ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ 61022 м. Харків, пр. Науки, буд.5, тел./факс 702-10-79 inbox@lg.arbitr.gov.ua _____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
03 березня 2020 року Справа № 913/712/19
м.Харків Провадження №33/913/712/19
За позовом 23 Державної пожежно-рятувальної частини Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Луганській області, пров.Південний, буд 7, смт. Марківка, Луганська область, 92400
до відповідача Марківської селищної ради Марківського району Луганської області, вул..Центральна, буд. 18, смт. Марківка, Луганська область, 92400
про визнання права власності на нерухоме майно
Суддя Драгнєвіч О.В.
Секретар судового засідання Медуниця Р.І.
У засіданні брали участь:
від позивача: представник не прибув;
від відповідача: представник не прибув.
23 Державна пожежно-рятувальна частина Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Луганській області звернулась до Господарського суду Луганської області з позовом до Марківської селищної ради Марківського району Луганської області про визнання права власності за набувальною давністю на нежитлову будівлю - гаражі на 5 боксів літера “Г” площею 128,2 кв.м. за адресою смт. Марківка, пров. Південний, буд. 7 б, Марківького району, Луганської області.
23 Державна пожежно-рятувальна частина Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Луганській області є держаним пожежно-рятувальним підрозділом зі статусом державної аварійно-рятувальної служби, зареєстрована 20.06.2012 року.
На обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що починаючи з липня 2008 року останній добросовісно заволодів та по цей час безперервно та відкрито, з відома та усної домовленості з Марківської селищної ради смт. Марківка Луганської області, володіє та користується нежитловою будівлею-гаражі на 5 боксів літера “Г” площею 128,2 кв.м., яка розташована в смт. АДРЕСА_1 пров. АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , Луганської області (враховуючи проведену реорганізацію 44 самостійної державної пожежної частини, смт.Марківка, Марківського району Головного територіального управління МНС у Луганській області (СПДЧ-44) згідно наказу Головного територіального управління МНС у Луганській області №23 від 13.06.2012 року “Про здійснення організаційно-штатних заходів”.
Зазначене нерухоме майно нежитлова будівля - гаражі збудовані Марківським управлінням сільського господарства районного виконкому Марківської районної Ради народних депутатів господарським способом в 1970 році без складання необхідної на той час документації та оформлення права власності на будівлю. Марківське управління сільського господарства, як відділ, районного виконкому Марківської ради народних депутатів, разом з Марківською райрадою народних депутатів були ліквідовані в 1992 році. З 1992 року право власності на нежитлову будівлю-гаражі за адресою смт. Марківка, пров. Південний буд. 7б, ніхто не заявляв, вони були безхазяйні.
Рішенням Марківської селищної ради № 70 від 15.11.2019 року, за зверненням позивача, нежитловій будівлі-гаражам присвоєна адреса під №7б по пров. Південний, смт. Марківка.
Нежитлова будівля-гаражі на 5 боксів літера “Г” площею 128,2 кв.м. за адресою смт. Марківка, пров. Піденний буд. 7б, використовується 23 державною пожежно-рятувальною частиною Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Луганській області за призначенням для розміщення автомобілів, спецтехніки та пожежно-рятувального обладнання. За вказаних обставин, позивач, нормативно обґрунтовуючи свої позовні вимоги зокрема ст.ст.16, 344 ЦК України, просить визнати за ним право власності на вказаний об'єкт за набувальною давністю.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.12.2019 справа передана на розгляд судді Драгнєвіч О.В.
Ухвалою Господарського суду Луганської області від 28.12.2019 позовну заяву 23 Державної пожежно-рятувальної частини Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Луганській області до Марківської селищної ради Марківського району Луганської області про визнання права власності на нерухоме майно було залишено без руху на підставі ч.1 ст.174 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку із недодержання вимог встановлених ч.2 п.2 ст.162, п. 5 ч. 3 ст.162, п.1-2 ч. 1 ст. 164 Господарського процесуального кодексу України. Встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду Луганської області від 13.01.2020, після усунення недоліків позивачем, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи у зв'язку із її малозначністю за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням сторін. Судове засідання призначено на 06.02.2020, встановлено сторонам строки для подання заяв по суті.
