05 березня 2020 року ЛуцькСправа № 140/325/20
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Андрусенко О. О.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулася в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області (далі - ГУ ПФУ у Волинській області, відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення від 27.11.2019 року щодо відмови в призначенні пенсії за вислугу років у зв'язку з відсутністю необхідного спеціального стажу та зобов'язання зарахувати в стаж роботи, який дає право на призначення пенсії за вислугу років, період роботи в Локачинській центральній районній лікарні на посаді медичної сестри профілакторію Маньківської ПМК-201 за період з 01.08.1990 року по 01.01.1995 року та призначити пенсію за вислугу років згідно пункту «а» статті 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач у серпні 1990 року після закінчення Луцького медичного училища була направлена на роботу на посаду медсестри в Локачинську центральну районну лікарню. У свою чергу, наказом Головного лікаря Локачинського району, на підставі направлення OЗB № 21 від 01.07.1990 року ОСОБА_1 була прийнята на посаду медичної сестри профілакторію Маньківської ПMK-201, на якій працювала з 01.08.1990 року по 01.01.1995 року. Позивач звернулась із заявою в ГУ ПФУ у Волинській області про призначення пенсії за вислугу років, як працівнику охорони здоров'я згідно Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Однак, відповідач відмовив у призначенні пенсії за вислугу років, у зв'язку із відсутністю необхідного спеціального стажу, оскільки період роботи на посаді сестри медичної профілакторію Маньківської ПMK-201 з 01.08.1990 року по 01.01.1995 року не зараховується до спеціального стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, так як Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров'я, та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, профілакторії не передбачені і відповідно, робота в цих закладах не дає право на пенсію за вислугу років.
ОСОБА_1 вважає дану відмову протиправною, оскільки Управління Пенсійного фонду прийшло до помилкового висновку, про те, що період роботи на посаді сестри медичної профілакторію Маньківської ПMK-201 з 01.08.1990 року по 01.01.1995 року не зараховується до спеціального стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, a відтак, прийшло до помилкового висновку про відсутність у неї необхідного спеціального стажу для призначення пенсії за вислугу років.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 04.02.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у даній справі, ухвалено судовий розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) у строк не більше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача адміністративний позов не визнає та вважає його безпідставним та таким, що не підлягає до задоволення, оскільки аналізуючи надані позивачем документи та дані, що містяться в системі персоніфікованого обліку станом на 22.11.2019 року було встановлено, що страховий стаж ОСОБА_1 становить 32 роки 28 днів, у свою чергу стаж роботи на посадах, що дають право на пенсію за вислугу років становить 22 роки 09 місяців 06 днів, а тому відповідачем було прийнято рішення відмовити ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років, у зв'язку з відсутності необхідного спеціального стажу. Крім того, представник відповідача вказує, що такий заклад як «профілакторій» Переліком закладів та установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років № 909 не передбачений, a отже, період роботи в даному закладі з 01.08.1990 року по 02.01.1995 року зарахувати до стажу, який дає право на пенсію за вислугу років немає законних підстав. З наведених підстав представник відповідача просив у задоволенні позову відмовити повністю.
У відповіді на відзив представник позивача щодо вимоги призначити пенсію за вислугу років згідно пункту «а» статті 54, 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» пояснив, що ними помилково зазначені вказані статті закону, оскільки заявляючи позовні вимоги вони мали на увазі, що право на призначення пенсії за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення, котрі обіймають посади, визначені Переліком закладів установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 року №909 за наявності стажу, визначеного пунктом «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що наказом головного лікаря Локачинського району від 01.08.1990 року №125, на підставі направлення OЗB № 21 від 01.07.1990 року, позивач була прийнята на посаду медичної сестри профілакторію Маньківської ПMK-201 на якій працювала з 01.08.1990 року (а.с.13).
У свою чергу наказом головного лікаря Локачинського району від 28.12.1994 року №200 ОСОБА_1 з 02.01.1995 року було переведено на посаду медсестри кабінету функціональної діагностики центральної райлікарні (а.с.14).
22.11.2019 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача з заявою про призначення пенсії за вислугу років.
