначене рішення, на думку позивача, є необґрунтованим, незаконним та порушує його права, оскільки Державною міграційною службою України при винесенні оскаржуваних рішень не здійснено належного вивчення матеріалів по його справі та по країні походження.
Ухвалою суду від 26.11.2019 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у вищевказаній адміністративній справі та справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.
Представник відповідача Державної міграційної служби України у наданому до суду відзиві на позов проти заявленого позову заперечував та зазначив, що позивач вперше звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту 24.11.2011 року, але отримав відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яку оскаржував в судовому порядку. В подальшому, позивач неодноразово звертався із заявами та після розгляду чергової скарги позивача наказом Головного управління ДМС України в Харківській області від 23.10.2017 року №224 було прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також представником відповідача вказано, що під час дослідження матеріалів особової справи було проаналізовано усі елементи та повідомлені позивачем обставини, після чого встановлено неодноразове свідоме надання неправдивих відомостей стосовно своєї особи та розбіжностей в установчих даних, які були повідомлені заявником. Також вказано, що твердження заявника про неможливість повернення до країни походження через релігійні переконання не аргументовано та не підтверджено жодними доказами. Отже, як вказано представником відповідача позивач звернувся за захистом в Україні з метою легалізації свого перебування. Таким чином, при подачі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано до органу міграційної служби жодних доказів, які б підтверджували наявність переслідування або утисків щодо нього, які відповідали б вимогам п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Таким чином, позовні вимоги позивача є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, оскільки при прийняті рішення відповідач діяв у відповідності до чинного законодавства.
Позивач та представник позивача в судове засідання прибули, позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити.
Представник відповідача та третьої особи по справі в судове засідання прибув, проти позову заперечував з підстав, викладених у відзиві на позов.
Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності, встановив наступне.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є громадянином Нігерії, прибув в Україну у 1992 році.
Під час судового розгляду справи встановлено, що 08.06.2017 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
15.11.2019 року позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №101 від 06.11.2019 року про відмову відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні.
На підставу вказаного повідомлення зазначено рішення Державної міграційної служби України від 29.10.2019 р. № 374-19.
Позивач, не погодившись з вказаним рішенням, звернувся до суду із даним позовом задля захисту своїх порушених прав.
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктами владних повноважень в основу спірних рішень, на відповідність вимогам ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд встановив наступне.
Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", який набув чинності 04.08.2011 року.
Згідно з положеннями пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.
Суд зазначає, що приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 визначено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Також суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Суд зазначає, що частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Частиною 1 ст. 7 вищезазначеного Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до ч. 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, визначені статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився у Нігерії в м. Ікедуру та є громадянином Нігерії.
У 1991 році позивач здобув середню освіту, після чого біли року на батьківщині професійно грав у футбол, не працював - перебував на утриманні батьків.
В подальшому, позивач для отримання вищої освіти, виїхав до України, куди прибув у вересні 1992 року. Цього ж року позивач вступив до Харківського університету, де навчався протягом року на підготовчому факультеті з вивчення російської мови, проте далі навчання не продовжував.
Під час розгляду справи встановлено, що вперше позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 24.11.2011 року, але рішенням Державної міграційної служби України від 24.07.2012 №258-12 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач, вважаючи зазначене рішення відповідача протиправним, оскаржив його до Харківського окружного адміністративного суду.
Так, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 24.09.2012 року по справі №2а-9538/12/2070 адміністративний позов громадянина Нігерії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - залишено без задоволення.
Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29.01.2013 року по справі №2а-9538/12/2070 апеляційну скаргу громадянина Нігерії ОСОБА_1 залишено без задоволення, постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24.09.2012 р. по справі №2а-9538/12/2070 залишено без змін.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05.04.2013 року по справі №2а- 9538/12/2070 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2012 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2013 року по справі №2а-9538/12/2070 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.
Під час розгляду справи встановлено, що вдруге позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 25.07.2013 року, але наказом Головного управління ДМС України в Харківській області від 25.07.2013 року №205 було відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач, не погодившись із зазначеним рішенням, подав скаргу на рішення, яку було відхилено рішенням Державної міграційної служби України №34-13 від 17.09.2013 року.
Позивачем зазначене рішення було оскаржено до Харківського окружного адміністративного суду.
Так, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 09.12.2013 року по справі №820/10129/13-а у задоволенні адміністративного позову громадянина Нігерії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовлено у повному обсязі.
Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 12.02.2014 року по справі №820/10129/13-а апеляційну скаргу Громадянина Нігерії ОСОБА_1 залишено без задоволення; постанову Харківського окружного адміністративного суду від 09.12.2013р. по справі №820/10129/13-а залишено без змін.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 07.03.2014 року по справі №820/10129/13-а відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Громадянина Нігерії ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2013 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2014 року у справі за позовом Громадянина Нігерії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії.
Втретє позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до Головного управління ДМС України в Харківській області 08.06.2017 року, але наказом Головного управлення ДМС України в Харківській області від 08.06.2017 року №85 було відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивачем зазначений наказ було оскаржено до Державної міграційної служби України та рішенням Державної міграційної служби України від 10.10.2017 року №97-17 скаргу ОСОБА_1 було задоволено.
Наказом Головного управління ДМС України в Харківській області від 23.10.2017 №224, було прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 29.10.2019 р. № 374-19 відмовлено відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що у зв'язку з відсутністю умов, які передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону.