Від позивача через канцелярію суду 30.01.2020 надійшло клопотання за вих.№13/125/59 від 27.01.2020 про розгляд справи без участі представника позивача. Позовну заяву позивач підтримує в повному обсязі.
Від відповідача також надійшла 04.02.2020 заява за вих.№173 від 30.01.2020, в якій останній зазначив про те, що Марківська селищна рада Марківського району Луганської області не має заперечень за позовом та просить суд розглянути справу без участі їх представника.
Протокольною ухвалою суду від 06.02.2020 було задоволено клопотання сторін про розгляд справи без участі їх представників; в судовому засіданні суд розпочав встановлювати обставини справи та досліджувати їх доказами, наявними в матеріалах справи; в судовому засіданні оголосив перерву до 03.03.2020, про що сторін було повідомлено шляхом направлення ухвали-повідомлення від 10.02.2020.
Після оголошеної перерви в судове засідання 03.03.2020 сторони повноважних представників не направили, однак були належним чином повідомлені про дату та судового засідання, що підтверджується матеріалами справи.
Разом з тим, від позивача через канцелярію суду 25.02.2020 надійшло клопотання за вих.№13/125/171 від 19.02.2020 про розгляд справи без участі його представника у зв'язку з відсутністю кошторисних призначень на оплату видатків на відрядження. Зазначено, що позовну заяву позивач підтримує в повному обсязі.
Від відповідача також надійшла 02.03.2020 заява за вих.№329 від 25.02.2020, в якій останній просить провести розгляд справи без участі його представника, зазначає що проти задоволення заявлених вимог заперечень не має.
Суд, розглянувши подані сторонами клопотання про розгляд справи за відсутності їх представників, задовольнив їх, про що постановив протокольну ухвалу.
За висновком суду, неприбуття представників сторін в судове засідання не перешкоджає розгляду спору, враховуючи належне їх повідомлення. Суд також враховує, що від сторін обґрунтованих клопотань про відкладення розгляду спору не надходило, а ухвалою суду від 10.02.2020 явка представників сторін не визнавалася обов'язковою.
Враховуючи відсутність від сторін обґрунтованих клопотань про відкладення розгляду спору, а також з огляду на процесуальні строки, встановлені для розгляду спору в спрощеному проваджені, суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкладення розгляду.
За змістом ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Матеріали справи свідчать про те, що у відповідності до встановлених вимог ст. ст.165, 251 Господарського процесуального кодексу України відповідач у встановлений судом строк не надав повноцінного відзиву на позовну заяву.
Разом з цим, відповідач подав заяви за вих.№173 від 30.01.2020 та вих.№329 від 25.02.2020, в яких зокрема, зазначив про те, що не має заперечень за позовом та що проти задоволення заявлених вимог заперечень відповідач не має, просить розглянути справу без участі його представника (а.с. 141, 149).
Розглянувши подані відповідачем заяви в частині відсутності заперечень останнього проти задоволення позову, та надаючи їм оцінку, суд зазначає наступне.
За приписами п. 2 ч. 1 ст.46 Господарського процесуального кодексу України відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу.
Відповідно до положень ст.191 Господарського процесуального кодексу України відповідач може визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. До ухвалення судового рішення у зв'язку з визнанням позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
Наразі судом враховується положення ч.4 ст.191 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Зміст зазначених вище заяв відповідача з формулюванням щодо відсутності заперечень останнього проти задоволення позову суд оцінює як заяву про визнання позовних вимог.
Разом з цим, розглянувши заявлені позовні вимоги та встановивши обставини справи, суд дійшов висновку про необхідність відмовити у прийнятті визнання позову відповідачем оскільки в даному випадку визнання позову відповідачем не узгоджується з фактичними обставинами справи, встановленими судом, та суперечить закону.
Оскільки суд відмовив у прийнятті визнання відповідачем позову, викладеному в заявах за вих.№173 від 30.01.2020 та вих.№329 від 25.02.2020, про що постановив протокольну ухвалу, у відповідності до положень ч.4 ст.191 Господарського процесуального кодексу України суд продовжив розгляд справи.
В судовому засіданні 03.03.2020 суд завершив встановлювати фактичні обставини справи та досліджувати їх наявними доказами.