Листом від 28.11.2019 року №25556/02-39 ГУ ПФУ у Волинській області повідомило позивача, що 27.11.2019 року прийнято рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років, у зв'язку з відсутністю необхідного спеціального стажу. Відповідач вказав, що станом на 22.11.2019 року страховий стаж позивача становить 32 роки 28 днів. У свою чергу, стаж роботи на посадах, що дають право на пенсію за вислугу років станом на 11.10.2017 року становить - 22 роки 09 місяців 06 днів. Крім того, ГУ ПФУ у Волинській області у даному листі повідомило ОСОБА_1 , що період роботи на посаді сестри медичної профілакторію Маньківської ПМК-201 з 01.08.1990 року по 01.01.1995 року не зараховується до спеціального стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, оскільки Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 року №909, профілакторії не передбачені, і відповідно, робота в цих закладах не дає право на пенсію за вислугу років (а.с.10).
Вважаючи дане рішення протиправним, позивач звернулася до суду з вказаним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Питання виникнення та реалізації права громадян на пенсійне забезпечення, в тому числі, за вислугу років врегульоване Закону України «Про пенсійне забезпечення» №1788-XII від 05.11.1991 (далі - Закон).
Відповідно до статті 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 року № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII) передбачено, що пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Згідно з положеннями статті 52 Закону № 1788-XII право на пенсію за вислугу років мають, зокрема працівники освіти, охорони здоров'я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту «е» статті 55.
Відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-XII право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.
При цьому, суд зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 4 червня 2019 року № 2-р/2019 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада1991 року №1788-XII зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VIII.
Конституційний Суд України виходив з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення певного віку (для працівників, зазначених у пунктах «е», «ж» статті 55 Закону № 1788-ХІІ - 55років), нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.
Крім того, на думку Конституційного Суду України, внесення змін Законом №213 до оспорюваних положень Закону №1788 щодо підвищення на п'ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної статтею 51 Закону № 1788. А саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія статті 51 Закону №1788 поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у статтях 54, 55 Закону №1788.
Таким чином, зі змісту оспорюваних положень Закону №1788 випливає, що стан здоров'я усіх працівників, зайнятих на роботах, визначених пунктом «а» статті 54, пунктами «а», «б», «в», «г», «д», «е», «є», «ж» статті 55 Закону № 1788, через певний проміжок часу погіршується, у зв'язку з чим вони втрачають свою професійну працездатність або придатність до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону № 1788 зі змінами, внесеними Законом № 213 щодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.
З огляду на наведене Конституційним Судом України вказано, що оспорювані положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону № 1788 зі змінами, внесеними Законом № 213, суперечать положенням статей 1, 3, 46 Основного Закону України.
Відтак Конституційний Суд України визнав зазначені зміни неконституційними.
Ці норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення, тобто з 04.06.2019 року.
Як встановлено судом під час розгляду справи, позивач звернулась до відповідача із відповідною заявою 22.11.2019 року, тобто після ухвалення Конституційним Судом України зазначеного рішення.
Отже, на день звернення позивача із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788 передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники охорони здоров'я, незалежно від віку, при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років, що дає право на призначення даного виду пенсії.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам щодо не зарахування періоду роботи позивача у профілакторії Маньківської ПМК-201 з тих підстав, що Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 року №909, профілакторії не передбачені і відповідно робота в цих закладах не дає право на пенсію за вислугу років суд зазначає наступне.
Згідно статті 3 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19.11.1992 року №2801-XII заклад охорони здоров'я - юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників.
Відповідно до частини другої статті 16 цих Основ заклади охорони здоров'я створюються підприємствами, установами та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців.
Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 року №909.
Розділом 2 «Охорона здоров'я» Переліку закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою КМ України від 04 листопада 1993 року № 909, передбачено, що посади лікарів та середнього медичного персоналу (незалежно від найменування посад) у лікарняних закладах, лікувально-профілактичних закладах особливого типу, лікувально-трудових профілакторіях, амбулаторно-поліклінічних закладах, закладах швидкої та невідкладної медичної допомоги, закладах переливання крові, закладах охорони материнства і дитинства, санаторно-курортних закладах, санітарно-епідеміологічних закладах, діагностичних центрах, належать до таких, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років.
Пунктом 2 Примітки до Переліку закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 року №909 передбачено, що робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим переліком, дає право на пенсію незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.