З наявних в матеріалах справи доказів встановлено, що рішення Державної міграційної служби України від 29.10.2019 р. № 374-19 прийнято на підставі висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Нігерії ОСОБА_1 , затвердженого першим заступником начальника Головного Управління ДМС України в Харківській області 25.09.2019 року.
Зі змісту висновку вбачається, що у своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив побоювання щодо повернення на батьківщину через його активну участь у Народній демократичній партії, та через його релігійну приналежність до християн. При співбесіді від 15.01.2019 року повідомив, що на сього дні дуже небезпечно на території Нігерії через дії руху « БохоХарам » та « Фулані ».
Також позивачем було вказано, що він особисто приймав активну участь у діяльності Народної демократичної партії, так само як його батько, проте в ході співбесід посадовими особами відповідача було з'ясовано, що визначення заявником власної політичної діяльності як такої, що може спричинити переслідування, є свідомим перебільшенням. Так вказано на наявність розбіжностей у повідомлених позивачем обставинах проведення виборів президента у Нігерії у 1992 році та причетності до них батька. При цьому, жодних доказів або фактів причетності батька позивач не навів.
В той же час, при першому зверненні позивача, у 2011 році з аналізу документів було встановлено також розбіжності у наданій інформації стосовно дати народження позивача та його дійсного ім'я.
З приводу вказаних обставин позивач на співбесідах повідомляв, що при виїзді з Нігерії його батьком було змінено дату народження задля полегшення виїзду з країни, оскільки їхав позивач до України не як студент, а на роботу.
Також судом зі змісту висновку встановлено, що на думку відповідача, твердження заявника про неможливість повернення до країни походження через релігійні переконання з урахуванням загальної ситуації в Нігерії не аргументовані та не підтверджені, як і не надано доказів проблем чи переслідувань з цього приводу.
Суд зазначає, що під час проведення співбесід, що відбулись 29.11.2017 року та 15.01.2019 позивачем було повідомлено, що стосовно нього переслідувань у зв'язку з релігійними переконаннями не здійснювалось.
За інформацією по країні походження позивача, встановлено, що Федеративна Республіка Нігерія - держава в Західній Африці, межує на заході з Беніном, на півночі - з Нігером, на північному сході - з Чадом, на сході - з Камеруном. Християни становлять 51,З% від 158,2-мільйонного населення Нігерії, мусульман в країні приблизно 45%, вони живуть, головним чином, в північній частині Нігерії. За релігійним складом, половина населення мусульмани (переважно на півночі), інша половина - християни (на півдні). За даними дослідницького центру Pew Research (інформаційний центр, який інформує громадськість про проблеми, відносинах і тенденції, які формують світ. Він проводить опитування громадської думки, демографічні дослідження, аналіз медіа континенту і інші емпіричні дослідження в області соціальних наук): станом на 2010 рік Pew Research повідомляє, що в Нігерії проживає 80,5 млн. християн і 75,7 млн. мусульман, тобто кількість християн з кожним роком поступово збільшується. Нігерія тепер має найбільше християнське населення в Африці, яке включає майже 60 мільйонів протестантів, близько 20 мільйонів католиків і більше 750 000 інших християн. Pew Research центр зазначив, що число всіх великих християнських груп в Нігерії зросла, починаючи з 1970-х років.
Місто походження позивача, а саме м. Айкдуру, яке у перекладі паспорту зазначено як м. Ікедуру, знаходиться на сході країни, що свідчить про відсутність на даній території мусульмани, які за словами позивача, спричиняють загрозу.
В той же час, суд зазначає, що позивач на співбесідах 02.12.2011, 29.11.2017 та 17.01.2018 спростував наявність будь-яких підстав щодо переслідувань його на батьківщині, проте під час співбесіди від 15.01.2019 року позивач вказав про небезпеку його життю від руху « БокоХарам » та « Фулані ».
Суд зазначає, що аналізуючи інформацію по країні походження щодо діяльності організації «БокоХарам» та «Фулані» було встановлено, що терористична організація "БокоХарам" діє лише на північному сході та північному заході Нігерії, а «Фулані» - на півночі Нігерії та на теперішній час зменшило свою активність, що свідчить про відсутність будь-якої дискримінації стосовно заявника в місці постійного проживання, в місті Ікебуруна, на знаходиться на сході країни.
З цих підстав та з урахуванням того, що ОСОБА_1 до жодної громадської, військової, релігійної чи політичної організації не належав, до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був, відповідач дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також встановлено, що при поверненні до країни громадянської належності, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, тобто умови, передбачені пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Водночас, суд зазначає, що під час розгляду справи встановлено, що позивач прибув до України у 1992 році з метою навчання та після закінчення підготовчого курсу навчання не продовжував. В подальшому, позивач перебував на території України, проте із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач вперше звернувся тільки у листопаді 2011 року.
Суд зазначає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Зазначена позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 14.03.2018 року по справі № 820/1502/17.
Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що дата звернення позивача із відповідною заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати прибуття до України, а з огляду на обставини справи вказане свідчить про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Таким чином, у офіційних джерелах відсутня інформація про те, що на території Нігерії відбуваються відкриті військові дії.
Отже, з огляду на необґрунтованість історії позивача, суд зазначає, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а отже оскаржуване у даній справі рішення відповідача скасуванню не підлягає.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно із положеннями частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням встановлених обставин, суд приходить до висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Розподіл судових витрат здійснити в порядку ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись ст.ст. 243-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, 24, м. Харків, 61057) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, або спрощеного позовного провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Повний текст рішення виготовлено 10 березня 2020 року.
Суддя Мельников Р.В.