02.03.2020 року м.Дніпро Справа № 904/3583/19
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,
суддів: Паруснікова Ю.Б., Коваль Л.А.
Секретар судового засідання Кандиба Н.В.
розглянувши апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "ДТЕК "Павоградвугілля"
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.11.2019 у справі № 904/3583/19
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ФАБРИКА МИЛОВАРНІ ТРАДИЦІЇ", м. Полтава
до відповідача: Приватного акціонерного товариства "ДТЕК ПАВЛОГРАДВУГІЛЛЯ", м. Павлоград, Дніпропетровська область
про стягнення заборгованості
та за зустрічним позовом Приватного акціонерного товариства "ДТЕК ПАВЛОГРАДВУГІЛЛЯ", м. Павлоград
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФАБРИКА МИЛОВАРНІ ТРАДИЦІЇ", м. Полтава
про тлумачення пункту договору
Товариство з обмеженою відповідальністю "ФАБРИКА МИЛОВАРНІ ТРАДИЦІЇ" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "ДТЕК ПАВЛОГРАДВУГІЛЛЯ" (далі - відповідач) про стягнення заборгованості у розмірі 1 772 371,77 грн., з яких: заборгованість у сумі 1652070,48 грн., пеня у сумі 82 603,53 грн., 3 % річних у сумі 9 540,10 грн., інфляційні збитки у сумі 28 157,66 грн. (за договором поставки № 7119-ПУ-УМТС-Т від 08.10.2018).
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 28.11.2019 у справі №904/3583/19 первісний позов задоволено та стягнуто з Приватного акціонерного товариства "ДТЕК ПАВЛОГРАДВУГІЛЛЯ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ФАБРИКА МИЛОВАРНІ ТРАДИЦІЇ" заборгованість у сумі 1 652 070,48 грн., пеню у сумі 82 603,53 грн., 3 % річних у сумі 9 540,10 грн., інфляційні збитки у сумі 28 157,66 грн., судові витрати у сумі 26 585,58 грн.
У задоволенні зустрічного позову Приватного акціонерного товариства "ДТЕК ПАВЛОГРАДВУГІЛЛЯ" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФАБРИКА МИЛОВАРНІ ТРАДИЦІЇ" про тлумачення пункту 4.7 Договору № 7119-ПУ-УМТС-Т від 08.10.2018 відмовлено.
Судові витрати за зустрічним позовом покладено на Приватне акціонерне товариство "ДТЕК ПАВЛОГРАДВУГІЛЛЯ".
Рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що на виконання умов укладеного між сторонами договору поставки № 7119-ПУ-УМТС-Т від 08.10.2018, позивач за первісним позовом передав відповідачу за первісним позовом товар, що підтверджується: видатковою накладною №1 від 25.10.2018 на суму 105 678,00 грн., видатковою накладною № 98 від 22.01.2019 на суму 423 069,36 грн., видатковою накладною № 99 від 22.01.2019 на суму 845 293,62 грн., видатковою накладною № 788 від 18.04.2019 на суму 383707,50 грн. В свою чергу за отриманий від позивача за первісним позовом товар відповідач за первісним позовом розрахувався не у повному обсязі, внаслідок чого виникла заборгованість в сумі 1 652 070,48 грн.. Крім того у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за договором, що виразилося у простроченні оплати та неповної оплати отриманого товару, позивач нарахував відповідачу до стягнення пеню у сумі 82 603,53 грн., 3 % річних у сумі 9 540,10 грн. та інфляційні збитки у сумі 28 157,66 грн., які судом визнані обґрунтованими, а тому позовні вимоги за первісним позовом задоволені.
Натомість місцевий господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги за зустрічним позовом не підлягають задоволенню з огляду на те, що вони стосуються не тлумачення умов Договору, а зводяться до надання судом правової оцінки реквізитам первинних документів, наслідком чого має стати підтвердження факту наявності чи/або відсутності господарської операції (поставки товару).
