04 березня 2020 року Справа № 160/91/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горбалінського В.В., розглянувши у місті Дніпрі у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Дніпропетровській області, Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування вимог, -
03.01.2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління ДФС у Дніпропетровській області та Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, в якому просить:
- визнати протиправними та скасувати вимоги Головного управління ДФС у Дніпропетровській області та Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки): від 11.12.2017 року №Ф-365-22; від 09.11.2018 року №Ф-365-22; від 11.05.2019 року №Ф-365-22; від 08.11.2019 року №Ф-365-22.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач з 08.10.2001 року зареєстрований як фізична особа-підприємець. Проте, з 2011 року позивач не провадить підприємницьку діяльність та на подавав жодної звітності до фіскальних органів. Крім цього, позивач в період 02.07.2015 року по 18.04.2016 року працював адміністратором як найманий працівник на ФОП ОСОБА_2 , а з 01.09.2016 року по теперішній час працює в ТОВ «Продюсерський центр «Цирк України» на посаді адміністратора цирку та в означений період роботодавцем самостійно сплачується до Пенсійного фонду України єдиний соціальний внесок із заробітної плати позивача, що підтверджується довідкою №ОК-7.
Всупереч наведеному, Головним управлінням ДФС у Дніпропетровській області складено вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування №Ф-365-22 від 11.12.2017, 09.11.2018 та 11.05.2019 року на суми 1998,72 грн., 17818,26 грн. та 23029,62 грн. відповідно. Окрім цього Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області складено вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування №Ф-365-22 на загальну суму 26647,34 грн. Позивач не погоджується з оскаржуваними вимогами, так як останній не здійснював будь-яку підприємницьку діяльність, та як наслідок не отримував доходу, тому сформована вимога органом контролю є протиправною та підлягає скасуванню.
10.01.2020 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
На виконання вимог наведеної вище ухвали, 30.01.2020 року Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області подано до Дніпропетровського окружного адміністративного суду відзив на позовну заяву, в якому відповідач щодо задоволення позовних вимог заперечував в повному обсязі.
Обґрунтовуючи свою позиції орган контролю зазначив, що дійсно, позивай перебуває на обліку в Головному управлінні ДПС у Дніпропетровській області як фізична особа-підприємець. Проте, всупереч нормам чинного законодавства, позивачем податкова звітність до відповідача не подавалась. Крім цього, враховуючи зміни до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» №2464, які набули чинності з 01 січня 2017 року, з 2017 року платники податків повинні в обов'язковому порядку сплачувати єдиний соціальний внесок. Таким чином, згідно з даними інформаційної системи контролюючого органу платнику податків був нарахований єдиний соціальний внесок за 2016, 2017, 2018 роки та перший-третій квартал 2019 року на суми 1998,72 грн., 17818,26 грн., 23029,62 грн. та 26647,34 грн. відповідно та у зв'язку з чим податковим органом сформовано відповідно вимоги № Ф-365-22.
Дослідивши повно і всебічно письмові докази, які містяться в матеріалах справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
Позивач, ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , 08.10.2001 року зареєстрований, як фізична особа-підприємець, що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Також, 16.12.2019 року ОСОБА_1 припинив підприємницьку діяльність фізичної-особи підприємця, про що в реєстрі здійснений відповідний запис №22270060002051141, що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Відповідно до відомостей копії трудової книжки позивача серії НОМЕР_2 від 25.05.1979 року, останній в період з 02.07.2015 року по 18.04.2016 року працював адміністратором як найманий працівник на ФОП ОСОБА_2 , а з 01.09.2016 року по теперішній час працює в ТОВ «Продюсерський центр «Цирк України» на посаді адміністратора цирку (наказ №04 від 31.08.2016 року).
Згідно з довідки №00000002 від 19.12.2019 року ОСОБА_1 дійсно працює на посаді адміністратора в Товаристві з обмеженою відповідальністю «Продюсерський центр «Цирк України» з 01.09.2016 року по теперішній час (тобто, станом на день подання позовної заяви до суду позивач продовжує працювати за вказаною посадою).
Відповідно до відомостей з інтегрованої картки платника податків, копія якої наявна в матеріалах справи, станом на 31.10.2019 року за позивачем обліковувався борг зі сплати єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за 2016, 2017, 2018 роки та перший-третій квартал 2019 року у сумі 26647,34 грн.
