Справа № 306/1092/18
Іменем України
24 лютого 2020 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі:
судді-доповідача: Готри Т.Ю.,
суддів: Собослоя Г.Г., Мацунича М.В.,
з участю секретаря судових засідань: Балаж Н.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою адвоката Пічкар Ірини Василівни, поданої в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на рішення Свалявського районного суду від 27 лютого 2019 року, ухвалене суддею Ганчак Л.Ф.,
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, з подальшим зняттям їх з реєстраційного обліку.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона, згідно з договором купівлі-продажу від 29.10.2016, є власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У вказаному будинку зареєстровані її тітка ОСОБА_2 , яка тривалий час проживає в Російській Федерації, та її двоюрідний брат - ОСОБА_3 , який після одруження з 2014 року фактично проживає у своєї дружини. Реєстрація відповідачів у належному їй будинку позбавляє її повноцінно користуватися та розпоряджатися своєю власністю.
На підставі наведеного просила суд позов задовольнити.
Рішенням Свалявського районного суду від 27 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_2 з подальшим зняттям їх з реєстраційного обліку.
В апеляційній скарзі адвокат Пічкар І.В., яка діє інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , просила скасувати зазначене рішення, як постановлене з порушенням норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_1 відмовити. Вказувала на те, що судом не взято до уваги доводи відповідачів, що ОСОБА_2 періодично виїжджає на заробітки до Російської Федерації, однак приїздить і проживає у спірному будинку та бере участь в його утриманні. ОСОБА_3 є сином ОСОБА_2 і у нього також виникло право користування цим будинком з моменту його народження. Він щодня перебуває за місцем реєстрації, приймає участь в утриманні господарства і з часу одруження він не був відсутній за місцем реєстрації більше одного року.
У судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 та його представник адвокат Скочиляс Г.М. апеляційну скаргу підтримали.
Позивач ОСОБА_1 апеляційну скаргу не визнала, просила таку відхилити, а рішення суду залишити без змін.
Заслухавши доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.
Відповідно до частин 1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та досліджує докази, що стосується фактів, на які учасники посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Суд установив, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Право власності на цей будинок за позивачкою зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 29.10.2016, номер запису 17259229. Вказана обставина стверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03.11.2016 індексний номер витягу 72199047 (а.с. 7, 8).
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ч.1, 2 ст. 319 ЦК України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 ЦК України).
Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Частиною першою статті 383 ЦК України встановлено, що власник житла має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (ч. 1 ст. 405 ЦК України).
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (ч. 2 ст. 405 ЦК України).
ОСОБА_1 стверджує, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають у належному їй будинку більше одного року. Як на доказ відсутності відповідачів за місцем реєстрації більше одного року, посилається на акти обстеження матеріально-побутових умов фактичного проживання Солочинської сільської ради Свалявського району №299/02-06, №300/02-06 від 15.05.2018 (а.с. 9, 10). Із зазначених актів слідує, що ОСОБА_3 тривалий час не проживає за адресою АДРЕСА_3 , а ОСОБА_2 виїхала на заробітки в Російську Федерацію і тривалий час за місцем реєстрації не проживає.
Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ст. 12 ЦПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ст. 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).
Колегія суддів уважає, що додані до позовної заяви акти обстеження матеріально-побутових умов фактичного проживання не можуть вважатися належними та достатніми доказами на підтвердження наведених позивачем обставин щодо факту не проживання відповідачів у належному їй житловому будинку, оскільки такі складені з її слів та сусідів, і не містять строку не проживання відповідачів у цьому будинку.
Разом з цим, в суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_3 ствердив, що він з часу одруження у 2014 році проживає разом з дружиною в будинку її батьків, а будинок позивачки навідує майже щодня. Отже, відповідач ОСОБА_3 визнав факт не проживання в належному позивачці будинку з 2014 року.
Колегія суддів констатує, що навідування місця проживання не є тотожним факту проживання, а тому за відсутності в матеріалах справи належних і допустимих доказів на підтвердження факту постійного проживання ОСОБА_3 в будинку позивачки, суд першої інстанції правильно дійшов висновку про визнання його таким, що втратив право користування цим житловим приміщенням.
Разом з цим, колегія суддів зазначає, що позивачкою не надано належних доказів щодо відсутності відповідачки ОСОБА_2 в будинку АДРЕСА_4 НОМЕР_1 району понад один рік, а наявні в матеріалах справи довідки містять інформацію лише про її відсутність тривалий час.
Однак, суд першої інстанції не врахував наведених обставин та дійшов передчасного висновку про визнання відповідачки ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням з подальшим зняттям її з реєстраційного обліку.
Таким чином, колегія суддів уважає, що рішення суду першої інстанції в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_2 з подальшим зняттям з реєстраційного обліку, відповідно до ст.376 ЦПК України, підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити. У решті рішення суду залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 , подану в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Рішення Свалявського районного суду від 27 лютого 2019 року в частині визнання ОСОБА_2 про визнання такою, що втратила право на користування житловим будинком АДРЕСА_2 з подальшим зняттям з реєстраційного обліку - скасувати і в задоволенні цих позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.
У решті рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду на протязі тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 05 березня 2020 року.
Суддя-доповідач : Судді :