21 лютого 2020 року Справа № 160/11823/19
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Рищенка А.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі - відповідач), в якій просить:
- визнати протиправним та дискримінаційним та скасувати рішення відповідача, про відмову у перерахунку розміру пенсії Позивача, в тому числі якщо воно було прийнято, але не передано Позивачу, визнати дії Відповідача по не перерахуванню розміру пенсії Позивача - протиправними та дискримінаційними, визнати бездіяльність Відповідача щодо не перерахування розміру пенсії Позивачу з січня 2013 року - протиправною та дискримінаційною;
- зобов'язати Відповідача здійснити розрахунок пенсії позивачу з 01.01.2013 року на підставі даних заробітної плати в пенсійній справі, враховуючи розрахунок коефіцієнта заробітної плати та середньої заробітної плати в Україні за три роки до 2013 року, враховуючи всі наступні масові перерахунки, проведені відповідачем, починаючи с 01.01.2013 року та виплатити усі не отримані Позивачем пенсійні виплати з урахуванням усіх підвищень з січня 2013 року до фактичного виконання Відповідачем рішення по цій справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів на усі несвоєчасно виплачені суми Позивачу, починаючи з січня 2013 року до їх фактичної виплати;
- стягнути з Відповідача кошти в сумі 100,000 гривень на відшкодування моральної шкоди, заподіяної його противоправними рішеннями, дією та бездіяльністю, в результаті яких Відповідач протиправно не перераховує розмір пенсії Позивача.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про те, що виключення його з кола пенсіонерів, відносно яких проводяться перерахунки пенсії, у зв'язку зі змінами в законодавстві та які не потребують особистого звернення особи за таким перерахунком є дискримінацією за ознакою місця проживання.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.12.2019 відкрито провадження у адміністративній справі, та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.
24.01.2020 до суду від відповідача надійшов письмовий відзив на позовну заяву, в якому останній проти задоволення позовних вимог заперечував, посилаючись на те, що для розрахунку пенсії позивача використовується заробітна плата згідно довідки про заробітну плату, яка наявна в матеріалах справи, із застосуванням середньої плати працівників, а тому управління діяло в межах повноважень та у спосіб, визначений чинним законодавством.
На виконання ухвали суду від 21.12.2019 відповідачем було долучено до матеріалів справи № 160/11823/19 належним чином завірені матеріали пенсійної справи ОСОБА_1 .
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з 1996 по 1998 рр. отримував пенсію за віком на території України, та у вересні 1998 року виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю.
29.01.2014 винесено постанову Київського апеляційного адміністративного суду у справі № 757/14753/13-а, що набрала законної сили, відповідно до якої апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задоволено частково.
Постанову Печерського районного суду м. Києва від 13.08.2013 - скасовано та ухвалено нову.
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Правління Пенсійного фонду України, Управління Пенсійного фонду України в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська про зобов'язання вчинити дії - задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Пенсійного фонду України щодо непередачі уповноваженому територіальному органу Пенсійного фонду України заяви ОСОБА_1 про відновлення виплати пенсії за віком.
Зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська здійснювати виплату на користь ОСОБА_1 пенсії, на підставах, визначених законодавством України, починаючи з 01 січня 2013 року.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
12.04.2017 відповідачем виконано постанову та поновлено виплату пенсії позивачу з 01.01.2013.
У відповідь на звернення до відповідача з приводу пенсійного забезпечення, позивачем було отримано лист пенсійного органу № Р 14332-18 від 17.09.2018 та лист пенсійного органу № 26115/Р-11 від 19.12.2018, якими було повідомлено позивача, що пенсійним органом проведено поновлення пенсії позивачу в розмірі у відповідності до законодавства, що діяло на 01.01.2013 рік в сумі 940,01 грн.
Вважаючи дії відповідача щодо не проведення позивачу перерахунку пенсії в автоматичному режимі, останній і звернувся до суду із даною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Щодо тверджень позивача про проведення перерахунку пенсії в автоматичному режимі, суд зазначає про таке.
Пунктом 4.1. Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 № 22-1 (далі - Порядок 22-1) закріплено, що орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 3).
Заяви про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії й поновлення виплати раніше призначеної пенсії приймаються органом, що призначає пенсію, за наявності в особи всіх необхідних документів.
Заяви осіб про призначення, перерахунок, поновлення, переведення з одного виду пенсії на інший реєструються в журналі реєстрації рішень органу, що призначає пенсію. Особі або посадовій особі органом, що призначає пенсію, видається розписка із зазначенням дати прийняття заяви, а також переліку одержаних і відсутніх документів, які необхідно подати у тримісячний строк з дня прийняття заяви. Копія розписки зберігається в пенсійній справі.