Згідно з пунктом 3 примітки вищевказаного Переліку, робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах до 1 січня 1992 року, яка давала право на пенсію за вислугу років відповідно до раніше діючого законодавства, зараховується до стажу для призначення пенсії за вислугу років та виплати грошової допомоги.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що до закладів охорони здоров'я відносяться: лікарняні заклади, лікувально-профілактичні заклади особливого типу, лікувально-трудові профілакторії, амбулаторно-поліклінічні заклади, заклади швидкої та невідкладної медичної допомоги, заклади переливання крові, заклади охорони материнства і дитинства, санаторно-курортні заклади, санітарно-епідеміологічні заклади, діагностичні центри. В зазначених закладах і установах право на призначення пенсії за вислугу років мають право: лікарі та середній медичний персонал.
Медичні сестри всіх найменувань лікувальної справи, акушерської та сестринської справи належать до посади середнього медичного персоналу (п.п. 3-5 розділу III Додатку 1 до наказу Міністерства охорони здоров'я України від 25.12.1992 p. №195 «Перелік вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатися медичною і фармацевтичною діяльністю»).
Водночас, частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
У Рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року N 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.
Датою набрання чинності нормативно-правовим актом є дата, з якої його виконання є обов'язковим для суб'єктів правовідносин, діяльність яких він регулює, а відносини, що змінюються цим нормативно-правовим актом, змінюються із зазначеної в ньому дати.
Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативно-правових актів має загальний характер і є загальним принципом права, відтак, на думку суду, дія Переліку закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 року №909, не може поширюватись на правовідносини, що існували або виникли до набрання ним чинності.
У період до 1992 року діяв Перелік установ, організацій і посад, робота яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджений наказом Міністерства соціального забезпечення УРСР від 31 грудня 1959 року № 135 та Положення про порядок зарахування стажу для призначення пенсій за вислугу років працівникам освіти та охорони здоров'я, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 17 грудня 1959 року №1397.
У відповідності з Переліком установ, організацій і посад, робота в яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджений наказом Міністерства соціального забезпечення УPCP від 31 грудня 1959 року №135 та підпункту «а» пункту 1 Положення про порядок зарахування стажу для призначення пенсій за вислугу років працівникам освіти та охорони здоров'я, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 17 грудня 1959 року №1397 учителям, лікарям і іншим працівникам освіти та охорони здоров'я до стажу роботи за спеціальністю, зараховується робота у лікарняних установах всіх типів та найменувань незалежно від відомчої приналежності установи і організації та найменування посади.
Як вбачається з матеріалів справи, в період трудової діяльності позивача з 01.08.1990 року по 02.01.1995 року остання працювала на посаді медсестри профілакторію Маньківської ПМК-201.
Суд звертає увагу, що ОСОБА_1 була призначена на посаду медсестри Маньківської ПМК-201 саме наказом головного лікаря Локачинського району. У свою чергу, наказом головного лікаря Локачинського району від 28.12.1994 року №200 медсестру фізкабінету с. Маньків ОСОБА_1 з 02.01.1995 року переведено на посаду (а не звільнено та прийнято) медсестри кабінету функціональної діагностики центральної райлікарні. Тобто, як встановлено судом позивача приймав на посаду та в подальшому переводив на іншу посаду центральної райлікарні головний лікар Локачинського району.
У свою чергу листом від 15.01.2020 року №45/1-3 Комунальне некомерційне підприємство «Локачинська центральна районна лікарня» Локачинської районної ради повідомила, що позивач працювала на посаді медичної сестри профілакторію Маньківської ПМК-201 з 01.08.1990 року по 01.01.1995 року. Крім того вказала, що штатний розпис за період 1990-1994 у закладі відсутній, місце його зберігання невідоме.
Затурцівська сільська рада Локачинського району Волинської області листом від 10.12.2019 року №89 також підтвердила, що позивач працювала на даній посаді в оспорюваний період. Крім того, вказала, що профілакторій Маньківської ПМК-201 належав Локачинській центральній районній лікарні. У свою чергу, Холопичівській сільській раді надавалась медична субвенція, копії наказів та тарафікаційних списків для нарахування і видачі заробітної плати.
