Справа № 278/3157/17
Провадження №2/278/121/20
25 лютого 2020 року Житомирський районний суд Житомирської області в складі: головуючого судді - Зубчук І.В.
секретаря с.з. - Талавєр Т.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Житомирі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третьої особи органу опіки та піклування Житомирської районної державної адміністрації про визначення місця проживання дітей та надання дозволу на виїзд за межі України та зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод щодо участі у вихованні та вільному спілкуванні з дітьми, -
Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом в якому просить:
- визначити постійне місце проживання дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з нею у Росії;
- надати дозвіл на постійне місце проживання дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у Росії та на перетин кордону без згоди батька ОСОБА_2 .
В обґрунтування позову посилається на те, що з 03 вересня 2005 року по 02 березня 2015 року вона з відповідачем перебувала у зареєстрованому шлюбі, від якого мають двох дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після розірвання шлюбу діти залишились проживати з позивачкою.
22 липня 2016 року ОСОБА_1 уклала шлюб з громадянином Росії ОСОБА_5 та проживає з ним в м.Апатіти, Росія.
Позивач позбавлена можливості вчиняти дії в інтересах дітей, оскільки на вчинення таких дій необхідна згода батька, яку він надавати не може, оскільки постійно проживає на території України.
20 березня 2018 року відповідач подав до суду відзив на позов, в якому заперечував проти позовних вимог позивача та зазначив, що після розірвання шлюбу діти залишилися з матір'ю, про те фактично проживали з відповідачем або батьками позивачки, оскільки остання виїздила за межі України. А в період з 2014 року по червень 2017 року позивачка взагалі жодним чином не переймалась і не цікавилась дітьми, їх моральним і фізичним станом, так як діти весь цей період проживали з батьком. ОСОБА_2 зазначає, що позивач не має можливості забезпечити нормальний розвиток та проживання дітей, так як не працює, не має постійного заробітку, не має постійного житла, на відміну від нього, а також не має права постійного перебування на території Російської Федерації. Звернув увагу на те, що давав дозвіл позивачу для тимчасового виїзду дітей за межі України, які на даний час незаконно знаходяться на території Росії. (а.с.32-35).
В квітні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом про усунення перешкод щодо участі у вихованні та вільному спілкуванні з дітьми, посилаючись на те, що сторони по справі перебували у шлюбних відносинах. Від цих відносин у сторін народилися сини, які після розірвання шлюбу залишилися проживати з матір'ю, про те вона не займалася їх виховання, оскільки перебувала за межами України. На даний час відповідач чинить ОСОБА_2 перешкоди в спілкуванні та вихованні дітей, вивезла дітей в Росію де залишає їх без відповідного догляду, забороняє спілкуватися з дітьми.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала в повному обсязі та просила суд їх задовольнити, в зустрічному позові просила суд відмовити.
Відповідач в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив суд в позові відмовити. Зустрічний позов підтримав в повному обсязі та наполягав на його задоволенні.
Представник третьої особи органу опіки та піклування Житомирської районної державної адміністрації в судове засідання не з'явилася, надіслала на адресу суду заяву про розгляд справи у її відсутність. При розгляді справи покладається на розсуд суду.
Дослідивши та оцінивши письмові докази по справі у їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 з 03 вересня 2005 року перебували в зареєстрованому шлюбі, від якого мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженців міста Житомира, громадян України (а.с.9-10).
Сімейні стосунки у сторін не склалися, в сім'ї стали виникати непорозуміння, сварки, конфлікти, почалися складнощі, сім'я фактично розпалася, рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 02 березня 2015 року їх шлюб було розірвано (а.с.5). Після розірвання шлюбу діти залишилися проживати з матір'ю.
22 липня 2016 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_5 , громадянином Росії (а.с.11).
ОСОБА_3 та ОСОБА_4 навчаються в муніципальному бюджетному загальноосвітньому закладі м.Апатіти «Середня загальноосвітня школа №5» з 01 вересня 2017 року по 31 серпня 2018 року (а.с.13-14).
