Дата документу 21.02.2020 Справа № 554/1404/20
Провадження № 2-зз/554/16/20
Ухвала
(про відмову у задоволенні заяви про зняття арешту)
21.02.2020 року суддя Октябрського районного суду м. Полтави Тімошенко Н.В., розглянувши заяву ОСОБА_1 про зняття арешту з його майна, накладеного у кримінальній справі № 03216035 за ознаками злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України по факту заволодіння майном КП «Полтавська маслосирбаза» шляхом зловживання службовим становищем посадовими особами вказаного підприємства протягом 2002-2003 років,
встановила:
20.02.2020 року до суду надійшла заява ОСОБА_1 про зняття арешту з його майна, накладеного у кримінальній справі № 03216035 за ознаками злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України по факту заволодіння майном КП «Полтавська маслосирбаза» шляхом зловживання службовим становищем посадовими особами вказаного підприємства протягом 2002-2003 років.
Суддя, дослідивши матеріали заяви, дійшла висновку про відмову у задоволенні заяви з огляду на наступне.
Як вбачається із заяви й доданих до неї матеріалів, арешт на майно ОСОБА_1 накладений в межах кримінальної справи № 03216035, порушеної за ознаками злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України по факту заволодіння майном КП «Полтавська маслосирбаза» шляхом зловживання службовим становищем посадовими особами вказаного підприємства протягом 2002-2003 років
Постановою старшого слідчого СУ УМВС України в Полтавській області підполковника міліції ОСОБА_2 кримінальну справу № 03216035 закрито у зв'язку з відсутністю у його діях складу злочину, запобіжний захід відносно ОСОБА_1 скасовано.
Однак арешт на майно не скасований.
Право власності належить до основоположних прав людини, утілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ утручання в це право повинне мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.
Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених конвенцією прав, відповідно до ст.13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.
На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені в ст.41 Конституції, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.
Зазначений принцип відображено й конкретизовано в ч.1 ст.321 Цивільного кодексу, згідно з якою право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним зі способів захисту права власності є гарантована в ст.391 цього кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.
Спеціальні підстави законного обмеження особи в реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання в право мирного володіння майном.
Зокрема, відповідно до ст.126 КПК 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з ч.1 ст.214 КПК 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення.
Правова природа арешту майна не змінилась і з прийняттям нині чинного КПК, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.
Зокрема, згідно зі ст.170 КПК завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. За змістом ч.3 ст.174 КПК, у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов'язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Зазначена норма процесуального права є аналогічною наведеній у ч.1 ст.214 КПК 1960 року.
Із закриттям кримінального провадження (кримінальної справи) втрачається легітимна мета арешту майна як втручання в конвенційне право особи на мирне володіння ним - збереження речей і матеріальних цінностей для забезпечення можливості виконання завдань кримінального провадження.
Після припинення кримінальної процедури відповідне втручання фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Адже утвердження й забезпечення прав і свобод та надання людині ефективного засобу юридичного захисту від їх порушень з огляду на положення ст.3 Конституції, ст.13 конвенції є головним обов'язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття під час закриття кримінальної справи обов'язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, в означеній ситуації кримінальний процесуальний закон не передбачає.
Під час розгляду справи суд керується тим, що арешт на майно заявника було накладено під час дії КПК 1960 року за процедурою, установленою цим нормативно-правовим актом.
Відповідно до п.9 розд.ХІ «Перехідні положення» КПК 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення в порядку, що діяв до набрання чинності цим кодексом. Ця норма узгоджується з вимогами ч.1 ст.5 КПК, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.
З огляду на зазначене на правовідносини, пов'язані з розв'язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК 1960 року.
Проте положеннями цього кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження в кримінальній справі: або одночасно з винесенням постанови про її закриття (ч.1 ст.214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (ч.6 ст.126).
Способів виправлення помилки, допущеної слідчим або прокурором у зв'язку з неприйняттям під час закриття кримінальної справи рішення про скасування арешту майна, після закінчення досудового слідства КПК 1960 року не встановлював.
Інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування КПК 1960 року не містив. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації з огляду на зміст п.7 ч.1 ст.253, п.8 ч.1 ст.324, ч.13 ст.335 цього кодексу передбачалося тільки після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку в кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком.
Проте кримінальну справу, у межах якої на майно заявника накладено арешт, закрито на стадії досудового слідства, і до суду для розгляду по суті цю справу скеровано не було.
Згідно зі ст.174 нині чинного КПК як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, у тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба.
Проте слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом унесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР у порядку, установленому чинним КПК. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження, у тому числі в кримінальній справі, закритій органом досудового слідства до набрання чинності цим кодексом, КПК не передбачає.
Водночас прокурор, слідчий суддя, суд, як і інші органи держвлади та їх посадові особи відповідно до ч.2 ст.19 Конституції зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами. Однією із загальних засад кримінального провадження згідно з п.2 ч.1 ст.7, ч.1 ст.9 КПК є законність, що передбачає обов'язок суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів держвлади неухильно додержуватися вимог Конституції, цього кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою, вимог інших актів законодавства.
КПК 1960 року, як і чинний КПК, не передбачає застосування слідчим, слідчим суддею процесуальних норм у припиненій кримінальній справі. Таким чином, вирішення порушеного заявником питання в порядку кримінального судочинства потребувало б відновлення кримінального провадження (кримінальної справи), яке закрито постановою органу досудового слідства у зв'язку з відсутністю складу злочину, тобто з реабілітуючої підстави. Для відновлення справи необхідним є скасування процесуальних рішень, якими держава в особі уповноважених органів відмовилася від кримінального переслідування. Початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність у зв'язку з повторенням ризиків офіційної констатації злочинності поведінки позивача й таким чином призведе до погіршення її правового становища. Означений спосіб розв'язання порушеного заявником питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту її прав та законних інтересів.
Суд кримінальної юрисдикції компетентний розглядати цивільний позов лише разом з кримінальною справою, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, і лише в разі, якщо його заявляє особа, котра зазнала матеріальної шкоди від злочину та пред'являє вимогу про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії (ч.1 ст.28 КПК 1960 року).
З огляду на зазначене будь-які публічно-правові процедури, які з тих чи інших причин не завершені до закриття кримінального провадження (кримінальної справи), з моменту такого закриття втрачають кримінальний процесуальний характер. Арешт майна в такому разі із заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.
Тому вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства.
Ураховуючи викладене, заява задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. 158 ЦПК України, суддя
ухвалила:
у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зняття арешту з його майна, накладеного у кримінальній справі № 03216035 за ознаками злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України по факту заволодіння майном КП «Полтавська маслосирбаза» шляхом зловживання службовим становищем посадовими особами вказаного підприємства протягом 2002-2003 років, - відмовити.
Копію ухвали суду направити заявнику протягом 2 (двох) днів з дня її складання.
Ухвала суду може бути оскаржена до Полтавського апеляційного суду через Октябрський районний суд м. Полтави шляхом подання протягом 15 (п'ятнадцяти) днів з дня проголошення ухвали апеляційної скарги.
Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Ухвала суду виготовлена в нарадчій кімнаті в єдиному примірнику.
З текстом ухвали суду можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://reyestr.court.gov.ua.
Суддя Н.В. Тімошенко