Крім того, як вбачається з листа Державного архіву Волинської області від 29.01.2020 року, документи Маньківського ПМК-201 на зберігання в Державний архів Волинської області не надходили, в архівних документах Локачинської центральної районної лікарні смт. Локачі за 1990-194 роки штатні розписи не виявлені, в перевірених протоколах сесій, розпорядженнях за 1990-1994 роки та протоколах засідань виконавчого комітету Локачинської районної ради за 1990-1992, 1994 роки (за 1993 рік не надходили) відомостей про затвердження штатних розписів Локачинської центральної районної лікарні не виявлено.
Водночас, згідно з архівної довідки від 29.01.2020 року в перевірених документах Відділу охорони здоров'я Волинського облвиконкому (Управління охорони здоров'я Волинської облдержадміністрації) за 1990-1994 роки виявлено штатний розпис медперсоналу госпрозрахункової групи Локачинської центральної райлікарні на 1990 рік, в якому значиться «Медсестра физкабинета Маньковской ПМК-201» (а.с.18).
Тобто, як вбачається з встановлених судом обставин справи посада позивача була передбачена штатним розписом медперсоналу госпрозрахункової групи саме Локачинської центральної райлікарні, а тому суд приходить до висновку про необґрунтованість доводів представника відповідача про відсутність підстав зараховувати період роботи позивача на посаді сестри медичної профілакторію Маньківської ПМК-201 з 01.08.1990 року по 01.01.1995 року.
При цьому суд звертає увагу, що згідно з пунктом 2 приміток до Переліків закладів, установ, організацій і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, як затвердженого наказом по Міністерству соціального забезпечення УРСР від 31.12.1959 року №135, так і затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1993 року Переліку № 909, зазначено, що робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим переліком, дає право на пенсію незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.
Покликання відповідача на ту обставину, що в переліку закладів охорони здоров'я не передбачені профілакторії не заслуговує на увагу, оскільки ОСОБА_1 працювала в профілакторії Маньківської ПМК-201 медичною сестрою, посада якої була передбачена штатним розписом медперсоналу госпрозрахункової групи Локачинської центральної райлікарні.
Крім того, надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає, що листом від 28.11.2019 року ГУ ПФУ у Волинській області повідомило позивача, що 27.11.2019 року прийнято рішення про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років у зв'язку з відсутністю необхідного спеціального стажу. У свою чергу, ухвалою від 04.02.2020 року судом було витребувано від відповідача належним чином засвідчену копію рішення від 27.11.2019 року, яким відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років.
На виконання ухвали суду від 04.02.2020 року відповідачем надано відзив на позовну заяву із долученням до них копії електронної пенсійної справи на 39 аркушах та копію рішення від 27.11.2019 року №032850001641. Однак, суд зазначає, що витяг з бази даних органів Пенсійного фонду про призначення пенсії не є рішенням про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 , про яке відповідач зазначив у листі від 28.11.2019 року №25556/02-39.
Водночас, суд зазначає, що згідно із частинами першою, третьою статті 44 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально. Органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
За приписами частини п'ятої статті 45 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.
Відповідно до підпункту 2 пункту 2.4 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 07 липня 2014 року №13-1; далі - Порядок №22-1) до заяви про призначення пенсії за вислугу років, крім документів, передбачених підпунктами 1-4 пункту 2.1 цього розділу, надаються також документи, що підтверджують стаж роботи, який дає право на призначення такого виду пенсії. Пенсії за вислугу років призначаються у разі звільнення з роботи, що дає право на цей вид пенсії. За приписами пунктів 4.1, 4.7, 4.8, вказаного Порядку орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 3). Право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію. Орган, що призначає пенсію, не пізніше 10 днів після винесення рішення видає або направляє адміністрації підприємства, установи, організації або особі повідомлення про призначення, відмову в призначенні, перерахунку, переведенні з одного виду пенсії на інший із зазначенням причин відмови та порядку його оскарження. Заява про призначення пенсії з усіма поданими документами та рішенням про призначення пенсії зберігаються в окремій пенсійній справі на кожного пенсіонера. Пенсійні справи зберігаються в органах, що призначають пенсії, за місцем проживання (реєстрації) або за місцем перебування пенсіонерів.
Тобто, враховуючи встановлені судом обставини, суд приходить до висновку, що рішення про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 як такого не існує. Доказів прийняття відповідачем рішення від 27.11.2019 року, у встановленому законодавством порядку, яким відмовлено у призначенні пенсії позивачу з підстав, викладених у листі від 28.11.2019 року №25556/02-39 відповідачем не надано.
