10 березня 2020 р. Справа № 400/3748/19
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Малих О.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1
до відповідача:Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020
про:визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (далі - Центральне ОУПФУ), в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Центрального ОУПФУ щодо непоновлення виплати пенсії ОСОБА_1 ;
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального ОУПФУ про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 від 03.06.2019 року;
- зобов'язати Центральне ОУПФУ провести поновлення пенсії ОСОБА_1 з 07.10.2019 року відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.
Ухвалою від 04.11.2019 року суд відкрив провадження у справі та ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що виплату його пенсії було припинено у зв'язку з виїздом за кордон. Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 визнано неконституційними положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-ІV (далі - Закон України № 1058) щодо припинення виплати пенсії громадянам України, які постійно не проживають на її території, а відтак з 07.10.2009 року виникли підстави для поновлення конституційного права позивача на виплату пенсії. Представник позивача звернувся до Центрального ОУПФУ із відповідною заявою, на яку отримав відмову, яку вважає протиправною та такою, що порушує права позивача.
Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому в задоволенні вимог позивача просив відмовити. В своєму відзиві відповідач зазначив, що позивачем не було дотримано Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2015 року № 22-1 (далі - Порядок № 22-1) щодо особистого звернення із заявою про поновлення виплати пенсії. Крім того, на сьогоднішній день між Україною та Ізраїлем не укладено жодного договору стосовно соціального забезпечення громадян цих країн.
Також, відповідач зазначив, що фактично позивач оскаржує відповідь на його звернення щодо поновлення виплати пенсії, викладене листом, а не відповідне рішення ГУ ПФУ. Щодо вимоги про компенсацію втрати частини доходів відповідач вказав на те, що дана вимога задоволенню не підлягає, оскільки позивач не перебував на обліку як отримувач пенсії, отже, фактично, затримки відповідних виплат, на які нараховується компенсація, відсутні. Щодо вимог про здійснення індексації пенсії, то Законом України № 2148 було скасовану індексацію пенсій та ст. 42 Закону України № 1058 введено норми щодо щорічної індексації пенсії, починаючи з 2019 року.
У відповіді на відзив позивач свої вимоги підтримав, просив суд позов задовольнити в повному обсязі.
Ухвалою від 10.03.2020 року суд замінив відповідача у справі - Центральне ОУПФУ - його правонаступником - Головним управлінням Пенсійного фонду України в Миколаївській області (далі - відповідач, ГУ ПФУ).
Суд розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
З'ясувавши усі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у їх сукупності, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд встановив наступне:
Позивач є громадянином України, який до 1997 року отримував пенсію за вислугу років. 03.09.1997 року позивач виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю, у зв'язку з чим виплату пенсії було припинено.
11.05.2019 року представник позивача звернувся до Центрального ОУПФУ із заявою про поновлення пенсії.
Листом від 03.06.2019 року № 435-М-01 Центральне ОУПФУ надало відповідь, в якій вказало, що представником позивача не дотримано положень Порядку № 22-1: представник позивача не є його законним представником, а представником за довіреністю.
Вважаючи бездіяльність відповідача щодо непоновлення виплати пенсії та відмову у такому поновленні протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення у справі, суд виходить з наступного:
У відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України № 1058 (в редакції станом на 22.07.2009 року) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Відповідно до ст. 51 Закону України № 1058 (в редакції станом на 22.07.2009 року), у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 (далі - Рішення № 25-рп/2009) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України № 1058 щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України. Зазначені положення Закону України № 1058 втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України № 1058, держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Також, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У пункті 54 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що наведених вище міркувань Європейського суду з прав людини достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст. 46 Конституції України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року № 3477-IV рішення Європейського суду з прав людини є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною та застосовуються судами при розгляді справ.
Отже, проживаючи в Ізраїлі, позивач як громадянин України має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
З огляду на наведене, з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009, виникли підстави для поновлення права позивача на виплату пенсії, виплата якої була припинена на підставі положень Закону України № 1058, які визнані неконституційними. З цього часу Пенсійний фонд України має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
Частиною 2 ст. 49 Закону України № 1058 передбачено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.
Згідно до п. 1.5 Порядку № 22-1 заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.
Відповідно до пункту 2.8 Порядку 22-1, поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.
Таким чином, пенсіонер наділений правом вибору порядку звернення до органу, що призначає пенсію: або особисто, або через свого представника.
Що стосується вимог позивача про поновлення виплати пенсії з 07.10.2009 року, суд зазначає наступне:
Згідно ч. 2 ст. 49 Закону України № 1058, поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.
У відповідності до п. 4.3 Порядку № 22-1, не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії, орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.
