Постанова
іменем України
04 березня 2020 року
м. Київ
справа № 639/681/19
провадження № 51-6055км19
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_7 на вирок Жовтневого районного суду м. Харкова від 14 червня 2019 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року у кримінальному провадженні за обвинуваченням
ОСОБА_7 ,ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Сєвероуральська Свердловської області Російської Федерації, жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Жовтневого районного суду м. Харкова від 14 червня 2019 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, та призначено йому покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.
На підставі ст. 75 КК ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та покладенням обов'язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу.
Задоволено частково цивільний позов ОСОБА_8 до обвинуваченого ОСОБА_7 про відшкодування майнової та моральної шкоди.
Стягнено з обвинуваченого ОСОБА_7 на користь потерпілого ОСОБА_8 відшкодування моральної шкоди в розмірі 50 000 грн.
Відмовлено у задоволенні інших позовних вимог потерпілого та роз'яснено право повторного звернення до суду з позовною заявою до належного відповідача в порядку цивільного судочинства.
Вирішено питання щодо процесуальних витрат і речових доказів.
Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 23 грудня 2018 року приблизно о 06:50, керуючи технічно справним автомобілем «Daewoo Lanos» (реєстраційний номер НОМЕР_1 ), рухався на вул. Полтавський шлях з боку вул. Ярославської в м. Харкові, усупереч вимогам п. 18.1 Правил дорожнього руху, діючи необережно, під'їжджаючи до нерегульованого пішохідного переходу в районі будинку № 5 на вул. Полтавський шлях, по якому рухався пішохід ОСОБА_8 зліва направо по ходу руху автомобіля, не зменшив швидкості та не зупинився, щоб дати дорогу пішоходу, внаслідок чого допустив наїзд на ОСОБА_8 , спричинивши йому середньої тяжкості тілесні ушкодження.
Порушення водієм ОСОБА_7 зазначених вище норм Правил дорожнього руху перебуває у причинному зв'язку з виникненням дорожньо-транспортної пригоди.
Харківський апеляційний суд ухвалою від 08 жовтня 2019 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_7 залишив без змін.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала, а також короткий зміст поданих заперечень
У касаційній скарзі ОСОБА_7 , посилаючись на невідповідність призначеного судом додаткового покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості, просить змінити ухвалені щодо нього судові рішення в частині призначення додаткової міри покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 3 роки та призначити йому додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік. Зазначає, що суди належним чином не врахували визнання ним вини у скоєному, щирого каяття і часткового відшкодування завданої шкоди.
Також, на його думку, суди необґрунтовано стягнули з нього моральну шкоду за цивільним позовом потерпілого, оскільки відповідно до ст. 26-1 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 01 липня 2004 року № 1961-IV (зі змінами та доповненнями; далі - Закон № 1961-IV) страховиком відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров'я під час дорожньо-транспортної пригоди, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров'ю.
У запереченнях на касаційну скаргу потерпілий ОСОБА_8 вказує на безпідставність доводів у цій касаційній скарзі та законність і обґрунтованість судових рішень.
Позиції учасників судового провадження
У процесі касаційного розгляду захисник ОСОБА_6 підтримав касаційну скаргу та просив задовольнити її вимоги.
Прокурор ОСОБА_5 навела доводи на спростування вимог касаційної скарги, просила залишити судові рішення без зміни.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, доводи захисника та прокурора, перевіривши матеріали провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, суд касаційної інстанції дійшов такого висновку.
Згідно з вимогами ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Верховний Суд не перевіряє доведеності винуватості засудженого ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, кримінально-правової оцінки його дій за ч. 1 ст. 286 КК та законності призначення основного покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки зі звільненням від його відбування на підставі ст. 75 КК, оскільки законність та обґрунтованість судових рішень у цій частині засудженим не оскаржуються.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 438 КПК підставою для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції, зокрема, є невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Положенням ст. 414 КПК передбачено, що невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке, хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або суворість.
Згідно з вимогами ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Це покарання має відповідати принципам справедливості, співмірності й індивідуалізації. Для вибору такого покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості кримінального правопорушення, конкретні обставини його вчинення, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу винного, обставини, що впливають на покарання, ставлення винної особи до своїх дій, інші обставини справи, які впливають на забезпечення відповідності покарання характеру й тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Санкція ч. 1 ст. 286 КК надає суду можливість як призначати додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, так і не застосовувати такого покарання до особи. Вказане положення закону України про кримінальну відповідальність має альтернативний характер застосування, і це питання, як визначив законодавець, суд вирішує на власний розсуд, залежно від конкретних обставин кримінального провадження, характеру допущених особою порушень вимог Правил дорожнього руху, їх наслідків тощо.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_7 основне покарання і вирішуючи питання щодо призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, врахував характер допущених водієм ОСОБА_7 порушень Правил дорожнього руху, ступінь тяжкості вчиненого ним злочину та дані про особу обвинуваченого.