В судовому засіданні 03.03.2020 постановлено вступну та резолютивну частини судового рішення.
Дослідивши обставини справи та подані докази, господарський суд
23 державна пожежно-рятувальна частина Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій України у Луганській області звернулась до Господарського суду Луганської області з позовом до Марківської селищної ради Марківського району Луганської області про визнання права власності за набувальною давністю на нежитлову будівлю - гаражі на 5 боксів літера “Г” площею 128,2 кв.м. за адресою смт. Марківка, пров. Південний, буд. 7 б, Марківького району, Луганської області.
За твердженням позивача, останній, починаючи з липня 2008 року добросовісно заволодів та по цей час безперервно та відкрито, з відома та усної домовленості з Марківської селищної ради смт. Марківка Луганської області, володіє та користується нежитловою будівлею - гаражі на 5 боксів літера “Г” площею 128,2 кв.м., яка розташована в смт. Марківка, пров. Південний, буд. 7 АДРЕСА_4 , Луганської області (враховуючи проведену реорганізацію 44 самостійної державної пожежної частини, смт.Марківка, Марківського району Головного територіального управління МНС у Луганській області (СПДЧ-44) згідно наказу Головного територіального управління МНС у Луганській області №23 від 13.06.2012 року “Про здійснення організаційно-штатних заходів”.
Зазначене нерухоме майно нежитлова будівля - гаражі збудовані Марківським управлінням сільського господарства районного виконкому Марківської районної Ради народних депутатів господарським способом в 1970 році без складання необхідної на той час документації та оформлення права власності на будівлю. Марківське управління сільського господарства, як відділ, районного виконкому Марківської ради народних депутатів, разом з Марківською райрадою народних депутатів були ліквідовані в 1992 році. З 1992 року право власності на нежитлову будівлю-гаражі за адресою смт. Марківка, пров. Південний буд. 7б, ніхто не заявляв, вони були безхазяйні.
Рішенням Марківської селищної ради № 70 від 15.11.2019 року, за зверненням позивача, нежитловій будівлі-гаражам присвоєна адреса під №7б по пров. Південний, смт. Марківка (а.с.44).
Згідно довідки Бюро технічної інвентаризації Марківської районної ради №94 від 16.12.2019 на нежитлову будівлю - гаражі, розташовані за адресою АДРЕСА_3 , право власності не зареєстровано (а.с.30).
Згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного державно реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна на вказані будівлі гаражів за адресою: смт. Марківка, пров. Південний, буд. 7б, Луганської області, право власності, інші речові права, іпотеки, обтяження, не зареєстровано (а.с.32).
На замовлення позивача, Марківським районним бюро технічної інвентаризації 30.10.2019 був виготовлений технічний паспорт на нежитлову будівлю - гаражі літ.Г (1-1 гараж заг. площею 75,6 кв.м.; 1-2 гараж заг. площею 52,6 кв.м., 1-2 - загорожа), розташовані за вказаною адресою (а.с.33-42).
Позивач зазначає, що нежитловою будівлею - гаражі на 5 боксів літера “Г” площею 128,2 кв.м. за вказаною адресою він добросовісно заволодів з огляду на те, що власник майна - Марківське управлінням сільського господарства районного виконкому Марківської районної Ради народних депутатів (який побудував будівлі в 1970 році без складання необхідної на той час документації та оформлення права власності на будівлю) як відділ, районного виконкому Марківської ради народних депутатів, разом з Марківською райрадою народних депутатів були ліквідовані в 1992 році, що підтверджується доданою копією розпорядження Представника Президента України про створення районної державної адміністрації травня 1992 року (а.с.28).
Отже позивач вважає, що відсутні підстави вважати, що спірне майно було набуте ним у володіння всупереч волі попередніх власників.
Позивач також обґрунтовує свої вимоги тим, що вказані приміщення гаражів були зайняті ним добросовісно, безтитульно, відкрито та безперервно з 2008 року він володіє цими будівлями, є єдиним користувачем, використовує їх за призначенням в своїй діяльності для розміщення автомобілів, спецтехніки та пожежно-рятувального обладнання. Більше 10 років щомісячно сплачує платежі за використану електроенергію, яка використовується під час експлуатації будівлі- гаражів, на підтвердження чого позивачем додані копії договорів та платіжних доручень про оплату послуг з постачання електроенергії (а.с.46-60, 93-130).