Однак, при цьому слід зазначити, що позивачем не надано до суду жодних доказів того, що він був позбавлений можливості або про існування об'єктивних обставин, які обумовили неможливість звернення позивача до суду з цим позовом після прийняття Конституційним Судом України 07.10.2009 року рішення № 25-рп/2009.
Представник позивача звернувся з письмовою заявою про відновлення виплавите пенсії до Центрального ОУПФУ 11.05.2019 року. Отже, права позивача підлягають захисту саме з цієї дати.
Відповідно до абз. 2 п. 4.7 Порядку № 22-1 орган, що призначає пенсію, не пізніше 10 днів після винесення рішення видає або направляє адміністрації підприємства, установи, організації або особі повідомлення про призначення, відмову в призначенні, перерахунку, переведенні з одного виду пенсії на інший із зазначенням причин відмови та порядку його оскарження.
Отже, отримавши заяву про поновлення пенсії разом із всіма документами, що необхідні для поновлення виплати пенсії позивача, Центральне ОУПФУ 03.06.2019 року винесено саме рішення - відмову в поновленні пенсії позивачці, викладену у формі листа.
Щодо вимог позивача про поновлення виплати пенсії позивача з проведення індексації та компенсації втрати частини доходів, суд зазначає наступне:
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 року № 2050-III (далі - Закон України № 2050) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №159 від 21.02.2001 (далі - Порядок №159).
Згідно ч. 2 ст. 46 Закону України № 1058 нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
У відповідності до ст.ст. 1 та 2 Закону України № 2050 підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Із наведеного вбачається, що дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).
Згідно зі ст. 3 Закону України № 2050 сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
За змістом ст. 4 Закону України № 2050, виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
З аналізу наведених норм слідує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов:
1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії;
2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).
3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання);
4) затримка виплати доходів один і більше календарних місяців;
5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.
Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 18.11.2014 року у справі №21-518а14, основною умовою для виплати громадянину передбаченої ст. 2 Закону України № 2050 компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). При цьому компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
У постанові від 21.05.2014 року у справі №6-43цс14 Верховний Суд України зазначив, що за наявності визначених Законом України № 2050 умов у тому самому порядку компенсації підлягає присуджена за рішенням суду сума, якщо ці умови настали у зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення суду
Тобто, коли суми нараховуються рішенням суду, то підстава для виплати компенсації виникає у зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення суду.
Тож визначальними обставинами для виплати компенсації є дати нарахування та фактичної виплати вказаних доходів.
Далі, відповідно до ч. 1 ст. 46 Закону України № 1058, нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
Згідно ч. 2 ст. 42 Закону України № 1058, для забезпечення індексації пенсії щороку проводиться перерахунок раніше призначених пенсій шляхом збільшення показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, та який враховується для обчислення пенсії.
Суд вважає вимогу позивача про зобов'язання відповідача здійснити індексацію пенсії передчасною, оскільки відповідач ще не здійснив поновлення та перерахунок пенсії, а відтак відсутні докази того, що при проведенні такого перерахунку пенсії відповідач не здійснить її індексацію самостійно, як того вимагає Закон.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 11.07.2018 року у справі 487/6923/16-а, від 10.07.2018 року у справі № 404/6317/16-а, від 18.09.2018 року у справі № 522/535/17.
У відповідності до ч. 5 ст. 242 КАС України, ври виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За таких обставин, суд відмовляє позивачу в задоволенні даної частини вимог.
На підставі ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
При цьому, суд акцентує увагу на тому, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення (постанова Верховного Суду України від 16.09.2015 року у справі № 826/4418/14).
Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення по справі «Чуйкіна проти України» констатував: «Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів. Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені».
На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог у спосіб зобов'язання ГУ ПФУ поновити позивачу з 11.05.2019 року нарахування пенсії за віком у розмірі, визначеному відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-ІV, здійснити її перерахунок та відповідні виплати є належним способом захисту порушеного права позивача, оскільки вказане є дотриманням судом гарантії, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Враховуючи викладене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 2, 19, 77, 139, 241 - 246, 260 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020, код ЄДРПОУ 13844159) - задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, яка полягає у непоновленні виплати пенсії ОСОБА_1 .
3. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 , викладене листом від 03.06.2019 року № № 435-М-01.
4. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020, код ЄДРПОУ 13844159) поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) з 11.05.2019 року нарахування пенсії за віком у розмірі, визначеному відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-ІV, здійснити її перерахунок та відповідні виплати.
5. В решті позовних вимог - відмовити.
6. Стягнути за рахунок Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020, код ЄДРПОУ 13844159) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судові витрати у розмірі 576,30 грн. (п'ятсот сімдесят шість гривень 30 коп.).
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П'ятого апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 10.03.2020 року.
Суддя О.В. Малих