Справа № 149/154/20
Головуючий у 1-й інстанції: Войнаревич М.Г.
Суддя-доповідач: Драчук Т. О.
04 березня 2020 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Драчук Т. О.
суддів: Полотнянка Ю.П. Ватаманюка Р.В.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 28 січня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до інспектора роти №1 батальйону Управління патрульної поліції у м.Хмельницькому ДПП Муляра Артема Анатолійовича, третя особа на стороні відповідача: Управління патрульної поліції у м. Хмельницькому ДПП про скасування постанови про адміністративне правопорушення,
в січні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області з позовом до інспектора роти №1 батальйону Управління патрульної поліції у м.Хмельницькому ДПП Муляра Артема Анатолійовича про скасування постанови серії АР №374579 від 26.11.2017, винесену інспектором роти №1 батальйону Управління патрульної поліції у м.Хмельницькому ДПП лейтенантом поліції Муляром Артемом Анатолійовичем до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 122 КУпАП.
Також, позивач просив поновити строк на оскарження постанови АР №374579 від 26.11.2017.
Ухвалою Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 28.01.2020 відмовлено у задоволенні клопотання про поновлення строку звернення до суду з адміністративним позовом ОСОБА_1 до інспектора рот № 1 батальйону УПП у м. Хмельницькому ДПП Мулярука Артема Анатолійовича, третя особа на стороні відповідача: Управління патрульної поліції у м. Хмельницькому ДПП про поновлення строку та скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення.
Адміністративний позов про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення повернуто позивачу.
Не погоджуючись з прийнятою ухвалою позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу суду першої інстанції, а справу направити на продовження розгляду до суду першої інстанції.
Підставою подання апеляційної скарги, на думку апелянта є неповне з'ясування обставин справи, не надання належної аргументації фактам та доказам.
Позивач в судове засідання не з'явився, повноважного представника не направив, хоча був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи. Разом з тим, від позивача надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності.
Відповідача в судове засідання не з'явився, повноважного представника не направив, хоча був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи.
Відповідно до ч.1 ст.205 КАС України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Згідно з ч.2 ст.313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши, суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду першої інстанції - скасувати та прийняти нову постанову, якою направити справу на продовження розгляду до суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції, підтверджується матеріалами справи, 05.11.2019 позивач отримав на свою поштову адресу лист від Хмільницького міськарйонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області, в якому зазначено, що на виконанні у відділу ДВС знаходиться виконавче провадження про стягнення з нього 510 грн., за те, що згідно постанови від 26.11.2017 позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності.
Разом з тим, позивач вказував, що жодного керування транспортним засобом, 26 листопада 2017 року у м.Хмельницькому він не здійснював, оскільки знаходився у себе вдома в селі Педоси Хмільницького району Вінницької області та автомобіля «Volkswagen» із номерним знаком pl НОМЕР_1 у нього у власності та у користуванні ніколи не було.
Посвідчення водія на його ім'я серії НОМЕР_2 , видане 27 ІНФОРМАЦІЯ_1 2014 року, було підроблено та ним скористалася інша особа.
27 вересня 2019 року вироком Хмельницького міськрайонного суду ОСОБА_2 було визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч.1, 4 ст.358 КК України (підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів).
Так, ОСОБА_2 , наприкінці вересні 2017 року, точної дати та часу в ході досудового розслідування не встановлено, перебуваючи за адресою власного проживання, що в АДРЕСА_1 , достовірно знаючи про відсутність у нього посвідчення водія та у зв'язку із цим права керувати транспортними засобами, з метою набуття такого права для створення видимості наявності у нього посвідчення водія та відповідно із цим правом на керування транспортними засобами категорії «А1», «А», «В», «С1» та з метою уникнути адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст.126 КУпАП, (керування транспортним засобом особою, яка не має відповідних документів на право керування таким транспортним засобом або не пред'явила їх для перевірки), вирішив вчинити підроблення посвідчення водія з метою його подальшого використання.