Не погодившись з вказаним рішенням Приватним акціонерним товариством "ДТЕК "Павоградвугілля" подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати зазначене рішення та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення неправильно застосовано норми матеріального (ст. 526, 538, 638 Цивільного кодексу України) та порушено норми процесуального права (ст. 73, 74 ГПК України), що призвело до неправильного вирішення спору.
За твердженнями апелянта, у відповідності до положень ч. 1 ст. 692 ЦК України строк оплати продукції з боку відповідача за первісним позовом не наступив.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 20.01.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Фабрика миловарні традиції" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28.11.2019 року у справі №904/3583/19, розгляд скарги призначений у судовому засіданні з викликом сторін на 02.03.2020 о 10 год. 00 хв..
29.01.2020 року від Товариства з обмеженою відповідальністю "Фабрика миловарні традиції" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останнє просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28.11.2019 року - без змін.
В судове засідання 02.03.2020 року з'явився представник позивача. Відповідач, який був належним чином повідомлений про розгляд апеляційної скарги, не забезпечив явку представника в судове засідання, повідомлення про неможливість з поважних причин прийняти участь у розгляді справи не подав.
Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та перевіривши правильність висновків місцевого господарського суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, між Товариством з обмеженою відповідальністю "ФАБРИКА МИЛОВАРНІ ТАДИЦІЇ" (позивач за первісним позовом, за договором - Постачальник) та Приватним акціонерним товариством "ДТЕК ПАВЛОГРАДВУГІЛЛЯ" (відповідач за первісним позовом, за договором - Покупець) укладено договір поставки №7119-ПУ-УМТС-Т від 08.10.2018 (далі - Договір).
Предметом договору визначено, що постачальник зобов'язується поставити у власність покупця продукцію та/або обладнання виробничо-технічного призначення, в асортименті, кількості, в терміни, за ціною і з якісними характеристиками, узгодженими сторонами в цьому договорі і специфікаціях, які є невід'ємними частинами цього Договору (пункт 1.1. Договору).
Ціна та порядок розрахунків. Ціна на поставлену постачальником продукція встановлюється сторонами у відповідних специфікаціях до договору (пункт 2.1. Договору).
Відповідно до пункту 4.7. Договору датою поставки визначається дата, зазначена представником покупця на відповідних товаросупровідних документах, наданих постачальником.
Пунктом 5.4. договору визначено, що розрахунки за поставлену постачальником продукцію за цим договором здійснюється покупцем шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника протягом 5 робочих днів з 60 календарного дня з дати поставки відповідної продукції на підставі отриманого покупцем рахунку за умови надання постачальником належним чином оформленої податкової накладної, а також документів, які передбачені розділом 4 цього Договору. Датою оплати вважається дата списання грошових коштів з поточного рахунку покупця.
Строк дії договору. Цей договір може бути скріплений печатками сторін, вступає в силу з дати його підписання уповноваженими представниками сторін. Сторони дійшли згоди, що в разі належного виконання сторонами своїх зобов'язань, термін дії договору встановлюється до 31.12.2019 включно. (пункт 8.1. Договору).
Відповідно до Специфікації від 08.10.2018 до Договору позивач зобов'язався поставити продукцію, а саме мило туалетне 75 г. П/ЕТ УП у кількості 11 250 шт., мило банне 200 г П/ЕТ УП у кількості 2 015 шт., мило туалетне банне 200Г П/ЕТ УП у кількості 6 960 шт. на загальну суму 105 370,50 грн. в строк до 30.10.2018.
Позивач поставив продукцію в строк, який встановлений у Специфікації від 08.10.2018 до Договору, що підтверджується видатковою накладною № 1 від 25.10.2018.
18.01.2019 відповідачем було сплачено грошові кошти у сумі 105 678,00 грн. за поставлену продукцію.