Відповідно до п. 4.2. Порядку 22-1, при прийманні документів орган, що призначає пенсію:
1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж;
2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів;
3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності).
Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі;
4) видає пам'ятку пенсіонеру (додаток 4), копія якої зберігається у пенсійній справі.
Згідно із п. 4.3. Порядку 22-1, не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.
Рішення органу про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший візується спеціалістом, який його підготував, та спеціалістом, який його перевірив. Рішення підписується начальником управління (іншою посадовою особою, визначеною відповідно до наказу начальника управління щодо розподілу обов'язків) та завіряється печаткою управління.
Таким чином, закріплено, що орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший виключно при зверненні особи з відповідною заявою, передбаченою додатком 3 Порядку 22-1, яка приймається органом, що призначає пенсію, за наявності в особи всіх необхідних документів, про що органом видається розписка із зазначенням дати прийняття заяви, а також переліку одержаних і відсутніх документів, які необхідно подати у тримісячний строк з дня прийняття заяви. При прийманні документів орган, що призначає пенсію, перевіряє, зокрема, правильність оформлення заяви, зміст і належне оформлення наданих документів, копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності), обґрунтованість їх видачі, тощо, та не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності необхідних документів, розглядає подані документи та приймає відповідне рішення.
Як вже було встановлено судом, у 1998 року позивач виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю, у зв'язку із чим йому і було припинено виплату пенсії.
Так, у квітні 2017 року позивачу було поновлено виплату пенсії на виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду у справі № 757/14753/13-а від 29.01.2014.
Водночас жодних доказів того, що позивач звертався до органу пенсійного фонду, як до органу, який проводить перерахунок пенсії, із відповідною заявою, передбаченою додатком 3 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 № 22-1 суду не надано.
Також відсутність подання позивачем заяви про проведення перерахунку пенсії підтверджується матеріалами справи та копією пенсійної справи позивача.
Разом з тим суд звертає увагу на те, що уповноваженим органом для призначення (перерахунку) пенсії є ПФУ, до компетенції якого і входить розгляд документів, у тому числі й нових.
Суд не може перебирати компетенцію суб'єктів владних повноважень і досліджувати нові документи, яким не дано оцінки, та встановлювати на їх основі наявність чи відсутність права для проведення перерахунку пенсії. Завданням адміністративного судочинства є перевірка правомірності дій суб'єкта владних повноважень, відповідності його рішень критеріям, які пред'являються до рішень суб'єктів владних повноважень та закріплені в ч. 2 ст. 2 КАС.
Отже, як встановлено судом, відповідачем фактично не приймалося рішення про відмову в перерахунку позивачу пенсії за віком, а в межах вимог Закону України «Про звернення громадян» позивачу надавалися лише відповіді на його звернення.
Щодо тверджень позивача, що пенсія не може бути меншою за прожитковий мінімум, суд зазначає про таке.
Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону № 1058-IV виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються умови, норми та порядок призначення, нарахування і виплати пенсій.
Частиною першою статті 5 Закону № 1058-IV встановлено, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Частиною першою ст. 28 Закону № 1058-IV визначено, що мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом. У разі виплати застрахованій особі довічної пенсії, передбаченої цим Законом, мінімальний розмір пенсії за віком у солідарній системі зменшується на розмір зазначеної пенсії.
Частиною другою названої статті передбачено, що за наявності страхового стажу меншої тривалості, ніж передбачено частиною першою цієї статті, пенсія за віком встановлюється в розмірі, пропорційному наявному страховому стажу, виходячи з мінімального розміру пенсії за віком.
Отже, наведеними нормами встановлено право на отримання особою мінімальної пенсії за віком за умови виконання двох умов - досягнення пенсійного віку та наявність необхідного страхового стажу. Поєднання вказаних умов передбачає об'єктивно обґрунтоване застосування механізму загальнообов'язкового державного пенсійного страхування з позицій настання визначених страхових ризиків (непрацездатність за віком) та економічної забезпеченості функціонування самоврядної солідарної системи фінансування (страхового стажу як періоду (строку) сплати страхових внесків для капіталізації страхової системи).
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, позивачу було поновлено пенсію виключно у відповідності до вимог судового рішення Київського апеляційного адміністративного суду від 29.01.2014.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.03.2008 № 265 «Деякі питання пенсійного забезпечення громадян», у редакції, чинній до 24.04.2014, передбачалася виплата щомісячної державної адресної допомоги, у разі, якщо щомісячний розмір пенсійних виплат не досягав прожиткового мінімуму. І така щомісячна адресна допомога виплачувалася у сумі, що не вистачає саме до прожиткового мінімуму.