Тоді ж, реалізуючи свій злочинний умисел, ОСОБА_2 , перебуваючи за адресою АДРЕСА_2 за допомогою власного персонального комп'ютера знайшов у мережі інтернет зображення посвідчення водія та умисно, тобто усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, з метою подальшого використання вчинив підробку бланку офіційного документа - посвідчення водія, яке не відповідає бланкам встановленого зразка, що перебувають в офіційному обігу на території України та виготовив його за допомогою друкуючого пристрою, розмістивши у ньому власне фотозображення та анкетні дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зазначивши при цьому серію ВХХ та №14388 із зазначенням дати видачі 27 червня 2014 року.
На підставі чого, позивач після повного дослідження обставин та звернення до захисника звернувся з даним позовом до суду.
Приймаючи оскаржуване рішення, в частині повернення позовної заяви суд першої інстанції, виходив з того, що копію постанови серії АР № 374579 від 26.11.2017, позивач отримав 05.11.2019 та звернувся до суду лише 24.01.2020, тобто пропустив строку подачі позовної заяви щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності у відповідності до ч.2 ст.286 КАС України.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно з частиною 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частин 1, 2 статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Відповідно до частини 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з ч.2 ст.286 КАС України позовну заяву щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності може бути подано протягом десяти днів з дня ухвалення відповідного рішення (постанови), а щодо рішень (постанов) по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, - протягом десяти днів з дня вручення такого рішення (постанови).
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (див. рішення Європейського суду у справі "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Як вказав Європейський суд у справі «Пономарьов проти України», принцип правової визначеності порушується і у разі відсутності поваги до процесуальних строків (заява №3236/03,3 квітня 2008, п. 40-41). Так, суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження ( рішення у справі «Олександр Шевченко проти України» заява № 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та «Трух проти України», заява № 50966/99, від 14 жовтня 2003 року). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип остаточності рішення.
Разом з тим, у рішенні "Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії" Європейський суд встановив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25 січня 2000 року, пункт 33).
Також, у відповідності до ч.1 ст.121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними.
Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal проти Об'єднаного королівства» (заява № 22414/93) зазначив, що ст. 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).
Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України»).
Європейський Суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі «Ковач проти України» від 7 лютого 2008 року, п.59 рішення у справі «Мельниченко проти України» від 19 жовтня 2004 року, п.50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року, п.54 рішення у справі «Швидка проти України» від 30 жовтня 2014 року тощо).
Тобто, суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.
Разом з тим, у своїй практиці Європейський суд з прав людини вказує на те, що право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, п. 52, ECHR 2003-X).
У п. 41 рішення від 03.04.2008 року «Пономарьов проти України» ЄСПЛ вказав, що: «правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Разом з тим, якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності, так як і перегляд в порядку нагляду. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків».
У рішенні ЄСПЛ від 19.02.2009 «Христов проти України», заява №24465/04 Європейський суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка зокрема проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів.»
Така позиція була зазначена Європейським судом з прав людини Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі "Bellet v. France" зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
У той же час, як випливає з рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини", правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.
Разом з тим, як встановлено судом, фактично притягувався до відповідальності не позивач, а особа, яка підробила документи на ім'я позивача ( ОСОБА_2 ). Тобто, колегія суддів приходить до висновку, що це само по собі є вагомою підставою, а з урахуванням ознайомлення з виконавчим провадження, постановою про притягнення до адміністративної відповідальності, залучення представника та іншими обставинами у справі, колегія суддів приходить до висновку про необхідність поновлення строку позовної давності.
Також, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що позивач під час правопорушення був відсутній на місці скоєння правопорушення, керувала автомобілем (під час скоєння правопорушення) інша особа, відповідно під час прийняття оскаржуваної постанови позивач не був присутній, права позивачу не роз'яснювались, копія постанови не вручалась та не надсилалась позивачу.
Крім того, у рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року та у рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не перевірив усі обставини та факти справи при вирішенні питання поновлення строків позовної давності.
За правилами частини першої статті 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
З огляду на викладене та враховуючи передчасність прийняття судом першої інстанції рішення в порушення вимог Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів вважає, що ухвалу суду першої інстанції як таку, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, необхідно скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 320, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 28 січня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до інспектора роти №1 батальйону Управління патрульної поліції у м.Хмельницькому ДПП Муляра Артема Анатолійовича про скасування постанови про адміністративне правопорушення скасувати.
Справу направити до Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області для продовження розгляду.
Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Драчук Т. О.
Судді Полотнянко Ю.П. Ватаманюк Р.В.