26.12.2018 сторонами було укладено Специфікацію до Договору, відповідно до якої позивач зобов'язався поставити продукцію, а саме мило банне 200 г. П/ЕТ УП у кількості 3 540 шт.; мило туалетне 75 г. П/ЕТ УП у кількості 138 078 шт., мило туалетне банне 200 г. П/ НОМЕР_1 УП у кількості 1 000 039 шт.; мило банне 100 гр. П/ЕТ УП у кількості 4 660 шт.; мило туалетне 5х70Г П/ЕТ УП у кількості 632 шт. на загальну суму 1 268 362,98 грн. у строк до 31.01.2019.
Позивач належним чином виконав зобов'язання та поставив продукцію згідно Специфікації від 26.12.2018 на загальну суму 1 268 362,98 грн. у встановлений строк, що підтверджується видатковими накладними № 98 від 22.01.2019 та № 99 від 22.01.2019.
20.03.2019 між сторонами було укладено Специфікацію до Договору, відповідно до якої позивач зобов'язався поставити продукцію, а саме мило туалетне 75 г П/ЕТ УП у кількості 121 798 шт., мило банне 100 гр. П/ЕТ УП у кількості 3 594 шт., мило туалетне 5х70Г П/ЕТ УП у кількості 252 шт. на загальну суму 383 149,20 грн. у строк до 20.04.2019.
Позивач належним чином виконав зобов'язання та поставив продукцію згідно Специфікації від 20.03.2019 на загальну суму 383 149,20 грн. у встановлений строк, що підтверджується видатковою накладною № 788 від 18.04.2019.
Проте відповідачем не сплачено грошові кошти за поставлену продукцію у розмірі 1 652 070,48 грн. за вказаними специфікаціями.
Позивачем вживалися заходи досудового врегулювання спору, а саме 11.05.2019 позивачем було направлено відповідачу Претензію про сплату заборгованості за Договором, проте відповіді на неї позивач не отримав.
Оскільки доказів повної оплати отриманого від позивача товару матеріали справи не містять, доказів повернення вказаного товару позивачу відповідачем не надано, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача боргу в розмірі 1 652 070,48 грн. є доведеними та такими, що підлягають задоволенню у цій частині.
Колегія суддів погоджується з даним висновком місцевого господарського суду з огляду на наступне.
Предметом спору у даній справі є матеріально-правова вимога позивача про стягнення з відповідача заборгованості за поставлену за договором продукцію у розмірі 1 652 070,48 грн., штрафних санкцій: пені за невиконання відповідачем умов договору щодо повної оплати вартості продукції в розмірі 82 603,53 грн., а також інфляційних збитків у розмірі 28 157,66 грн. та 3% річних у розмірі 9 540,10 грн. як компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати позивачу.
З огляду на статтю 509 Цивільного кодексу України вбачається, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України.
За приписами ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно з ч. 1 ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утримуватися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
У відповідності до пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.
Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно із ч. ч. 1, 6 ст. 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.
Як передбачено ч. ч. 1, 2 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно з ч. 1 ст. 662 ЦК України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Частиною 1 ст. 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Нормами статті 193 Господарського кодексу України, ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України визначено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Статтею 599 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов укладеного між сторонами договору поставки №7119-ПУ-УМТС-Т від 08.10.2018, позивач за первісним позовом передав відповідачу за первісним позовом товар, що підтверджується: видатковою накладною №1 від 25.10.2018 на суму 105 678,00 грн.; видатковою накладною № 98 від 22.01.2019 на суму 423 069,36 грн.; видатковою накладною № 99 від 22.01.2019 на суму 845 293,62 грн.; видатковою накладною № 788 від 18.04.2019 на суму 383 707,50 грн..
За отриманий від позивача за первісним позовом товар відповідач за первісним позовом розрахувався не у повному обсязі, внаслідок чого виникла заборгованість в сумі 1 652 070,48 грн..