Таким чином, враховуючи встановлені обставини справи, а також те, що заява позивача була розглянута органом Пенсійного фонду з порушенням приписів Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», оскільки за результатами її розгляду не було прийнято рішення у встановленому законом порядку, у зв'язку із чим відповідач дійшов передчасного висновку про відсутність у позивача права на призначення пенсії за вислугу років, суд з урахуванням вимог частини другої статті 245 КАС України, вважає, що позовні вимоги слід задовольнити частково шляхом прийняття судом рішення про визнання протиправними дій ГУ ПФУ у Волинській області щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років та зобов'язання відповідача зарахувати до спеціального стажу роботи період роботи позивача, який дає право на пенсію за вислугу років період роботи з 01.08.1990 року по 01.01.1995 року на посаді медичної сестри профілакторію Маньківської ПМП-201 та повторно, у встановленому законом порядку, розглянути заяву ОСОБА_1 від 22.11.2019 року про призначення пенсії за вислугу років з урахуванням висновків суду.
Відповідно до вимог статей 139, 244, 246 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно з частин першої, третьої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Отже, на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судовий збір у розмірі 840,80 грн., сплачений відповідно до квитанції від 30.01.2020 року №24 (а.с.7).
Щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрат на оплату правової допомоги суд зазначає наступне.
Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з частиною третьою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Водночас частинами четвертою, п'ятою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Разом з тим, відповідно до частин шостої та сьомої статті 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
У пункті 269 Рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Як вбачається із доданих письмових доказів (договору про надання правової допомоги від 09.12.2019 року №12-19-єа-1, домовленості про обсяг та вартість правової допомоги, квитанцій від 09.12.2019 року №3 та від 30.01.2020 №25, акту №03-20єа-1 здачі-прийому виконаних робіт адвокатом ОСОБА_2 від 03.02.2020 року позивач сплатив Адвокатському бюро «Бюро адвоката Єлова» кошти в загальній сумі 4000,00 грн. на оплату правової допомоги, яка відповідно до домовленості про обсяг та вартість правової допомоги і акту здачі-прийому виконаних робіт складається з: попередньої консультації щодо характеру спірних правовідносин - 1000,00 грн.; ознайомлення з документами, що підтверджують викладені обставини - 1000,00 грн.; підготовку 3 запитів та позовної заяви, відзиву на позовну заяву - 1500,00 грн.; проведення підготовки до судового розгляду - 500,00 грн.
У свою чергу, представник відповідача у відзиві на позовну заяву з посиланням на норми КАС України та судову практику зазначив, що вказані витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню.
При вирішенні питання щодо розподілу витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката, суд, враховуючи предмет спору та виходячи із критеріїв, визначених частинами третьою, п'ятою статті 134, частиною дев'ятою статті 139 КАС України вважає, що на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати на правову допомогу в розмірі 1500,00 грн., що становить вартість послуг пов'язаних із підготовкою запитів, позовної заяви, інших процесуальних документів.
При цьому, суд зазначає, що витрати на попередню консультацію щодо характеру спірних правовідносин - 1000,00 грн.; ознайомлення з документами, що підтверджують викладені обставини - 1000,00 грн.; проведення підготовки до судового розгляду - 500,00 грн включається до витрат пов'язаних із підготовкою та поданням адміністративного позову, а тому дані витрати у сумі 2500,00 грн. повинен понести позивач.
Отже, враховуючи вищевикладене, за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ у Волинській області необхідно стягнути на користь позивача судовий збір у розмірі 840,80 грн. та витрати на оплату правової допомоги у розмірі 1500,00 грн.
Керуючись статтями 139, 243 ч. 3, 245, 246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправним дії Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області щодо відмови у призначенні пенсії за вислугу років ОСОБА_1 відповідно до статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області зарахувати до спеціального стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за вислугу років, період роботи ОСОБА_1 на посаді медичної сестри профілакторію Маньківської ПМК-201 за період з 01 серпня 1990 року по 01 січня 1995 року та повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за вислугу років від 22 листопада 2019 року і прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області (43026, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Кравчука, 22-В, ідентифікаційний код 13358826) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок грн. 80 коп.) та витрати на оплату правової допомоги у розмірі 1500,00 грн. (одна тисяча п'ятсот грн. 00 коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий-суддя О. О. Андрусенко