ОСОБА_2 дав згоду на тимчасовий виїзд за кордон дітям: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до Російської Федерації, в період з 10 серпня 2017 року по 25 серпня 2017 року, в супроводі матері, ОСОБА_1 (а.с.39).
Суд констатує, що правовідносини, яким відповідають встановлені фактичні обставини, врегульовані нормами Сімейного кодексу України.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України, сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із частиною 7 статті 7 СК України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Відповідно до статей 141, 150, 153, 155 СК України, мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Так, 14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.
З того часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Разом з тим, за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (далі - Правила) встановлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) (далі - батьки) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
Виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків а нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:
-за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;
-без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.
За змістом наведених норм законодавства такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням початку й закінчення часового проміжку перебування у відповідній державі.
Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18), в якому Велика Палата відступила від правового висновку, згідно з яким пріоритетними в цій категорії справ є дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №712/10623/17 (провадження №14-244цс18) зроблено висновок, що положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.
Таким чином, при вирішенні питання про надання згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон, у зв'язку з відсутністю згоди другого з батьків та без його супроводу, суд повинен визначати відповідний часовий проміжок перебування дитини в цій державі. Інакше, це суперечитиме рівності батьківських прав щодо виховання дитини та може бути перешкодою одному з них у здійсненні цих прав.
У постанові від 12 квітня 2017 року у справі №6-15цс17 Верховний Суд України указав на те, що виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.
Виходячи з положень Сімейного Кодексу України Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» і Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57, дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення.
Надання дозволу на виїзд до досягнення дитиною 16-річного віку без згоди та супроводу одного з батьків суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення одного з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.
Таким чином, Верховний Суд України, розглядаючи справу про надання дозволу на виїзд дитини за межі України та застосовуючи норми, зокрема Сімейного Кодексу України, вважав, що пріоритетним у цій категорії справ є дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини.
Заявляючи позовні вимоги про визначення місця проживання дітей та надання дозволу на виїзд дітей до Росії у супроводі матері без згоди батька в будь-який час до досягнення дітей повноліття, тобто до 2029 року, позивач фактично просить суд надати відповідний дозвіл на майбутнє та на багаторазові виїзди за межі України, що не узгоджується з вимогами чинного законодавства.
При таких обставинах суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третьої особи органу опіки та піклування Житомирської районної державної адміністрації про визначення місця проживання дітей та надання дозволу на виїзд за межі України.
Вирішуючи зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод щодо участі у вихованні та вільному спілкуванні з дітьми, позивачем не надано належних і допустимих доказів чинення перешкод ОСОБА_1 у спілкуванні батька з дітьми, а тому суд не вбачає підстав для його задоволення.
Свідок ОСОБА_6 , дружина відповідача, пояснила в судовому засіданні, що молодший син ОСОБА_7 завжди проживав з ними, а старший ОСОБА_8 - проживав у бабусі, проте всі спільні відпустки діти проводили з ними разом.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Інші доводи сторін, які наведені у позові та зустрічному позові та відзиві на них, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.
Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18.07.2006 року).
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Водночас, в межах наданих позивачем за первісним та зустрічним позовом доказів, суд дійшов висновку про відсутність порушеного права зважаючи на викладені доводи.
Розподіл судових витрат здійснити відповідно до статті 141 ЦПК України.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст.ст.3, 4, 15, 16, 55, 60 ЦК України, ст.ст.7, 19, 109, 150, 153, 155, 157, 161, 164, 165 Сімейного кодексу України, ст. 27 Конвенції ООН про права дитини та ст. 8, 12 Закону України «Про охорону дитинства», ст.ст.4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третьої особи органу опіки та піклування Житомирської районної державної адміністрації про визначення місця проживання дітей та надання дозволу на виїзд за межі України відмовити.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод щодо участі у вихованні та вільному спілкуванні з дітьми відмовити.
Рішення може бути оскаржене, шляхом подання апеляційної скарги до Житомирського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклик) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення виготовлено 05 березня 2020 року.
Суддя: І. В. Зубчук