03 березня 2020 рокуЛьвівСправа № 303/335/20 пров. № А/857/2125/20
Колегія суддів Восьмого апеляційного адміністративного суду в складі:
головуючого судді Ніколіна В.В.
суддів Гінди О.М., Заверухи О.Б.
за участі секретаря судового засідання Михальської М.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу адвоката Самолюка Василя Васильовича, який діє в інтересах громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 січня 2020 року (суддя - Кость В.В., м. Мукачево) у справі за адміністративним позовом Мукачівського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України до громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про затримання іноземця або особи без громадянства з метою забезпечення її передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію,-
Мукачівський прикордонний загін Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України в січні 2020 року звернувся до суду з позовом до громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), у якому просив затримати його з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні з метою забезпечення його передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію до 20.07.2020. В обґрунтування позовних вимог вказує, що відповідач 19.01.2020 був затриманий під час спроби незаконного перетину державного кордону України з Угорщиною на ділянці відповідальності відділення інспекторів прикордонної служби «Лужанка» відділу прикордонної служби «Лужанка». Відповідач жодних документів, що підтверджують законність перебування на території України та дають право виїхати з України не має, що на думку позивача є підставою для затримання громадянина Російської Федерації з метою забезпечення його передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 січня 2020 року у справі №303/335/20 позов задоволено. Затримано з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою забезпечення його передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію строком на 6 (шість) місяців, а саме до 20.07.2020.
Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржив адвокат Самолюк Василь Васильович, який діє в інтересах громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , який із покликанням на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги, з покликанням не положення статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон №3773-VI), вказує, що відповідач підпадає під ознаки біженця, оскільки є чеченцем за походженням, з надуманих підстав був притягнутий до кримінальної відповідальності на території Російської Федерації за вчинення особливо тяжкого злочину, у зв'язку з чим відбув тюремне ув'язнення. Відтак, відповідач вважає, що у нього існує загроза стати жертвою переслідувань за ознаками національності, належності до певної соціальної групи та політичних переконань у випадку повернення до Російської Федерації. Крім цього, наголошує, що факт не звернення із відповідною заявою про визнання біженцем на території України, не позбавляє особу відповідних ознак, із якими закон пов'язує обмеження на видворення чи повернення іноземців.
Позивач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача та представників сторін, перевіривши матеріали справи та наведені в апеляційній скарзі доводи щодо порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги виходячи з таких міркувань.
Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що 20.01.2020 близько 16 години 50 хвилин в міжнародному пункті пропуску «Лужанка» відповідач був переданий на територію України працівниками прикордонної поліції Республіки Угорщина в порядку реадмісії, після чого - затриманий за незаконне перетинання державного кордону з України в Угорщину, яке відбулося 19.01.2020 близько 18 год 50 хв. у складі групи осіб, що підтверджується протоколом про адміністративне затримання від 20 січня 2020 року.
Про затримання відповідача повідомлено посольство Російської Федерації в Україні, Департамент консульської служби Міністерства закордонних справ України та проінформовано Департамент у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України.
Крім того, у судовому засіданні суду першої інстанції також встановлено, що відповідач перебуває на території України незаконно, а також не відноситься до осіб, яким надано статус біженця або тих, які потребують додаткового захисту. Також громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) не має законних підстав для перебування на території України, проте наявний паспортний документ громадянина Російської Федерації, що дає змогу розпочати процедуру реадмісії з України до Російської Федерації у відповідності до Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про реадмісію.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що проведення заходів реадмісії не можливе без застосування обмеження волі до особи, відносно якої застосовується процедура реадмісії.
Даючи правову оцінку такому висновку суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.
За приписами частини першої статті 21 Закону №3773-VI в'їзд в Україну, перебування на території України та транзитний проїзд через територію України іноземців та осіб без громадянства здійснюється за наявності достатнього фінансового забезпечення або наявності можливості отримати таке забезпечення законним способом на території України. Порядок підтвердження достатнього фінансового забезпечення та його розмір встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Згідно визначення пункту 14 частини першої статті 1 Закону №3773-VI нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.
Відповідно до частини другої статті 14 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства в разі незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України затримуються та в разі, якщо порушення ними законодавства України не передбачає кримінальної відповідальності, повертаються до країни попереднього перебування у встановленому порядку.
Відповідно до статті 26 Закону №3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.
Згідно із частиною першою статті 29 цього ж Закону передача з України або прийняття в Україну іноземця або особи без громадянства здійснюється відповідно до міжнародного договору про реадмісію.
Так, Законом України «Про ратифікацію Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб» від 15.01.2008 було ратифіковано Угоду між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб, підписану 18.06.2007 у м. Люксембург.
Відповідно до частини першої статті 2 вищезазначеної Угоди запитувана держава на запит Запитуючої держави та без будь-яких інших формальностей, крім тих, що передбачені цією Угодою, приймає на свою територію всіх осіб, які не виконують чинних умов стосовно в'їзду на територію Запитуючої держави чи перебування на ній або припинили виконувати такі умови, якщо надано докази відповідно до статті 6 цієї Угоди того, що вони є громадянами Запитуваної держави.
Згідно з частиною першою статті 2 Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про реадмісію, яка ратифікована 05.06.2013, компетентні органи держави запитуваної Сторони на запит компетентних органів держави запитуючої Сторони приймають назад осіб, які в'їхали на територію держави запитуючої Сторони або перебувають там з порушенням законодавства цієї держави з питань в'їзду, виїзду і перебування іноземних громадян та осіб без громадянства, якщо встановлено, що ці особи є громадянами держави запитуваної Сторони або втратили її громадянство після в'їзду на територію держави запитуючої Сторони і не набули громадянства іншої держави, або, якщо по відношенню до цих осіб прийнято рішення про відмову в наданні громадянства держави запитуючої Сторони.