Проте, постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2014 № 112 було внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 26.03.2008 року № 265, та встановлено, що у разі, коли щомісячний розмір пенсійних виплат, державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам, особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам, крім інвалідів I та II груп (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткових пенсій, цільової грошової допомоги, сум індексації та інших доплат, встановлених законодавством, крім пенсій за особливі заслуги перед Україною), не досягає 949 гривень, таким особам надається щомісячна державна адресна допомога у сумі, що не вистачає до зазначеного розміру.
Відповідно до ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до ст. 6 Закону № 1058-IV, непрацездатні громадяни крім пенсійних виплат із системи пенсійного забезпечення мають право отримувати доплати, надбавки та підвищення до зазначених виплат, додаткову пенсію в порядку та за рахунок коштів, визначених законодавством. У разі якщо сукупність виплат, зазначених у частині першій цієї статті, разом з пенсійними виплатами із системи пенсійного забезпечення та іншими доходами не досягають розміру прожиткового мінімуму, визначеного законом для непрацездатних громадян, такі громадяни мають право на отримання державної соціальної допомоги в порядку, розмірах та за рахунок коштів, визначених законом.
При цьому, види виплат, які виплачуються за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі визначені ст. 9 Закону і такими виплатами є: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв'язку з втратою годувальника (ч. 1 ст. 9 Закону № 1058-IV).
За рахунок коштів накопичувальної системи пенсійного страхування, що обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках Накопичувального фонду або на індивідуальних пенсійних рахунках у відповідних недержавних пенсійних фондах - суб'єктах другого рівня системи пенсійного забезпечення, здійснюються такі пенсійні виплати, як довічні пенсії і одноразова виплата (ч. 2 ст. 9 Закону № 1058-IV).
У солідарній системі надаються соціальні послуги за рахунок коштів Пенсійного фонду. До соціальних послуг, передбачених цим Законом, належить допомога на поховання пенсіонера (ч. 3 ст. 9 Закону № 1058-IV).
Отже, за рахунок коштів Пенсійного фонду виплачується пенсія, одноразова виплата (ст. 56 Закону № 1058-IV) та допомога на поховання.
Організовуючи в Україні систему соціального захисту, в тому числі, пенсійного забезпечення, держава, діючи в межах допустимого розсуду, заклала основу самоврядності її функціонування (абз. 2 ч. 1 ст. 58 Закону № 1058-IV), що базується на принципах, закріплених у ст. 7 Закону № 1058- IV, серед яких заінтересованість кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію, рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, диференціації розмірів пенсій залежно від тривалості страхового стажу та розміру заробітної плати (доходу), солідарності та субсидування в солідарній системі.
Таким чином, сьогоднішній стан системи пенсійного забезпечення, яке здійснюється в межах солідарно-накопичувальної системи загальнообов'язкового державного соціального страхування (першого-другого рівнів), не передбачає прямого взаємозв'язку між розміром сплачених сум єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що розраховується і сплачується виходячи з нормативного закріплення бази у ст. 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI (надалі - Закон № 2464-VI), та розміром пенсійних виплат. Водночас, зважаючи на соціальну солідарність та справедливість у системі соціального захисту, до складу якої входить система пенсійного забезпечення, держава нормативно встановлює передумови щодо визначення пропорційної взаємозалежності між участю особи в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та рівнем її подальшого пенсійного забезпечення за рахунок вказаної системи фінансування пенсій та інших соціальних виплат.
Частина третя статті 46 Конституції України дослівно визначає гарантію, за якою «пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом». Вказане положення повторюється у ч. 2 ст. 7 Закону № 1058-IV.
Їхнє застосування у комплексному підході до аналізу системи соціального забезпечення в Україні визначає необхідність сукупного забезпечення державою рівня життя, не нижчого від прожиткового мінімуму, як через систему пенсійних так і інших соціальних виплат («пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування»), а отже, як за рахунок солідарно-накопичувальної системи, так і коштів Державного бюджету України, в рамках виконання конституційних зобов'язань перед особою.
Таким чином, законодавством розмежовано поняття «пенсійні виплати» від інших соціальних виплат (допомоги, доплати, надбавки та підвищення до зазначених виплат), виходячи з того, за рахунок яких коштів вони виплачуються (або з коштів Пенсійного фонду з Накопичувального пенсійного фонду, який формується за рахунок пенсійних внесків, сплачених учасниками накопичувальної системи пенсійного страхування, або за рахунок Державного бюджету України). Відповідно, від цього залежить, який орган є відповідальним за виплату.