Суд першої інстанції не порушив загальних засад призначення покарання, встановлених КК, і дійшов правильного висновку про необхідність призначення засудженому, крім основного, ще й додаткового покарання, розмір якого визначив у межах санкції статті, за якою засуджено ОСОБА_7 .
Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку перевірив усі посилання й доводи, викладені обвинуваченим в апеляційній скарзі, щодо можливості призначення додаткової міри покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік і, не встановивши підстав для зміни вироку районного суду, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог у цій частині, навівши аргументи та підстави для прийняття такого рішення.
Зокрема, апеляційний суд, установив, що суд першої інстанції, призначаючи покарання обвинуваченому ОСОБА_7 , врахував також наслідки дорожньо-транспортної пригоди, в результаті якої потерпілому ОСОБА_8 були спричинені тілесні ушкодження середньої тяжкості та згідно з довідкою до акта огляду МСЕК від 16 квітня 2019 року № 962125 з 16 квітня 2019 року встановлено ІІ групу інвалідності за загальним захворюванням безстроково.
З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій у частині призначення засудженому додаткового покарання є правильними, покарання відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості, а тому підстав вважати таке покарання явно несправедливим через суворість Верховний Суд не вбачає.
Що стосується доводів скаржника про неправильне вирішення судами першої та апеляційної інстанцій позовних вимог потерпілого в частині відшкодування моральної шкоди, то суд касаційної інстанції дійшов такого висновку.
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 127 КПК шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.
Відповідно до ст. 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні правовідносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Вирішуючи цивільний позов, суд зобов'язаний об'єктивно дослідити обставини справи, з'ясувати учасників та характер правовідносин, що склалися між ними, встановити розмір шкоди, заподіяної внаслідок вчинення злочину, а також визначити порядок її відшкодування.
Цих вимог закону під час вирішення цивільного позову потерпілого в частині відшкодування моральної шкоди у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 районним та апеляційним судами не дотримано.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що з метою відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення ОСОБА_7 злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, потерпілий ОСОБА_8 звернувся до ОСОБА_7 з цивільним позовом у кримінальному провадженні.
Суд першої інстанції встановив, що на момент вчинення правопорушення цивільно-правова відповідальність володільця транспортного засобу була застрахована у ПрАТ СК «ПЗУ Україна» (PZU Україна) за полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АМ/5895272, укладеним на підставі Закону № 1961-IV.
Згідно з вказаним полісом у разі настання страхового випадку страхова компанія зобов'язується здійснити виплату страхового відшкодування, зокрема, за шкоду, заподіяну життю і здоров'ю потерпілого та його майну в таких сумах: 200 000 грн - за шкоду, заподіяну життю і здоров'ю; 100 000 грн - за шкоду, заподіяну майну.
Згідно зі ст. 22 Закону № 1961-IV у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року (справа № 755/18006/15-ц), у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом № 1961-IV порядку. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього.
Відповідно до ст. 1194 Цивільного кодексу України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Отже, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом № 1961-IV у страховика не виник обов'язок із виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених ст. 37) чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
Покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (ст. 3 Закону № 1961-IV).
Відповідно до положень ст. 26-1 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортів» страховиком відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров'я під час дорожньо-транспортної пригоди, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров'ю.
Усупереч викладеному, незважаючи на встановлення того факту, що на момент вчинення правопорушення цивільно-правову відповідальність володільця транспортного засобу було застраховано у ПрАТ СК «ПЗУ Україна» (PZU Україна) та був наявний договір (поліс) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, суд дійшов передчасного висновку про стягнення з ОСОБА_7 у повному розмірі відшкодування заподіяної потерпілому моральної шкоди.
Переглянувши вирок суду першої інстанції щодо засудженого в апеляційному порядку, апеляційний суд усупереч вимогам ст. 419 КПК відповідних доводів засудженого належим чином не перевірив та без зазначення належних мотивів прийнятого рішення необґрунтовано погодився з визначеним порядком відшкодування потерпілому заподіяної злочином моральної шкоди.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а вирок районного суду та ухвала суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_7 у частині вирішення цивільного позову про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_8 - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_7 задовольнити частково.
Вирок Жовтневого районного суду м. Харкова від 14 червня 2019 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року щодо ОСОБА_7 в частині вирішення цивільного позову щодо відшкодування моральної шкоди - скасувати, в цій частині призначити новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
В іншій частині судові рішення залишити без зміни.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3