Судом першої інстанції встановлено, що договір у встановленому порядку не оспорений, не визнаний недійсним, доказів зворотного відповідачем не надано, а отже він є обов'язковим для виконання сторонами.
За отриманий від позивача за первісним позовом товар відповідач за первісним позовом розрахувався не у повному обсязі, доказів оплати товару в порядку, обумовленому сторонами п. 5.4. договору на суму 1 652 070,48 грн. відповідач не надав, а отже рішення місцевого господарського суду в частині стягнення цієї суми заборгованості на користь позивача є законним та обгрунтованим.
Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що у відповідності до положень ч. 1 ст. 692 ЦК України строк оплати продукції з боку відповідача за первісним позовом не наступив, з огляду на таке.
Частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Враховуючи, що даний вид договору є оплатним, обов'язок постачальника за договором поставити товар, відповідає обов'язку покупця оплатити його вартість.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідач за первісним позовом не заперечував щодо факту поставки товару згідно видаткових накладних №1 від 25.10.2018, № 98 від 22.01.2019, № 99 від 22.01.2019, № 788 від 18.04.2019.
Дата поставки товарів засвідчена датою зазначеною на первинних документах (видаткових накладних), які підписані представниками сторін, скріплено печатками підприємств позивача та відповідача та не спростовується сторонами.
Відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Видаткові накладні є первинними обліковими документами в розумінні вищезазначеного Закону та підписання покупцем видаткових накладних підтверджує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, а тому є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.
Відповідно до пункту 5 статті 9 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність” господарські операції повинні бути відображені в облікових регістрах у тому звітному періоді, в якому вони були здійснені.
Таким чином дата вказана у видаткових накладних є не просто реквізитом документу, а датою їх складання та датою проведення господарської операції, що підтверджує факт отримання товару за договором та виконання обов'язків із поставки з боку позивача за первісним позовом та відповідно виникнення обов'язку відповідача сплатити вартість отриманого товару протягом 5 робочих днів з 60 календарного дня з дати поставки, як це передбачено п. 5.4. Договору.
Крім того колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що конклюдентними діями відповідач за первісним позовом визнав себе зобов'язаною особою по відношенню до позивача, оскільки до дій, які свідчать про визнання боргу можуть відноситься дії з часткової оплати спірної заборгованості у розмірі 105 678,00 грн..
Судом першої інстанції також встановлено, що у зв'язку з невиконанням відповідачем умов договору, позивач нарахував пеню у розмірі 82 603,53 грн., інфляційні збитки у розмірі 28 157,66 грн., 3 % річних у розмірі 9 540,10 грн.
Відповідно до пункту 6.8. Договору у разі прострочення оплати продукції, покупець на письмову вимогу, сплачує Постачальнику неустойку у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення оплати від вартості несвоєчасно сплаченої продукції, але не більше 5 % від вартості неоплаченої продукції.
У відповідності до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (п. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України).
Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Пунктом 1 статті 230 Господарського кодексу України передбачено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно з статтею 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
У відповідності до ч. 1 та ч. 2 ст. 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Крім того, за приписами статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Аналізуючи наведені положення законодавства, колегія суддів зазначає, що обов'язковим елементом для притягнення боржника до господарсько-правової відповідальності та застосування до нього штрафних санкцій є факт порушення ним свого зобов'язання та наявність його вини (у формі умислу або необережності).
Відповідачем не надано доказів відсутності його вини у простроченні оплати вартості отриманих товарів, а тому колегія суддів доходить висновку, що мало місце прострочення відповідача, за яке до нього може бути застосовано господарсько-правову відповідальність у вигляді сплати пені, що також відповідає умовам, погодженим сторонами в п. 6.8. Договору.
Частина 2 статті 551 Цивільного кодексу України визначає, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафних санкцій надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України.
