Провадження № 22-ц/803/870/20 Справа № 187/115/19 Суддя у 1-й інстанції - Іщенко І. М. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В.
05 березня 2020 року
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - Лаченкової О.В.
суддів - Варенко О.П., Городничої В.С.
розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи
апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,
на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2019 року
по справі за позовом ОСОБА_1 до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 про встановлення факту перебування у трудових відносинах та стягнення заробітної плати,-
В січні 2019 року до Петриківського районного суду Дніпропетровської області надійшов позов ОСОБА_1 до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 про встановлення факту перебування у трудових відносинах та стягнення заробітної плати.
Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 про встановлення факту перебування у трудових відносинах та стягнення заробітної плати - задоволено частково.
Визнано факт перебування трудових відносин в період із 09 серпня 2018 року по 20 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та фізичною особою підприємцем ОСОБА_2 .
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Стягнуто судові витрати в розмірі 768 грн 40 коп із фізичної особи підприємця ОСОБА_2 на користь держави
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 про встановлення факту перебування у трудових відносинах та стягнення заробітної плати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
У відзиві Фізична особа підприємець ОСОБА_2 на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2019 року просить рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2019 року залишити без змін, а апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскільки вважає що рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та справедливим.
Оскільки апеляційним судом у складі колегії суддів не приймалось рішення про виклик учасників справи для надання пояснень у справі, то справа розглядатиметься в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, а копія судового рішення у такому разі надсилається у порядку, передбаченому ч. 5 ст. 272 ЦПК України.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 виконував трудові обов'язки в якості водія з 09.08.2018 року і перебував у трудових відносинах з фізичною особою підприємцем ОСОБА_2 , який займається діяльністю автомобільного вантажного транспорту що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців ( а.с.28)
Відповідно до ст. 3 КЗоТ законодавство про працю регулює відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Перебування трудових відносин між сторонами підтверджується також товарно-транспортною накладною № 6785 від 09.08.2018 року в якій зазначено автомобільного перевізника ФОП ОСОБА_2 і замовника від ТОВ « АВ Метал груп» , ОСОБА_1 в якості водія здійснив перевозку вантажу з м. Дніпро, вул. Яхненівська, 7 до м. Івано-Франківськ (а.с. 96).
Вказані обставини не заперечувались сторонами в суді першої інстанції і поясненнями відповідача що ОСОБА_1 дійсно виконував трудові обов'язки по перевозу вантажів, будучі на випробувальному терміні за усною домовленістю із позивачем саме із 09.08.2018 року.
Факт трудових відносин між сторонами підтверджується копією наказу № 31 від 31.08.2018 року про прийняття ОСОБА_1 на основне місце роботи на посаду водія автотранспортних засобів з 03.09.2018 року з окладом 3730 грн (а.с.29), розрахунковими платіжними відомостями по заробітній платі за вересень, жовтень, листопад та грудень 2018 року, з мінімальним окладом в розмірі 3730 грн (а.с.31-33), але фактично позивач почав виконувати трудові обов'язки із 09.08.2018 року.
Так, позивач виконував доручення ОСОБА_2 керуючи автомобілем марки ДАФ р.н. НОМЕР_1 з напівпричепом р.н. НОМЕР_2 та возив різний вантаж в Київ, Дніпро, м. Вінница, м. Цвано-Франківськ,м. Кривий Ріг, що підтверджується товарно-транспортними накладними від 21.08.2018 року (а.с.16), 11.09.2018 року (а.с.6), 14.09.2018 року (а.с.7), 25.10.2018 року (а.с.8), 29.10.2018 року (а.с.9), 14.11.2018 року (а.с.98), 19.11.2018 року (а.с.10), 23.11.2018 року (а.с.11), 30.11.2018 року (а.с.12), 06.12.2018 року (а.с.13).
Листом від 11.02.2019 року направленого на ім'я ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 засвідчив, що позивач перебував з ним в трудових відносинах до 20.12.2018 року, так як він не з'являвся на роботу з 21.12.2018 року по 11.02.2019 року, його відсутність була визнана прогулом і наказом за № 31.08.2018-К був розірваний в односторонньому порядку з боку відповідача (а.с.76).
Таким чином, судом першої інстанції було встановлено, що початок перебування трудових відносин між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 слід рахувати з 09.08.2018 року, а закінченням 20.12.2018 року.
Вирішуючи питання про стягнення із відповідача на користь позивача заборгованості по заробітній платі в розмірі 43 749,3 грн, стягнення середнього заробітку з 21.12.2018 року та моральної шкоди в розмірі 17000 грн., необхідно зазначити наступне.
Як вбачається із платіжного доручення від 14.11.2018 року ОСОБА_1 отримав от ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 3 425 грн (а.с.33), 06.12.2018 року позивачем отримано 1000 грн (а.с.37), 08.12.2018 року позивачем отримано 2500 грн (а.с.38), 14.12.2018 року позивачем було отримано 2000 грн (а.с. 34), 17.12.2018 року отримано від ОСОБА_2 2200 грн (а.с.39), а всього на загальну суму 11 125 грн.
