«03» березня 2020 року
м. Харків
справа № 621/3123/19-ц
провадження № 22ц/818/1369/20
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач),
суддів - Кіся П.В., Яцини В.Б.,
за участю секретаря - Колосовської А.Р.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 , представник відповідача - ОСОБА_3
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Зміївського районного суду Харківської області від 22 листопада 2019 року в складі судді Овдієнка В.В.
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення.
Позовна заява мотивована тим, що 05 березня 2007 року вона придбала Ѕ частину житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 .
Вказала, що іншу Ѕ частину будинку за свої кошти придбав відповідач. За умовами договору продавець ОСОБА_4 залишалась проживати у будинку в окремій кімнаті.
Зазначила, що 12 вересня 2007 року вони з відповідачем зареєстрували шлюб, та вона змінила прізвище на « ОСОБА_5 ».
Вказала, що у зв'язку з тим, що відповідач почав застосовувати до неї фізичну силу, їй періодично доводилось проживати у сина, у своєї знайомої, а потім - на орендованій квартирі. На час пред'явлення позову вона проживала у сина, який має намір продати квартиру, тому просив її звільнити. Іншого житла, крім вказаної частки спірного будинку, вона не має.
Відповідач змінив замки у будинку та добровільно її до будинку не впускає.
Зазначила, що звернувшись з цього питання до дільничного офіцера поліції, отримала роз'яснення про необхідність звернення до суду.
Просила зобов'язати відповідача усунути перешкоди в користуванні нею Ѕ частини будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом вселення її до даного будинку та передачі їй ключів від нього; стягнути з відповідача на її користь судовий збір.
Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 22 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 - задоволено частково; зобов'язано ОСОБА_2 не чинити їй перешкод у користуванні належною їй Ѕ часткою житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та вселено її до вказаного житлового будинку; у решті позову - відмовлено; стягнуто з ОСОБА_2 на її користь 384,20 грн на відшкодування витрат по сплаті судового збору.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_2 через представника подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду - скасувати та закрити провадження у справі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.
Зокрема, вважав, що позивачкою не надано доказів в обґрунтування викладених нею у позовній заяві обставин, які суд вважав встановленими, а його заперечення проти позову безпідставно не взяті до уваги; що позивачка самостійно, без будь-яких причин, залишила місце проживання та не з'являлась у будинку, тому він з метою збереження матеріальних цінностей змінив лише один замок від будинку; що твердження позивачки про застосування до неї фізичної сили з його боку є неправдивими вигадками, не стосуються справи, та встановлення таких обставин може бути здійснено лише в межах кримінального провадження.
Відзивів на апеляційну скаргу від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило.
Заява ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи у зв'язку з хворобою, яка надійшла до суду апеляційної інстанції 27 лютого 2020 року, залишена без задоволення за відсутності належних доказів. При цьому судова колегія зазначає, що судове засідання, яке було призначено вперше на 18 лютого 2020 року також було відкладено за заявою ОСОБА_1 у зв'язку з тим, що її адвокат Назаренко Д.А. бажала ознайомитися з матеріалами справи. Протягом двох тижнів адвокат не з'явилася ані для ознайомлення з матеріалами справи, ані в судове засідання.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з'явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погоджується судова колегія, мотивовано тим, що оскільки відповідач не визнає право позивачки на вселення до спірного будинку, таке її право підлягає захисту шляхом зобов'язання ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні її частиною житлового будинку та її вселення до цього будинку.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 належить по Ѕ частині житлового будинку житловою площею 42,70 кв. м, загальною площею 68,70 кв. м, з надвірними будівлями: сарай літ. «Б», гараж літ. «В», вбиральня літ. «Г», огорожа № 1, 2, 3, по АДРЕСА_1 , придбаного ними за договором купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями від 05 березня 2007 року, посвідченим приватним нотаріусом Зміївського районного нотаріального округу Харківської області Гаврильєвим В.І. за реєстровим номером №400, зареєстрованим у Державному реєстрі правочинів, що підтверджується витягом №3668927 від 09 березня 2007 року (а. с. 9-10, 11).
Згідно відповіді виконавчого комітету Комсомольської селищної ради Зміївського району Харківської області від 01 листопада 2019 року № 3286/02-19 на підставі даних будинкової книги місце проживання ОСОБА_2 за вищевказаною адресою зареєстровано з 31 жовтня 2006 року (а. с. 25). Згідно штампу у паспорті ОСОБА_1 вона зареєстрована за вказаною адресою з 30 жовтня 2007 року (а. с. 6, зворот).
12 вересня 2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_7 уклали шлюб (а. с. 8).
У відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_2 визнав ті обставини, що ОСОБА_1 переїхала жити до сина, після чого він змінив один замок від їхнього спільного з позивачкою будинку з метою безпеки (а. с. 27).
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс тощо).
Правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.
Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і тощо).
У сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості.
Відповідно до частин 1, 2 статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Поняття спільної часткової власності визначено в частини 1 статті 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.