Зазначені обставини стали підставою для звернення позивача до суду із відповідним позовом про визнання за ним права власності на вказаний об'єкт за набувальною давністю у відповідності до ст.ст.16, 344 ЦК України
Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, а також заявленим позовним вимогам, суд враховує наступне.
Згідно частини першої статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а згідно частини другої даної правової норми, способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права.
Згідно зі ст.ст. 316, 317 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Змістом права власності є володіння, користування та розпорядження майном на власний розсуд.
Статтею 328 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Одним зі способів набуття права власності Цивільний кодекс України визначає набуття права власності за набувальною давністю.
Відповідно до частини першої статті 344 Цивільного кодексу України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом пяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (ч.4 ст. 344 Цивільного кодексу України).
Отже, можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15, 16 ЦК, а також частини четвертої статті 344 ЦК, у зв'язку з чим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності.
Разом з цим, суд зауважує про те, що у відповідності до положень ст.325 ЦК України суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.
Відповідно до статті 326 Цивільного кодексу України, у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими субєктами.
Виходячи з приписів частин 1-3 статті 141 Господарського кодексу України до державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності.
Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника також щодо об'єктів права власності Українського народу, зазначених у частині першій статті 148 цього Кодексу.
Управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші суб'єкти.
Держава реалізує право державної власності через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління, які здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління (ч.5 ст.22 Господарського кодексу України).
Згідно з даними витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань позивач - 23 Державна пожежно-рятувальна частина Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Луганській області є державною організацією (установа, заклад), належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади - Державної служби України з надзвичайних ситуацій.
У відповідності до п.1 Положення «Про Державну службу України з надзвичайних ситуацій», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 №1052, Державна служба України з надзвичайних ситуацій є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності.
Відповідно до Положення про 23 Державну пожежно-рятувальну частину Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Луганській області (нова редакція), затверджена наказом Державної служби України з надзвичайних ситуацій від 23.05.2013 № 293 (у редакції наказу Державної служби України з надзвичайних ситуацій від 22.11.2016 № 602), позивач (надалі - ДПРЧ-23) є державним пожежно-рятувальним підрозділом зі статусом державної аварійно-рятувальної служби (а.с.9-24).
Позивач - ДПРЧ-23, є правонаступником ДПРЧ-23 Головного територіального управління МНС України у Луганській області, створений за рішенням Голови Державної служби України з надзвичайних ситуацій України з метою запобігання, реагування та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, гасіння пожеж, пожежно-, аварійно- та пошуково-рятувальних й інших невідкладних робіт у зоні відповідальності (п.п.1.1. - 1.2. положення).
Згідно п.п.1.3. ДПРЧ-23 належить до сфери управління ДСНС України та безпосередньо підпорядковується Головному Управлінню Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Луганській області (далі - територіальний орган). Оперативне керівництво нею здійснює міськрайонний відділ територіального органу.
За організаційно-правовою формою господарювання ДПРЧ-23 є державною організацією. ДПРЧ-23 є бюджетною установою та утримується за рахунок коштів державного бюджету (п.п.1.10, 1.14 положення).
Майно, отримане ДПРЧ-23 від Державної служби з надзвичайних ситуацій України, територіального органу, інших юридичних осіб або придбане за рахунок коштів загального та спеціального фондів державного бюджету, є державною власністю і закріплене за нею на праві оператавного упрівління. ДПРЧ-23 використовує закріплене за нею майно лише за його цільовим і функціональним призначенням. Розпорядження майном та його відчуження здійснюється відповідно до вимог чинного законодавства (п.5.2. положення).
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що за позивачем - 23 Державною пожежно-рятувальною частиною Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Луганській області, як за державною організацією, що належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади - Державної служби України з надзвичайних ситуацій, майно може закріплюватися, зокрема, на праві оперативного управління.