Також сторонами не заперечувалось, що на банківську карточку ОСОБА_3 (матері позивача) ОСОБА_2 по усній домовленості та відому було перераховані грошові кошти : 07.09.2018 року в розмірі 3385 грн (а.с.75), 13.09.2018 року в розмірі 3000 грн (а.с.72), 19.09.2018 року в розмірі 1356 грн (а.с.74), 03.10.2018 року в розмірі 2500 грн. (а.с.71), 08.10.2018 року в розмірі 7000 грн. (а.с.70), 18.10.2018 року в розмірі 1015 грн. (а.с.73), 25.10.2018 року в розмірі 2500 грн. (а.с.69),а всього на загальну суму 20 756 грн.
Таким чином, позивач за час фактичних трудових відносин із відповідача отримав за період з 7.09.2018 року по 17.12.2018 року грошові кошти на загальну суму 31 881 грн ( 11125+20756), в той час як йому було нараховане за відомостям по заробітній платі за вересень, жовтень, листопад та грудень 2018 року в розмірі 3730 грн, а всього на суму 14 920 грн ( 3730х4) ( а.с.31).
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов до правильного та обґрунтованого висновку, що позивач отримував заробітну плату за виконання трудових обов'язків за період з 09.08.2018 року до 20.12.2018 року, а обставини на які посилається позивач про заборгованість заробітної плати в розмірі 43 749 грн 30 коп. в суді не доведені.
Доводи апеляційної скарги про те, що 01.01.2015 року набули чинності зміни внесені до КзпПУ, Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці №77-VІІІ від 28.12.2014 року, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду.
Твердження апелянта, що відповідно до ч. 1, 3 ст. 24 КзпП України, трудовий договір укладається, як правило в письмовій формі та додержання письмової форми є обов'язковим при укладенні трудового договору та фізичною особою, а тому виконання ним роботи без укладання належним чином трудового договору є апріорі неможливим в рамках чинного законодавства України, є безпідставними, оскільки нормами трудового законодавства такий обов'язок на роботодавця не покладено.
Доказів на підтвердження наявності ознак дискримінації в сенсі ст.2-1 КЗпП України позивачем не надано.
Також, сторонами не заперечувалось в суді першої інстанції, що ОСОБА_1 дійсно виконував трудові обов'язки з ФОП ОСОБА_2 по перевозу вантажів.
Окрім того, з матеріалів справи вбачається, що 31 серпня 2018 року ФОП ОСОБА_2 було видано Наказ №31.08.2018-К про прийняття на роботу ОСОБА_1 на основне місце роботи на посаду водія автотранспортних засобів з 03.09.2018 року з окладом 3730,00 грн. (а.с. 29).
Будь-яких належних та допустимих доказів того, що позивач дійсно наполягав на підписанні трудового договору між ним та ФОП ОСОБА_2 або у ОСОБА_1 були претензії чи скарги під час працевлаштування, суду не надано.
Разом з тим, відповідно до норм Постанови №413 повідомлення про прийняття працівника на роботу подається власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (особою) чи фізичною особою до територіальних органів Державної фіскальної служби за місцем обліку їх як платника єдиного внеску, за формою згідно з додатком, до початку роботи працівника за укладеним трудовим договором.
У відповідності до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 року №413 “Про порядок повідомлення Державній фіксальній службі та її територіальним органом про прийняття працівника на роботу” було подано до територіального органу Державної фіскальної служби повідомлення про прийняття працівників на роботу, у тому числі і ОСОБА_1 (а.с. 30).
Посилання апелянта, що суд першої інстанції помилково не застосував норму закону ч. 6 ст. 235 КзпП України у новій редакції, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки суд першої інстанції зробив правильну оцінку наявним у матеріалах справи доказам та вірно встановив правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин.
Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції проігноровано норму закону ст. 47 КзпП України, а саме, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки зазначенні в ст. 116 КзпП України, є безпідставними, оскільки при прийнятті на роботу та в подальшому ОСОБА_1 не було надано ФОП ОСОБА_2 трудову книжку.
Твердження апелянта, що суд першої інстанції помилково, у своєму рішенні навів як встановлений факт висновок, що позивач отримував заробітну плату за виконання трудових обов'язків за встановлений період роботи є необґрунтованими та належним чином недоведеними, оскільки не підтверджено жодним доказом.
При цьому, позивач не надав ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції доказів того, що він звертався до ФОП ОСОБА_2 з проханням виплатити йому заробітну плату, а також про компенсацію втрат її частини у зв'язку з порушенням строків її виплати відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги, відповідно до положень ст. 34 Закону України “Про оплату праці”.
Приведені в апеляційній скарзі інші доводи про те, що суд не дав оцінки наданих ним доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення в оскарженій частині - не встановлено, а тому апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін.
Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2019 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, установлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.
Головуючий суддя О.В.Лаченкова
Судді О.П.Варенко
В.С.Городнича