Держава взяла на себе зобов'язання створити альтернативні компенсаторні механізми забезпечення достатнього рівня життя за рахунок системи гарантування права на соціальний захист на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого законом, шляхом виплати додаткових соціальних допомог, надання безоплатно соціальних послуг, безоплатного або з істотною знижкою отримання права на медичне забезпечення та придбання лікарських засобів, компенсації соціальних витрат тощо, а тому оцінка не може ґрунтуватися лише на підході порівняння абсолютного значення розміру конкретної пенсійної виплати, оскільки в межах реалізації соціальних прав, особа користується і іншими видами допомоги від держави.
Саме на виконання своїх зобов'язань у сфері соціального захисту на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, державою унормовано здійснення соціальних виплат на підставі постанови КМУ № 265, Закону України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» тощо.
Отже, суд зазначає, що у своїй сукупності вказані норми матеріального права не суперечать один одному та ч. 3 ст. 46 Конституції України, і лише свідчать про право позивача звернутися до відповідного органу соціального захисту населення для отримання державної соціальної допомоги, яка б забезпечила рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого Законами про Держбюджет України на відповідний рік.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 607/8511/17.
У зв'язку із зазначеним, вимоги позивача про визнання протиправним, дискримінаційним та скасування рішення відповідача про відмову у перерахунку розміру пенсії позивача, в тому числі якщо воно було прийнято, але не передано позивачу, визнання дій відповідача по не перерахуванню розміру пенсії позивача - протиправними та дискримінаційними, визнання бездіяльності відповідача щодо не перерахування розміру пенсії позивачу з січня 2013 року - протиправними та дискримінаційними та зобов'язання відповідача здійснити розрахунок пенсії позивачу з 01.01.2013 року на підставі даних заробітної плати в пенсійній справі, враховуючи розрахунок коефіцієнта заробітної плати та середньої заробітної плати в Україні за три роки до 2013 року, враховуючи всі наступні масові перерахунки, проведені відповідачем, починаючи с 01.01.2013 року та виплатити усі не отримані позивачем пенсійні виплати з урахуванням усіх підвищень з січня 2013 року до фактичного виконання відповідачем рішення по цій справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів на усі несвоєчасно виплачені суми позивачу, починаючи з січня 2013 року до їх фактичної виплати, є необґрунтованими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача коштів у сумі 100,000 грн. на відшкодування моральної шкоди, заподіяної його противоправними рішеннями, дією та бездіяльністю, в результаті яких відповідач протиправно не перераховує розмір пенсії ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також, ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також, з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Стаття 1167 ЦК України визначає, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Пунктом 3 Постанови Пленум Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 № 4 (далі - Постанова) встановлено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Пунктами 4, 5 Постанови визначено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суди, зокрема, повинні з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Згідно з п. 9 Постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Виходячи з вищезазначеного, суд вважає, що позивачем не обґрунтовано наявності причинного зв'язку між шкодою та протиправними діями відповідача, відповідно до яких заподіяно шкоду. Тобто, позивач повинен довести факт завдання йому моральної шкоди, надати належні докази того, що саме дії та бездіяльність відповідача призвела до матеріальних втрат і душевних страждань, що вимагає від позивача додаткових зусиль для організації його життя.
В обґрунтування наявності підстав для стягнення моральної шкоди позивач зазначає лише, що протиправною бездіяльністю відповідача як суб'єкта владних повноважень порушено його права, оскільки така бездіяльність завдала йому страждань.
Разом з тим, суд зазначає, що позивачем не надано жодних доказів заподіяння йому або членам його сім'ї душевних страждань протиправною бездіяльністю відповідача по справі, зокрема, доказів погіршення здоров'я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок незаконних дій або бездіяльності відповідача.
Крім того, позивач жодним чином не обґрунтовує розмір моральної шкоди в сумі 100 000,00 грн.
Позивачем має бути доведено, а судом оцінено наявність та розмір такої шкоди в кожному окремому випадку.
Враховуючи те, що позивачем належним чином не доведені факт заподіяння відповідачем моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, наявності причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, а також не зазначено, з чого позивач виходив при оцінюванні заподіяної йому шкоди, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 100 000,00 грн. є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
В силу вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими, а вимоги такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 139 КАС України, у зв'язку з відмовою позивачу в задоволенні позову понесені ним судові витрати, пов'язані зі зверненням до суду, не відшкодовуються.
Керуючись ст. ст. 241-246, 250 КАС України, суд,-
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про зобов'язання вчинити певні дії - вімовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 КАС України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 КАС України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень КАС України.
Повний текст рішення суду складений 21 лютого 2020 року.
Суддя А. Ю. Рищенко