І в даному випадку, позивач не може бути самостійним субєктом права власності на вказане майно, оскільки саме органи державної влади здійснюють управління майном, що є у державній власності, відповідно до закону, але власником такого майна є держава (стаття 326 Цивільного кодексу України, стаття 141 Господарського кодексу України), що наразі не було враховано позивачем під час звернення до суду із відповідним позовом.
Суд також зазначає, що виходячи зі змісту статті 344 ЦК України до обставин, які мають значення для даної справи та які підлягали доведенню позивачем належать законний об'єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння).
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині 1 статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Проте не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності.
Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається у повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент заволодіння ним не знає (і не повинен знати) про неправомірність такого заволодіння. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи і він отримав зазначене майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Отже, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився би із ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини 3 статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина 2 статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у виді передання його у тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, який різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), що перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк становить десять років.
Таким чином, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх наведених умов у сукупності.
Згідно ч. 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Зазначені висновки узгоджується зокрема з правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17 та постанові Верховного Суду від 10.05.2018 у справі №920/726/17, що враховані судом під час розгляду цієї справи.
Крім того, суд зауважує, що у відповідності до положень ч.3 ст.13, ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Судом враховується, що відповідно до ст.76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно ч. 1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили (ч.ч.1, 2 ст.86 Господарського процесуального кодексу України).
Суд звертає увагу на те, що при набувальній давності тягар доказування наявності всіх чотирьох умов набуття майна, про які йшла мова вище, лягає на зацікавлену сторону, саме на позивача.
Ухвалою суду від 13.01.2020 про відкриття провадження було вирішено здійснювати розгляд справи у зв'язку із її малозначністю за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням сторін.
Наразі відповідних клопотань у відповідності до положень ст.250 ГПК України про необхідність розгляду даної справи в порядку загального позовного провадження від сторін не надходило.
В судові засідання від 06.02.2020 та 03.03.2020 сторони повноважних представників для надання додаткових пояснень не направляли, додаткових доказів на обгрунтування правових позицій з метою повного та правильного встановлення обставин справи суду не надали, натомість просили здійснювати розгляд справи без участі їх представників. Відповідних клопотань щодо витребування судом необхідних доказів на підтвердження своїх доводів згідно ст.80 ГПК України суду також сторони не подавали.
Окрім встановлених обставин, зазначених вище, суд, розглянувши доводи позивача щодо наявності всіх підстав для набуття вказаних будівель гаражів у власність за набувальною давністю, та дослідивши подані на їх підтвердження докази, дійшов висновку про недоведеність позивачем наявності усіх умов, передбачених ст.344 ЦК України (яку позивач зазначив як підставу позову), необхідних для набуття права власності за давністю володіння.
Зокрема, з наданих позивачем пояснень (про приналежність спірного майна Марківському управлінню сільського господарства районного виконкому Марківської районної Ради народних депутатів, яке господарським способом в 1970 році його збудувало; в подальшому Марківське управління сільського господарства, як відділ, районного виконкому Марківської ради народних депутатів, разом з Марківською райрадою народних депутатів були ліквідовані в 1992 році; з 2008 року, за твердженням позивача саме він здійснює більше 10 років добросовісне користування цим майном) та долучених на підтвердження документів (копії розпорядження Представника Президента України про створення районної державної адміністрації травень 1992 року, копії договорів та платіжних доручень про оплату послуг з постачання електроенергії) не вбачається можливим взагалі встановити з якого саме часу виникла набувальна давність та за яких обставин, встановлення чого є суттєвим наразі для виникнення права власності.
З долученої позивачем копії розпорядження Представника Президента України про створення районної державної адміністрації травня 1992 року (а.с.28) лише вбачається, що свого часу було прийнято рішення створити районну державну адміністрацію на основі виконавчого комітету районної ради народних депутатів, його відділів, управлінь, інших структурних підрозділів. У зв'язку зі створенням районної державної адміністрації вирішено припинити діяльність виконавчого комітету районної ради народних депутатів. Вирішено передати майно виконавчого комітету Марківської районної ради народних депутатів, а також майно, яке є комунальною власністю району, в розпорядження районної державної адміністрації.
Належні докази на підтвердження посилань позивача про те, що спірне майно було збудоване в 1970 році та належало Марківському управлінню сільського господарства районного виконкому Марківської районної Ради народних депутатів або Марківській раді народних депутатів в матеріалах справи відсутні.