На підставі вищенаведених відомостей, 08.11.2019 року Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області складено вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування Ф-365-22 на загальну суму 26647,34 грн.
Не погодившись з діями відповідача, щодо винесення податкових вимог, позивач оскаржив їх у судовому порядку.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Частиною 2 ст. 6 Конституції України встановлено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 67 Конституції України передбачено, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.
Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. (ч. 1 ст. 68 Конституції України).
Відповідно до п.п 14.1.226 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) самозайнята особа-платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Підпункт 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 ПК України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI (далі - Закон №2464-VI, в редакції чинній на момент вимкнення спірних правовідносин)
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до ст. 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Пунктами 3 і 10 ч. 1 ст. 1 Закону №2464-VI надано визначення поняттям:
- застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленомузакономпорядку єдиний внесок;
- страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Абзацом 2 п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону №2464-VI визначено, що платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 4 Закону №2464-VI встановлено, що до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону №2464-VI платник єдиного внеску зобов'язаний, серед іншого, своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно з ч. 12 ст. 9 Закону №2464-VI єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач в період винесення податкових вимог був фізичною особою-підприємцем.
Приписами п.2 ч. 1 ст. 7 Закону №2464-VI (у редакції, що діяла до 01.01.2017 року) було визначено, що єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за місяць, у якому отримано дохід (прибуток). У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник самостійно визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску
Таким чином, зазначені положення у редакції, яка діяла до 01.01.2017 передбачали саме право, а не обов'язок платника на визначення бази нарахування єдиного внеску у разі неотримання платником доходу у звітному періоді.
Проте, після того, як 01.01.2017 року вступили в законну сили зміни до Закону №2464-VI, платники податків зобов'язані сплачувати єдиний соціальний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Таким чином, фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах не повинні сплачувати подвійну суму єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне страхування.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 23.01.2020 року у справі №480/4656/18, від 04.12.2019 року у справі №440/2149/19, від 27.11.2019 року у справі №160/3114/19.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач з 02.07.2015 року по 18.04.2016 року працював адміністратором як найманий працівник на ФОП ОСОБА_2 , а з 01.09.2016 року по теперішній час працює в ТОВ «Продюсерський центр «Цирк України» на посаді адміністратора цирку, відомостей щодо звільнення такої особи станом на день подання даного адміністративного позову матеріали справи не містять.
Згідно з довідки форми ОК-7 від 19.12.2019 року виданих Пенсійним фондом України, Товариством з обмеженою відповідальність «Продюсерський центр «Цирк України» з вересня 2016 року по листопад 2019 року перераховувались єдині соціальні внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Також, суд звертає увагу, що доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності матеріали справи не містять.
Отже, враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що Головним управлінням ДФС у Дніпропетровській області та Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області протиправно нараховано позивачу єдиний соціальний внесок на загальнообов'язкове державне страхування, на підставі чого сформовано оскаржувані вимоги №Ф-365-22 від 11.12.2017, 09.11.2018, 11.05.2019, 08.11.2019 року.
Частиною 1 ст. 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 ст. 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з ч. ч. 1 та 4 ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Частиною 1 ст. 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Дніпропетровській області та Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд керується вимогами ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, судовий збір у розмірі 768, 40 грн сплачений позивачем при поданні адміністративного позову до суду, відповідно до квитанції від 27.12.2019 року №0.0.1567701604.1, підлягає стягненню з Головного управління ДПС у Дніпропетровській області за рахунок бюджетних асигнувань.
Керуючись статтями 9, 73-77, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Дніпропетровській області та Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу задовольнити повністю.
Визнати протиправними та скасувати податкові вимоги про сплату боргу (недоїмки) Ф-365-22 від 11.12.2017, 09.11.2018, 11.05.2019, 08.11.2019 року винесені Головним управлінням ДФС у Дніпропетровській області та Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області (ЄДРПОУ 43145015, 49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, 17-а) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) судові витрати у розмірі 768, 40 грн (сімсот шістдесят вісім гривень сорок копійок).
Відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції, проте, відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Суддя В.В. Горбалінський