Постанова
Іменем України
02 березня 2020 року
м. Київ
справа № 641/4202/15-ц
провадження № 61-46603св18
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 травня 2018 року у складі судді Боговського Д. Є. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 25 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Колтунової А. І., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на будівельні матеріали та земельну ділянку.
Позов мотивовано тим, що вона мала дружні стосунки із ОСОБА_3 та його дружиною ОСОБА_2 , які запропонували їй придбати у них суміжну земельну ділянку по АДРЕСА_1 для будівництва будинку. На цій земельній ділянці вже знаходився недобудований житловий будинок без внутрішніх та ремонтних робіт, який було побудовано самочинно ОСОБА_3 та його партнером ОСОБА_7 без оформлення технічної документації.
01 лютого 2009 року між нею та ОСОБА_3 укладеного договір купівлі-продажу будівельних матеріалів, обладнання та конструктивних елементів, що були використані при будівництві житлового будинку по АДРЕСА_1 . Окремо було укладено договір щодо передачі у користування ОСОБА_1 земельної ділянки за цією ж адресою з подальшою перереєстрацією права власності. За умовами договору повна вартість недобудованого житлового будинку та земельної ділянки складає 225 000,00 доларів США.
01 лютого 2009 року, на виконання умов договору, вона передала ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 80 000,00 доларів США в присутності ОСОБА_7 та ОСОБА_2 , що підтверджується розпискою. Маючи повну довіру один до одного, між сторонами було узгоджено, що після закінчення будівництва житлового будинку ОСОБА_3 самостійно введе його в експлуатацію та оформить усі необхідні правовстановлюючі документи на будинок та земельну ділянку на її ім'я.
У 2011 році вона за власні кошти закінчила будівництво житлового будинку та з того часу разом із своєю родиною мешкає в ньому, сплачує за комунальні послуги, утримує своє майно. Витрати на будівельні роботи та матеріали, що були використані для будівництва спірного житлового будинку, складають 2 419 723,65 грн. Позивач неодноразово зверталась до ОСОБА_3 з проханням виконати свої зобов'язання за договором від 01 лютого 2009 року та оформити на її ім'я право власності на будинок та земельну ділянку.
Позивач зазначає, що у 2014 році їй стало відомо, що ОСОБА_2 ініціювала судовий процес щодо поділу майна подружжя, об'єктом якого був в тому числі і спірний житловий будинок та земельна ділянка, розташовані по АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_3 не заперечує проти своїх зобов'язань, однак ОСОБА_2 після припинення шлюбу із ОСОБА_3 чинить перешкоди у оформленні документів.
Ураховуючи викладене та уточнені позовні вимоги, позивач просила суд визнати дійсним договір купівлі-продажу будівельних матеріалів та конструктивних елементів, використаних на будівництво житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 від 01 лютого 2009 року та договір про надання права користування земельною ділянкою кадастровий № 6325183007:00:001:0022, що розташована за цією ж адресою, укладеного 01 лютого 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на будівельні матеріали, обладнання та конструктивні елементи, використані на будівництво житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на суму 2 419 723,65 грн; визнати позивача забудовником земельної ділянки кадастровий № 6325183007:00:001:0022, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за позивачем право власності на земельну ділянку кадастровий № 6325183007:00:001:0022, що розташована з адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 травня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції в частині вимог про визнання дійсним договору купівлі - продажу будівельних матеріалів мотивовано тим, що відсутні правові підстави для визнання зазначеного договору дійсним, оскільки дійсність договору купівлі - продажу, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , на будівельні матеріали, обладнання та конструктивні елементи, використані на будівництво житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , сторонами зазначеного договору не оспорюється.
Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на будівельні матеріали, обладнання та конструктивні елементи, використані на будівництво житлового будинку, на суму 2 419 723,65 грн, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, які конкретно будівельні матеріали були придбані ОСОБА_1 , та їх вартість, що унеможливлює прийняття законного та обґрунтованого рішення.
Що стосується відмови в задоволенні позову в частині визнання права власності на земельну ділянку, то суд першої інстанції виходив із того, що за ОСОБА_3 право власності на зазначену земельну ділянку не зареєстровано, а без здійснення державної реєстрації в установленому законом порядку він не вправі був розпоряджатися зазначеною земельною ділянкою.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Харківської області від 25 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 залишено без задоволення, рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 травня 2018 року залишено без змін.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, унаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів про те, що право власності на спірну земельну ділянку не зареєстровано в установленому законом порядку за ОСОБА_3 , а тому він не мав права розпоряджатися нею, суперечать висновкам в цій частині, які містяться в інших судових рішеннях у справі 635/12041/13ц. Судами порушено принцип презумпції правомірності правочину та свободи договору, оскільки позивач сплатила кошти за договором, який не підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню, набула право власності на це майно - будівельні матеріали та конструктивні елементи, тобто договір про відчуження майна, як будівельних матеріалів так і спірної земельної ділянки були укладені і виконані сторонами.
Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У поданому в лютому 2019 року відзиві, ОСОБА_2 просить залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 , без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені із дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. При цьому ОСОБА_2 зазначила, що ОСОБА_1 не надала суду доказів того, що заволоділа, належним на той час сім'ї ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , майном правомірно. Висновки, викладені в судових рішеннях у справі 635/12041/13ц щодо права власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку, не суперечать висновкам, які викладені в оскаржуваних ОСОБА_1 судових рішеннях у цій справі, оскільки ОСОБА_3 набув право власності на спірну земельну ділянку, однак не набув права розпорядження в розумінні статей 317, 319 ЦК України.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року
№ 460-IX передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 1990 року, який рішенням Харківського районного суду Харківської області від 27 листопада 2014 року розірвано.
В період шлюбу, за договором купівлі - продажу від 25 грудня 2006 року, укладеному між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , вони придбали земельну ділянку площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташовані по АДРЕСА_1 .
01 лютого 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі - продажу, згідно з яким останній продав, ОСОБА_1 купила будівельні матеріали, обладнання і конструктивні елементи, які були використані при будівництві житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 , а саме: фундамент із буту 13,80Х13,80; пінопластові блоки залиті бетоном (невід'ємна опалубка) площею не менше 7 580 м; дах (метало - черепиця); утеплювач під дахом площею - 250 кв. м; навісний газовий двоконтурний котел; металопластикові вікна в кількості 14 штук; несуча цегляна стіна; батареї - 11 шт.; гаражні ворота - 1 шт.; паркан із фагота; стяжка підлоги (чорнова); сипучі і цементно - бетонні складові, які використовувалися при монтажі; кріпильні засоби (метизні вироби); металеві балки. Вартість зазначеного договору складає 195 000 доларів США, що еквівалентно сумі 1 540 000 грн.
01 лютого 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 також був укладений договір про передачу у користування земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 .
Відповідно до умов зазначеного договору сторони укладають його до закінчення будівництва житлового будинку ОСОБА_1 . По закінченню будівництва ОСОБА_3 взяв на себе зобов'язання виконати всі необхідні дії для прийняття житлового будинку до експлуатації та оформлення права власності на нього.
Також, ОСОБА_3 взяв на себе зобов'язання щодо укладення договору купівлі - продажу земельної ділянки.
За користування земельною ділянкою ОСОБА_1 сплачені кошти у сумі 30 000,00 доларів США.
Факт отримання ОСОБА_3 коштів, зазначених в вищенаведених договорах, укладених між ним та ОСОБА_1 , підтверджується розписками від 01 лютого 2009 року, від 15 травня 2011 року та від 25 листопада 2011 року.
Суди також встановили, що на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визнання дійсним договору купівлі - продажу та про визнання права власності на будівельні матеріали та земельну ділянку, спірний житловий будинок не був прийнятий до експлуатації, державна реєстрація на зазначений житловий будинок та земельну ділянку не здійснена.
Відповідно до рішення 22 сесії 6 скликання Харківської міської ради від 29 січня 2013 року спірна земельна ділянка увійшла до межі міста Харкова, змінено назву вулиці Рєпіна на вулицю Бурачека .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Статтею 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, до якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Відповідно до статті 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Суди встановили, що договори купівлі - продажу будівельних матеріалів, обладнання та про надання права на користування земельною ділянкою, були укладені в простій письмовій формі. Зазначені договори відповідно до вимог діючого законодавства не потребують нотаріального посвідчення.
Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позову в частині визнання дійсним договору купівлі-продажу будівельних матеріалів та конструктивних елементів, використаних на будівництво житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 від 01 лютого 2009 року та договору про надання права користування земельною ділянкою, розташованою за цією ж адресою, оскільки зазначені договори не оспорюються сторонами, які їх уклали, а також вони не підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню.
Що стосується вирішення позову в частині визнання за позивачем права власності на будівельні матеріали, обладнання та конструктивні елементи, використані на будівництво житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на суму 2 419 723,65 грн та на земельну ділянку, розташовану за цією ж адресою, а також визнання позивача забудовником зазначеної земельної ділянки, то Верховний Суд також погоджується з висновками судів про відмову в задоволенні позову в цій частині з огляду на таке.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлено судом.
З урахуванням вказаних вимог закону, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку та визнання її забудовником зазначеної земельної ділянки, оскільки між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений договір на користування спірною земельною ділянкою, який не є правовою підставою для визнання за ОСОБА_1 права власності на зазначену земельну ділянку.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 16 травня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2018 року та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 травня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя встановлено, що спірна земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя, як і самовільно побудований будинок. Право власності на зазначену земельну ділянку, а також матеріали та обладнання, використані в процесі будівництва будинку, розташовані на цій земельній ділянці, було визнано за ОСОБА_2 .
Отже вказані обставини, викладені у зазначених судових рішеннях, відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України, не підлягають доказуванню.
Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, встановивши фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшов правильного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позову.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аргументи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Крім того, наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Оскаржувані рішення суду відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 25 вересня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. О. Кузнєцов
В. С. Жданова
В. М. Ігнатенко