Так, розмір штрафних санкцій відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
У частині 6 ст. 231 Господарського кодексу України зазначено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Згідно з ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» встановлює, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
За приписами ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
«Відповідно до положень статей 13, 74 Господарського процесуального кодексу України, звертаючись з позовом про стягнення неустойки, позивач повинен довести наявність правових підстав для притягнення боржника до такого виду цивільно-правової відповідальності» (висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладені у постанові від 21.05.2019 року у справі № 908/1473/18).
Враховуючи, що позивачем доведено прострочення покупцем оплати товарів за період з 28.04.2019 - по 26.07.2019, перевіривши правильність розрахунків та межі граничного строку нарахування, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача про стягнення штрафних санкцій та наявності підстав для їх задоволення в межах сум, визначених судом першої інстанції.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
Відповідно до ч.ч. 3, 4 п. 3.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Враховуючи прострочення покупцем оплати отриманих за договором товарів за період з 28.04.2019 - по 26.07.2019, зважаючи на те, що сторонами не визначено інший розмір процентів, перевіривши правильність розрахунків та межі граничного строку нарахування, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обгрунтованість вимог позивача про стягнення 3% річних та інфляційних втрат і наявності підстав для їх задоволення в межах сум, визначених судом першої інстанції, а саме: 3% річних в сумі 9 540,10 грн. та інфляційних збитків у сумі 28 157,66 грн..
Стосовно доводів апелянта про те, що висновок суду про обґрунтованість розрахунку суми боргу відповідача перед позивачем та правильність обрахунку відповідачем розміру штрафних санкцій, процентів та інфляційного збільшення є такими, що не відповідають положенням договору та чинному законодавству, колегія суддів вважає за необхідне наголосити на тому, що обчислення пені, 3% річних та інфляційних втрат не потребує спеціальних знань, оскільки їх розмір визначається шляхом математичних розрахунків з урахуванням норм законодавства та умов договору, що віднесено до компетенції суду.
Наведений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеною в Постанові від 02.07.2019р. у справі 925/1641/17.
Крім того, у Постанові Верховного Суду від 28.01.2019 по справі № 922/3782/17 викладений наступний правовий висновок: «З огляду на вимоги статей 79, 86 ГПК України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем)».
Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 05.03.2019 по справі № 910/1389/18, від 14.02.2019 по справі № 922/1019/18, від 22.01.2019 по справі № 905/305/18, від 21.05.2018 по справі № 904/10198/15, від 02.03.2018 по справі № 927/467/17.
Наявний в матеріалах справи розрахунок позивача щодо пені, 3% річних та інфляційних збитків, з яким погодився суд першої інстанції, був перевірений колегією суддів на предмет правильності та обґрунтованості розрахунків, арифметичних та методологічних помилок чи невідповідностей умовам договору та приписам законодавства України, виявлено не було.
При цьому, колегія суддів зауважує, що відповідач контррозрахунку не надав, як і не наведено такого в апеляційній скарзі чи додатках до неї.
Принцип змагальності сторін, закріплений у частині 3 статті 13 та частині 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ruiz-Mateos проти Іспанії», від 23 червня 1993 року, заява № 12952/87, п. 63).
Згідно з ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 74 ГПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
За приписами ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Як передбачено ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 ГПК України).
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд зазначає, що позивачем не надано належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст 76, 77 ГПК України, що підтверджували б відсутність заборгованості за договором поставки №7119-ПУ-УМТС-Т від 08.10.2018 року в сумі 1 652 070,48 грн., або звільняли б його від обов'язку сплати цієї заборгованості.
Згідно частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Що стосується оцінки рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні зустрічної позовної заяви, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Позивач за зустрічним позовом вказував, що згідно пункту 4.7 Договору датою поставки вважається дата, зазначена представником покупця на відповідних товаросупровідних документах, наданих постачальником.
Відповідно до умов Договору сторони визначили, що календарною датою початку строку на виконання грошового зобов'язання - буде дата, вказана представником Покупця на видатковій накладній.