Відповідно до частини першої статті 30 Закону №3773-VI центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави.
Згідно з частиною четвертою статті 30 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.
Відповідно до частини першої статті 289 КАС України за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якої подано адміністративний позов про примусове видворення, ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик її втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, яка вчинила порушення законодавства України з прикордонних питань або про правовий статус іноземців, документа, що дає право на виїзд з України, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, його територіальним органом чи підрозділом, органом охорони державного кордону або Служби безпеки України подається до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням цих органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовна заява про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів: 1) затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення видворення за межі території України; 2) затримання іноземця або особи без громадянства з метою забезпечення її передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 3) взяття іноземця або особи без громадянства на поруки підприємства, установи чи організації; 4) зобов'язання іноземця або особи без громадянства внести заставу.
Щодо доводів відповідача про те, що у Російській Федерації йому загрожує переслідування за його прізвищем, апеляційний суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 31 Закону №3773-VI іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки. Також забороняється колективне примусове видворення іноземців та осіб без громадянства.
Наведений перелік підстав є вичерпний і розширенню не підлягає.
З матеріалів справи встановлено, що будь-які рішення з приводу надання відповідачу статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, відсутні.
З урахуванням наданих відповідачем документів, відсутні підстави вважати, що останньому загрожує видворення або примусове повернення до країн, де його життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.
Крім того, колегія суддів зазначає, що на апелянта не поширюється дія Закону №3773-VI, оскільки такого статусу йому надано не було. Матеріалами справи підтверджується той факт, що, перебуваючи на території України до затримання, громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) не звертався за захистом в Україні, а основною його метою був незаконний перетин державного кордону України в Угорщину.
Лише під час апеляційного перегляду справи представником громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 долучено довідку про звернення за захистом в Україні від 27.02.2020 №007650.
З приводу вищенаведеного, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини четвертої статті 30 Закону №3773-VI, у разі звернення особи під час її перебування в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, вона продовжує перебувати в зазначеному пункті до остаточного прийняття рішення за заявою.
При цьому, колегія суддів наголошує, що саме до компетенції міграційного органу належить встановлення наявності чи відсутності підстав для визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Апеляційний суд в межах предмету доказування розглядуваної справи такими повноваженнями не наділений, а відтак не може надавати правову оцінку доводам відповідача в цій частині.
Також, колегія суддів звертає увагу, що надані позивачем докази та пояснення відповідача свідчать про те, що, реалізуючи свої права та свободи, останній міг у встановленому порядку іммігрувати в Європейську країну, не завдавши шкоди національним інтересам України, разом з тим, знаючи про можливість легального в'їзду до Європейських країн, відповідач намагався незаконно перетнути державний кордон, у зв'язку із чим порушив чинне законодавство України та завдав шкоди національним інтересам держави.
Таким чином, колегія суддів вважає, що існує ризик перешкоджання проведенню процедури реадмісії громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, оскільки відповідач намагався незаконно перетнути державний кордон України з Угорщиною поза пунктом пропуску.
Відповідно до статті 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Зазначений принцип стосовно законності перебування коли відбувається гарантування свободи пересування, вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом, також закріплений в статті 33 Конституції України, де також встановлена конституційна гарантія таким особам, які на законних підставах перебувають на території України.
З огляду на зміст зазначених положень конституційних норм вбачається, що відповідна особа є користувачем на рівні з іншими особами правами і свободами, за умов, якщо така особа перебуває в Україні саме на законних підставах. Якщо відсутня ознака законності перебування, то це створює для особи певні обмеження та відповідні юридичні наслідки.
Затримання відповідача, не зважаючи на серйозність заходу, з огляду на встановлені фактичні обставини, є цілком виправданим і належним, тому що в даному випадку застосування інших, менш суворих заходів, буде недостатнім для гарантування виконання такою особою певних обов'язків, пов'язаних із залишенням території України. Затримання до закінчення процедури видворення, в тому числі для належної ідентифікації особи, відповідає національному законодавству, воно є також необхідним за конкретних обставин.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі №367/2334/19, від 18 грудня 2019 року у справі №638/18780/16-а.
За таких обстави, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що незважаючи на наявність у відповідача довідки про звернення за захистом в Україні, станом на час розгляду справи в суді остаточного рішення за цією заявою Державною міграційною службою України не прийнято, та беручи до уваги вчинення відповідачем адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 204-1 КУпАП, наявні правові підстави для затримання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) з метою забезпечення його передачі відповідно до міжнародних договорів про реадмісію (або до вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні), з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні на строк, з метою забезпечення його передачі відповідно до міжнародних договорів про реадмісію на строк до шести місяців.
Міркування і твердження відповідача не спростовують правильності правових висновків цього рішення, у зв'язку з чим його апеляційна скарга на рішення суду не підлягає задоволенню.
Згідно із статтею 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги колегією суддів не встановлено.
Згідно з частиною другою статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені відповідачем в апеляційній скарзі доводи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними.
Керуючись частиною третьою статті 243, 308, 310, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу адвоката Самолюка Василя Васильовича, який діє в інтересах громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 січня 2020 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя В. В. Ніколін
судді О. М. Гінда
О. Б. Заверуха
Повне судове рішення складено 04 березня 2020 року.