31 березня 2010 р. № 15/64
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого суддіКравчука Г.А.,
суддів:Мачульського Г.М.,
Шаргала В.І.
За участю представників сторін:
позивачаРозмана С.Ю. дов. №11 від 23.03.2010 р.
відповідачане з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргуМалого приватного підприємства "Скіф"
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.12.2009 р.
у справі№15/64 господарського суду Закарпатської області
за позовомМалого приватного підприємства "Скіф"
доДержавного підприємства радгоспу-заводу "Ужгородський"
провизнання недійсним договору купівлі-продажу
Мале приватне підприємство (надалі МПП) „Скіф” звернулось до господарського суду Закарпатської області з позовом до Державного підприємства радгосп-заводу „Ужгородський” (надалі ДП радгосп-завод "Ужгородський") про визнання дійсним укладеного між сторонами 02.04.2007 року договору купівлі-продажу кормоцеху в с. Кам'яниця Ужгородського району.
Позовні вимоги мотивовані посиланням на норми ст. 220 Цивільного кодексу України та тим, що сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, позивачем перераховано вартість названої нерухомості, однак відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення договору та його державної реєстрації.
Рішенням до господарського суду Закарпатської області від 23.07.2009 року (суддя Ващиліна Н.М.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 01.12.2009 року (судді: Бонк Т.Б., Бойко С.М., Марко Р.І.) в позові відмовлено з тих підстав, що спірний договір укладений з порушенням порядку набуття права власності на державне майно, оскільки відповідач як державне підприємство не мав права на його відчуження.
Не погоджуючись з прийнятими у справі рішенням та постановою, МПП „Скіф” звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема, ст. ст. 207, 220, 638, 657 Цивільного кодексу України, просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову. Скаржник зазначає, що спірний договір укладений у письмовій формі, сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, позивачем перераховано вартість названої нерухомості, що не враховано судами попередніх інстанцій.
Заслухавши в судовому пояснення представника позивача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, судова колегія Вищого господарського суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що між ДП радгосп-завод „Ужгородський” в особі директора Данча М.Д. та МПП „Скіф” в особі директора Кічак П.Ю. 01 жовтня 2001 року було укладено договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності, погоджений начальником РВ ФДМУ по Закарпатській області 12 листопада 2001 року. Предметом оренди визначено колишнє приміщення кормоцеху (склад) в с. Кам'яниця площею 356,7 кв. м. вартістю 25 300,00 грн., яка визначена згідно з експертним звітом про експертну оцінку станом на 31.08.01 р. Вказаний договір укладено строком на 9 років, він діє до 01 жовтня 2010 року включно.
Наприкінці березня 2007 року між сторонами у справі було досягнуто домовленості про продаж цеху позивачеві, у зв'язку з чим державне підприємство радгосп-завод „Ужгородський” виставило рахунок №6 від 30.03.07 р. на суму 29 720,00 грн., в тому числі ПДВ -4 953,33 грн. про оплату кормоцеху с. Кам'яниця. Платіжним дорученням за №40 від 02.04.07 р. МПП „Скіф” перерахувало радгосп-заводу „Ужгородський” суму 29 720,00 грн., у призначенні платежу якого значилось; „оплата за кормоцех с. Кам'яниця”.
Відповідач ухилявся від нотаріального посвідчення та державної реєстрацій договору, що змусило МПП "Скіф" звернутись з позовом до суду.
Предметом даного спору є матеріально-правова вимога визнати спірний договір-купівлі продажу нерухомого майна, що підписаний сторонами, дійсним.
Вирішуючи спір такого характеру, господарський суд перш за все досліджує дійсність правочину в залежності від усіх елементів, що його складають, з урахуванням дотримання встановлених законодавством вимог дійсності правочину.
В разі встановлення судом обставин щодо невідповідності встановленим законом вимогам, правочин не може бути визнаний дійсним.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину встановлені ст. 203 Цивільного кодексу України, а саме:
1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним….
Недотримання в момент вчинення правочину вимог, визначених названою статтею Кодексу, тягне за собою наслідки передбачені ст. 215 цього Кодексу.
Крім того, відповідно до вимог ст. 210 Цивільного кодексу, правочин, який підлягає державній реєстрації є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
За правилами ст. 657 цього Кодексу договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Статтею 658 Цивільного кодексу України регламентує, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.
Тобто, норма частини другої статті 220 Цивільного кодексу України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. 210 та ч. 3 ст. 640 цього Кодексу пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.
Разом з тим, досліджуючи обставини, пов'язані з підставами для визнання спірного договору дійсним, суд першої інстанції встановив, що відповідач - державне підприємство не є власником майна, яке є предметом спірного договору купівлі-продажу.
Питання приватизації державного майна ( в тому числі і шляхом викупу) в межах визначених законом повноважень віднесене до компетенції органів Фонду державного майна України відповідно до Положення про регіональне відділення та про представництво Фонду державного майна України у районі, місті, затв. Постановою КМ України від 15.06.1994 №412.
З урахуванням встановлених обставин справи та норм наведеного законодавства, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що під час розгляду справи господарськими судами фактичні обставини справи встановлено на основі повного і об'єктивного дослідження матеріалів справи, висновки судів відповідають цим обставинам і їм надана правильна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, тому у касаційної інстанції відсутні підстави для скасування прийнятих у справі рішень.
Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
Касаційну скаргу Малого приватного підприємства "Скіф" залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.12.2009 р. у справі №15/64 залишити без змін.
Головуючий суддя Кравчук Г.А.
СуддяМачульський Г.М.
Суддя Шаргало В.І.