У разі відсутності такої дати, на думку позивача за зустрічним позовом, неможливо визначити певний період в часі, у відповідності до статті 251 Цивільного кодексу України, а отже і стверджувати, що відповідач не виконав зобов'язання у строк, вказаний в Договорі.
Відносно умов Договору це означає, що сторони визначили, що календарною датою початку строку на виконання грошового зобов'язання буде дата, вказана представником Покупця на видатковій накладній.
Виходячи з пункту 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку дата видаткової накладної є обов'язковим реквізитом, а не датою здійснення господарської операції з поставки продукції.
Підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 стаття 628 Цивільного кодексу України).
Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови (стаття 637 Цивільного кодексу України).
При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (ч.3,4 ст. 213 Цивільного кодексу України).
Отже, підставою для застосування такого правового інституту як тлумачення змісту правочину має бути наявність спору між сторонами правочину щодо його змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всієї угоди або її частини, що не дає змоги з'ясувати дійсний зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір, тобто, потребує встановлення справжньої волі, вираженої при вчиненні правочину, та відповідності волі та волевиявлення.
Таким чином, тлумаченню підлягає зміст угоди або її частина у способи, встановлені статті 213 Цивільного кодексу України, тобто, тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення нез'ясованостей та суперечностей у трактуванні його положень. Відповідно тлумачення не може створювати, натомість тільки роз'яснювати вже існуючі умови правочину.
Тобто, у розумінні наведених приписів, на вимогу однієї або двох сторін договору суд може постановити рішення про тлумачення змісту цього договору без зміни його умов. При цьому зважаючи на те, що метою тлумачення правочину є з'ясування змісту його окремих частин, який складає права та обов'язки сторін, тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину, тому тлумачення договору можливе до початку виконання сторонами його умов.
З огляду на викладене, тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неточностей та суперечностей у трактуванні його положень.
Як встановлено судом першої інстанції, договір поставки від 08.10.2018 № 7119-ПУ-УМТС-Т укладений сторонами у відповідності до вимог статей 638, 639 Цивільного кодексу України, зокрема, на момент укладення правочину сторонами в належній формі досягнуто згоди з усіх його істотних умов, договір підписаний сторонами та скріплений печатками.
Апеляційний господарський суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що зустрічні позовні вимоги у даній справі стосуються не тлумачення умов Договору, а зводяться до надання судом правової оцінки реквізитам первинних документів, наслідком чого має стати підтвердження факту наявності чи/або відсутності господарської операції (поставки товару), а отже відсутні правові підстави для тлумачення умов пункту 4.7 Договору № 7119-ПУ-УМТС-Т від 08.10.2018.
За таких обставин, оскаржуване рішення в частині відмови в задоволенні зустрічного позову є законним та обгрунтованим.
Відповідно до частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України).
Колегія суддів зауважує, що місцевий господарський суд всебічно, повно та об'єктивно дослідив обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права при ухваленні оскаржуваного рішення.
Звертаючись з апеляційною скаргою, апелянт не спростував наведених висновків суду першої інстанції та не довів порушення ним норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права, як необхідної передумови для скасування прийнятого ним рішення.
Враховуючи встановлені вище обставини справи, зазначені положення законодавства, апеляційний господарський суд відхиляє доводи апелянта, наведені в обґрунтування апеляційної скарги та вбачає підстави, передбачені статтею 276 Господарського процесуального кодексу України, для залишення рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційної скарги - без задоволення.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору покладаються на апелянта.
Керуючись статтями 269, 275-279 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "ДТЕК "Павоградвугілля" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.11.2019 року у справі № 904/3583/19 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.11.2019 року у справі № 904/3583/19 залишити без змін.
Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Приватне акціонерне товариство "ДТЕК "Павоградвугілля".
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку відповідно до ст.ст. 287, 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 05.03.2020
Головуючий суддя В.Ф. Мороз
Суддя Ю.Б. Парусніков
Суддя Л.А. Коваль