Ухвала
06 березня 2020 року
м. Київ
справа № 462/2990/14-ц
провадження № 61-3314ск20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 05 грудня 2018 року
та постанову Львівського апеляційного суду від 28 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - ОСОБА_6 , про визнання договору фіктивним,
07 травня 2014 року позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулись до суду
з позовом, в якому просили визнати фіктивним договір, укладений між відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_6 щодо відчуження лазні-пральні літера А-1 та А'-1, площею 543, 7 кв. м, котельні літера Б-1, площею 134, 3 кв. м, та земельної ділянки, площею 0, 3494 га, які розташовані
по АДРЕСА_1 .
Свої вимоги мотивували тим, що згідно з розпискою від 27 грудня 2007 року між ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та відповідачем
ОСОБА_4 укладено договір позики, за умовами якого відповідач отримала протягом періоду з березня по грудень 2007 року суму коштів
у розмірі 6 395 000 грн, з яких: від ОСОБА_5 - 3 150 000 грн,
від ОСОБА_2 - 1 270 000 грн, від ОСОБА_3 - 1 975 000 грн. Вказані кошти відповідач отримала готівкою та зобов'язувалася повернути
до 31 грудня 2012 року або передати у власність майно чи майнові права
на еквівалентну суму. Відповідач свої зобов'язання не виконала, грошові кошти в обумовлений строк не повернула, ніякого майна у власність позивачам не передала. За захистом своїх порушених прав позивачі звернулись до суду, заявивши вимоги про стягнення коштів. Проте ОСОБА_4 , намагаючись уникнути виконання зобов'язань за договором позики, відчужила шляхом дарування своєму синові належне їй нерухоме майно. Вважають, що в силу вимог статті 234 ЦК України вказаний договір дарування є фіктивний.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 05 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 28 січня 2020 року, позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування нерухомого майна та земельної ділянки, укладений 02 квітня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Стефанюк О. І., зареєстрований в реєстрі за № 1031.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення судів мотивовані тим, що ОСОБА_4 , відчужуючи своєму синові належне їй на праві власності нерухоме майно, яке є об'єктом господарської діяльності, була обізнана про існування у кримінальному провадженні
№ 4201440060000001 від 22 січня 2014 року цивільних позовів з вимогами до неї про стягнення боргу на користь позивачів, тому могла передбачати негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це майно.
18 лютого 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_6 подавкасаційну скаргу, в якій проситьскасувати рішення Залізничного районного суду
м. Львова від 05 грудня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 28 січня 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову
у задоволенні позову.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає порушення судами норм матеріального і процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник зазначив, що висновки судів не відповідають зібраним доказам і обставинам справи.
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно частини першої статті 394 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній
на час подання касаційної скарги) питання про відкриття касаційного провадження (відмову у відкритті касаційного провадження) вирішується колегією у складі трьох суддів.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 ЦК України).
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня
2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі
№ 359/1654/15-ц.
Зазначену правову позицію підтримала Велика Палата Верховного Суду
у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), вказавши при цьому, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), при цьому послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду вказала на неприпустимість дій особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (зокрема договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (зокрема вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Подібні правові висновки містяться у постановах Верховного Суду
від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження
№ 61-28761св18), від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 (провадження 61-20593св19).
Судами встановлено, що рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 31 травня 2017 року у справі № 462/2589/14-ц позов ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності та стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 суму коштів у розмірі 5 948 789, 47 грн. Стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 - 2 398 400, 83 грн. Стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 - 3 729 796, 58 грн. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Встановивши, що ОСОБА_4 , відчужуючи своєму синові ОСОБА_6 належне їй на праві власності нерухоме майно, була обізнана про існування у кримінальному провадженні № 4201440060000001 від 22 січня 2014 року цивільних позовів з вимогами до неї про стягнення боргу за договором позики на суму 6 395 000 грн, отже передбачала ймовірне задоволення вимог про стягнення суми заборгованості за рахунок нерухомого майна, суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що боржник усвідомлювала негативні наслідки для себе у випадку виконання за рахунок майна судового рішення про стягнення грошових коштів, та мала намір їх уникнути. Такі дії ОСОБА_4 суди визнали недобросовісними.
З'ясувавши, що при укладенні матір'ю і сином оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочинам, дії сторін вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховування майна від ймовірного звернення стягнення при виконанні в майбутньому рішення суду про стягнення коштів з ОСОБА_4 , отже правова мета оспорюваного договору є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), суди дійшли обґрунтованого висновку про визнання недійсним оспорюваний правочини на підставі статті 234 ЦК України.
З урахуванням наведеного вище, колегія суддів дійшла висновку,
що правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права й дотримання процесуальних норм при розгляді справи не викликає розумних сумнівів, висновки судів відповідають правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), а касаційна скарга ОСОБА_6 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 05 грудня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 28 січня 2020 року є необґрунтованою.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Керуючись частиною першою, пунктом 5 частини другої, частиною шостою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 05 грудня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду
від 28 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - ОСОБА_6 , про визнання договору фіктивним - відмовити.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Синельников
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович