ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
17.02.2020Справа № 910/15038/19
За позовомФермерського господарства «Віза»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон»
провизнання недійсним договору фінансового лізингу
Суддя Босий В.П.
секретар судового засідання Єрмак Т.Ю.
Представники сторін:
від позивача:Фумельов І.О.;
від відповідача:не з'явився.
Фермерське господарство «Віза» (надалі - ФГ «Віза») звернулося до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (надалі - ТОВ «Лізингова компанія «Еталон») про визнання недійсним договору фінансового лізингу.
Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для визнання договору фінансового лізингу №004064 від 27.12.2016 недійсним з огляду на те, що його зміст суперечить нормам чинного законодавства України про фінансовий лізинг.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.11.2019 позовну заяву прийнято до розгляду та ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження позовного провадження, підготовче засідання призначено на 16.12.2019.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.12.2019 підготовче засідання відкладено на 20.01.2020.
В судовому засіданні 20.01.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті за правилами загального позовного провадження на 17.02.2020.
Присутній в судовому засіданні представник позивача надав пояснення по суті спору, позов підтримав та просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про причини неявки суду не повідомив, хоча про місце і час розгляду справи повідомлений належним чином.
Зазначені ухвали направлялись на адресу місцезнаходження ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» поштовим відправленнями за №№0103052045383, 0103052441645 та 0103052443800, проте відправлення повернулись до суду із зазначенням причин повернення «інші причини,що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення».
Суд відзначає, що ухвали направлялись за офіційною адресою місцезнаходження ТОВ «Лізингова компанія «Еталон», яка міститься у ЄДР, та надавалась у ЄДР самим відповідачем, а відтак, неотримання відповідачем поштових відправлень за вказаною ним самим адресою є свідомим діянням (бездіяльністю) самого відповідача, тому всі несприятливі наслідки такого неотримання покладаються на нього самого.
В силу положення пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України день невдалої спроби вручення поштового відправлення за адресою відповідача, вважається днем вручення йому відповідної ухвали суду.
У даному випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалами суду у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Натомість, відзив на позовну заяву відповідачем не подано.
Будь-яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін не надходило.
Положеннями ч. 9 ст. 165 та ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
У судовому засіданні 17.02.2020 відповідно до приписів ч. 1 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
27.12.2016 між ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» (лізингодавець) та ФГ «Віза» (лізингоодержувач) був укладений договір фінансового лізингу №004064 (надалі - «Договір»), відповідно до п. 1.1 якого лізингодавець зобов'язується придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно, а лізингоодержувач зобов'язується прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами цього договору.
Згідно з п. 1.3 Договору замовлення предмета лізингу відбувається з моменту підписання лізингоодержувачем специфікації (додаток №3 до цього договору) та сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця комісії за організацію і авансового платежу у повному обсязі.
Пунктом 3.1 Договору передбачено, що предметом лізингу є трактор МТЗ 12212.
Відповідно до пункту 5.1 Договору предмет лізингу передається у користування лізингоодержувачу протягом строку, який становить не більше 50 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця: комісії за організацію, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу, у разі наявності, сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу та комісії за організацію на умовах, викладених у пункті 5.4 цього договору, а також відшкодування платежів за реєстрацію та страхування предмета лізингу.
Відповідно до додатку № 1 до Договору вартість предмета лізингу становить 450 000,00 грн., авансовий платіж - 222 500,00 грн., щомісячний платіж - 18 541,67 грн., комісія за організацію (10 %) - 44 500,00 грн., комісія за передачу (3 %) - 13 350,00 грн.
На виконання умов Договору позивач сплатив відповідачу суму у розмірі 44 500,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №214 від 29.12.2016.
Спір у справі виник у зв'язку з оспорюванням позивачем дійсності Договору.
Підстави та наслідки недійсності правочинів передбачені, зокрема, ст. 215, 216 Цивільного кодексу України. Так, встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є також правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину визначені ст. 203 Цивільного кодексу України, яка, зокрема, передбачає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Як на підставу недійсності вказаного правочину позивач посилається на те, що на момент укладення Договору у відповідача не було відповідної ліцензії на укладення такого роду правочинів, предмет лізингу не визначений індивідуальними ознаками, до складу лізингових платежів безпідставно було внесено два платежі (комісія за організацію у розмірі 10% та комісія за супроводження договору), а умовами договору відповідачу надано право в односторонньому порядку змінювати розмір лізингових платежів, що є порушенням порядку односторонньої зміни встановленої ст. 188 Господарського кодексу України.