Частиною 1 статті 358 ЦК України встановлено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Права власника жилого будинку, квартири визначені статтею 383 Цивільного кодексу України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Положеннями статті 321 ЦК України встановлено принцип непорушності права власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі, житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Згідно роз'яснень, наданих у пункті 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Аналіз наведених норм права свідчить, що для задоволення позовів про усунення перешкод у користуванні майном необхідна одночасна наявність двох підстав: позивач повинен бути власником майна, щодо якого чиняться перешкоди та внаслідок дій відповідача порушується право власника на користування своїм майном.
Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2018 року, справа № 725/5551/16-ц, провадження № 61- 9600 св 18; Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року, справа № 161/14390/16-ц, провадження № 61-3768св18.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в частині другій статті 16 ЦК України. Ними можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Зі змісту частини третьої статті 16 ЦК України вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 та 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Так, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного, невизнаного чи оспорюваного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) відповідачем.
Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 12 червня 2013 року в справі №6-32цс13, Верховним Судом у постановах від 17 травня 2018 року в справі № 2-64/11, від 04 липня 2018 року у справі № 590/479/16-ц.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов'язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб'єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб'єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення.
Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками.
Відповідного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 15 серпня 2018 року, справа № 545/3728/16-ц, провадження № 61-9958св18.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказала, що вона є співвласником Ѕ частини житлового будинку по АДРЕСА_1 . Співвласником іншої Ѕ частини будинку є її чоловік - ОСОБА_2 , який чинить їй перешкоди у користуванні належною їй частиною будинку.
Як вбачається з матеріалів справи позивачка дійсно є власником Ѕ частки спірного житлового приміщення, яке має право використовувати для власного проживання, однак з 2016 року до сьогодні вона не може вселитися в спірний будинок, оскільки відповідач їй в цьому перешкоджає.
В суді апеляційної інстанції відповідач та його представник пояснили, що дійсно з 2016 року позивачка у спірному будинку не проживає. З метою безпеки відповідач змінив лише один замок та вже надав ключ позивачці. Причин її не проживання в будинку відповідач не знає та пояснити не може. Проте, не спростував того, що між сторонами склалися неприязні стосунки.
За статтею 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до положень частини 1 статті 4 ЦПК України, особа має право на судовий захист не лише своїх порушених, а також і невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 березня 2019 року у справі № 922/980/18, провадження № 12-254гс18 зазначила, що підставою для звернення за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права особи, де порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково, а оспорювання або невизнання права - з невизначеністю у праві, викликаною поведінкою іншої особи.
Отже, невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні наявності у особи суб'єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування майном, на спадкування, на частину в загальному майні, яке безпосередньо не спричиняє шкоду суб'єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб'єктивного права.
Таким чином, оскільки право ОСОБА_1 на вселення до належної їй Ѕ частини житлового будинку не визнається відповідачем, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що таке право позивачки підлягає захисту.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , що провадження у справі підлягає закриттю, оскільки предмет спору у справі відсутній, судова колегія вважає безпідставними.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.
Відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.
Логічно-граматичне тлумачення словосполучення «відсутність предмета спору» в контексті наведеної правової норми дає підстави для висновку про те, що предмет спору має бути відсутній, тобто не існувати на час пред'явлення позову.
Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання.
Аналогічний висновок міститься в постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17-ц (провадження № 61-13405св18), від 30 січня 2019 року у справі № 326/371/17-ц (провадження № 61-37088св18), від 27 лютого 2019 року у справі № 569/12875/16-ц (провадження № 61-41476св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18-ц (провадження № 61-2018св19).
У матеріалах справи відсутні докази про дії сторін, чи настання обставин, які свідчать, що на день відкриття провадження у справі між сторонами був відсутній спір щодо права позивачки на проживання у спірному житлі.
Оскільки спір між сторонами не врегульовано, та є невизначеність у правах і обов'язках сторін, судова колегія не вбачає підстав, передбачених пунктом 2 частиною 1 статті 255 ЦПК України для закриття провадження у справі.
Таким чином, враховуючи, що позивачка є співвласником майна, щодо якої чиняться перешкоди та внаслідок дій відповідача порушується її право власниці на користування своїм майном, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 шляхом усунення їй перешкод у користуванні Ѕ частиною житлового будинку, вселивши її до спірного будинку. При цьому судова колегія зазначає, що викладена в резолютивній частині задоволена позовна вимога, як "зобов'язати не чинити перешкод в користуванні нерухомим майном та вселити" та викладена в прохальній частині позову як " зобов'язати усунути перешкоди в користуванні нерухомим майном шляхом вселення" не є різними за змістом та не впливають на правильність судового рішення, виходячи з описової частини позову позивачки.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_2 не задоволена, підстав для перерозподілу судового збору за її подання не вбачається.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Зміївського районного суду Харківської області від 22 листопада 2019 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.
Головуючий І.В. Бурлака
Судді П.В. Кісь
В.Б. Яцина
Повний текст постанови складено 05 березня 2020 року.