Також з наявних у справі матеріалів не вбачається, що з 2008 року позивач добросовісно заволодів вказаним майном та здійснює ним відкрите користування більше 10 років. Зокрема, на підтвердження вказаних доводів позивачем були долучені копії договорів №65-МР про постачання електричної енергії постачальником універсальних послуг від 04.02.2019, договору споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії №65 від 01.02.2019, договору постачання електричної енергії №65 від 08.08.2012, додаткової угоди від 08.08.2012 до договору постачання електричної енергії від 03.08.2011 №65, та копії платіжних доручень про оплату послуг з постачання електроенергії (а.с.46-60, 93-130).
Зі змісту вказаних договорів вбачається, що вони були укладені позивачем в 2012, 2019 роках та послуги з постачання електричної енергії надавалися на об'єкти позивача, що розміщені за адресою смт. Марківка, пров. Південний, 7, тоді як об'єкти, на які просить визнати право власності позивач, розташовані заадресою - смт. Марківка, пров. Південний, буд. 7б.
З долучених позивачем копій окремих платіжних доручень вбачається здійснення позивачем оплати за надані послуги постачання електроенергії за вказаними договорами, зокрема за окремі місяці в 2013 - 2019 роках, та якщо враховувати зміст укладених договорів, стосуються саме об'єктів позивача, що розташовані за іншою адресою - смт. Марківка, пров. Південний, 7 (а.с.46-60, 93-130).
Інші належні та допустимі докази на підтвердження доводів позивача в матеріалах справи відсутні.
Зазначене унеможливлює здійснення висновків судом про те, що позивач або 44 самостійна державна пожежна частина, смт.Марківка, Марківського району Головного територіального управління МНС у Луганській області (на підставі реорганзації якої було створено позивача згідно наказу Головного територіального управління МНС у Луганській області №23 від 13.06.2012 року “Про здійснення організаційно-штатних заходів”, а.с.78-80) в 2008 році заволодів спірними будівлями гаражів та здійснює безперервне ними користування з цього часу, більше 10 років.
Окремо суд також звертає увагу на наступне.
Нерухоме майно може стати об'єктом набуття за давністю, оскільки вважається, що таке майно існує.
Однак, якщо будівля чи споруда не є об'єктом нерухомості, прийнятим в експлуатацію, право на яке зареєстроване у установленому порядку, то набути право власності за давністю володіння на таке майно неможливо.
При цьому, позивачем не доведено, що спірний об'єкт побудований з дотриманням норм чинного на момент будівництва законодавства та введення його в експлуатацію, тобто набуття статусу нерухомого майна.
Натомість сам позивач зауважує про те, що свого часу вказані будівлі були побудовані без складання необхідної на той час документації та оформлення права власності на будівлю. А отже взагалі відсутні підстави стверджувати, що спірні будівлі набули статусу нерухомого майна.
Відповідний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 10.05.2018 у справі №920/726/17, що наразі враховується судом під час розгляду даного спору.
Враховуючи встановлені судом обставини, позов 23 Державної пожежно-рятувальної частини Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Луганській області визнається необгрунтованим та в задоволенні його слід відмовити.
Оскільки в задоволенні позову судом відмовлено, сплачений судовий збір за подання позову в сумі 2102 грн у відповідності до положень ст.129 ГПК України покладається на позивача.
Керуючись ст.ст. 86, 129, 232-233, 236-238, 240, 247-248, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В задоволенні позову 23 Державної пожежно-рятувальної частини Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Луганській області до Марківської селищної ради Марківського району Луганської області про визнання права власності за набувальною давністю на нежитлову будівлю - гаражі на 5 боксів літера “Г” площею 128,2 кв.м. за адресою смт. Марківка, пров. Південний, буд. 7 б, Марківького району Луганської області, відмовити.
2. Витрати зі сплати судового збору в сумі 2102 грн віднести на позивача.
Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Східного апеляційного господарського суду згідно положень ст.256 Господарського процесуального кодексу України протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення (з урахуванням положень п.17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України).
Повний текст рішення підписано 06.03.2020.
Суддя О.В. Драгнєвіч