В даному випадку оскаржуваний договір є договором фінансового лізингу, а відтак питання укладення відповідного правочину регулюється в т.ч. положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Господарського кодексу України та Законом України «Про фінансовий лізинг».
Відповідно до ч. 1 статті 292 Господарського кодексу України лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Згідно ст. 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Частиною 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Статтею 227 Цивільного кодексу України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності, зокрема, надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів).
Згідно з ч. 2 ст. 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
Таким чином, для надання послуг з фінансового лізингу відповідачу необхідно було отримати відповідну ліцензію, при цьому, лише після її отримання ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» мало право на укладання договорів фінансового лізингу.
Положеннями ч. 12 ст. 13 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» передбачено, що ліцензія видається на необмежений строк.
З матеріалів справи вбачається, що розпорядженням №1315 від 25.04.2017 ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» видано ліцензію на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), а саме послуг фінансового лізингу.
В той же час, Договір укладено 27.12.2016, тобто до видачі відповідної ліцензії на укладання такого роду договорів, що є порушенням норм ч. 2 ст. 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», у зв'язку з чим відповідачем не дотримано вимог ст. 203 Цивільного кодексу України стосовно наявності необхідного обсягу цивільної дієздатності при укладенні Договору.
Доказів існування діючої ліцензії на момент укладення спірного Договору відповідачем не надано, а відтак суд приходить до висновку про доведеність факту її відсутності.
Відповідно до частини 1 статті 807 Цивільного кодексу України і частини 1 статті 3 Закону України «Про фінансовий лізинг» предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.
Відповідно до Додатку №3 до Договору, предметом лізингу є трактор МТЗ 12212.
Статтею 184 Цивільного кодексу України визначено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.
Отже, на переконання суду, предмет лізингу за Договором не визначений індивідуальними ознаками, оскільки умови Договору не містять ознак властивих тільки конкретному трактору МТЗ 12212, що вирізняє його з-поміж інших таких тракторів, що свідчить про недотримання вимог ч. 1 ст. 807 Цивільного кодексу України і ч. 1 ст. 3 Закону України «Про фінансовий лізинг».
Твердження позивача про неправомірне включення до умов Договору можливості зміни розміру лізингових платежів в односторонньому порядку не приймаються судом до уваги з огляду наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Пунктом 8.3 Договору сторони дійшли згоди про те, що у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів, лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни.
За приписами ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Таким чином, положення п. 8.3 Договору не суперечать вимогам ст. 6, 626 Цивільного кодексу України та ст. 188 Господарського кодексу України.
Як зазначено вище, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу на момент вчинення правочину (частина перша ст. 215 Цивільного кодексу України).
У відповідності до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За приписами частин 1-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З огляду на викладене, при укладенні договору фінансового лізингу №004064 від 27.12.2016 було порушено положення приписів ч. 2 ст. 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ч. 1 ст. 807 Цивільного кодексу України і ч. 1 ст. 3 Закону України «Про фінансовий лізинг», адже ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» уклало Договір без відповідної ліцензії, тобто без необхідного обсягу цивільної дієздатності, а також, умовами не визначено індивідуальні ознаки предмета лізингу, що свідчить про наявність правових підстав для визнання у відповідності до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України такого договору недійсним.
Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 18.03.2019 у справі № 344/7003/16-ц, від 07.06.2018 у справі № 598/754/16-ц та від 26.09.2018 у справі №497/1451/16-ц.
Обов'язок доказування, встановлений статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
В той же час, відповідачем належними та допустимими доказами наявності підстав для визнання спірного Договору недійсним не спростовано.
Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб. Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Відтак, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Оскільки ФГ «Віза» на виконання умов Договору сплатило ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» кошти, проте предмет лізингу у користування так і не отримало, то суд вважає порушеними права позивача, а їх захист можливий шляхом визнання договору фінансового лізингу №004064 від 27.12.2016 недійсним.
За таких обставин суд приходить до висновку про необхідність повного задоволення позовних вимог та визнання недійсним договору фінансового лізингу №004064 від 27.12.2016, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» та Фермерським господарством «Віза».
Керуючись статтями 52, 129, 232, 236-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва -
1. Позовні вимоги Фермерського господарства «Віза» задовольнити повністю.
2. Визнати недійсним договір фінансового лізингу №004064 від 27.12.2016, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» та Фермерським господарством «Віза».
3. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
4. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено: 27.02.2020.
Суддя В.П. Босий