27 лютого 2020 рокуЛьвівСправа № 140/3187/19 пров. № А/857/1783/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Багрія В. М.,
суддів Качмара В. Я., Старунського Д. М.,
з участю секретаря судового засідання Пильо І. І.,
розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу управління Державної міграційної служби України у Волинській області на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2019 року (рішення ухвалено у м. Луцьку судом у складі головуючого судді Денисюка Р. С.) у справі № 140/3187/19 за адміністративним позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 до Любешівського районного сектору управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії,
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулася до суду з позовом до Любешівського районного сектору управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Законний представник позивача просила визнати протиправною відмову відповідача у видачі ОСОБА_2 паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ;
зобов'язати відповідача оформити та видати ОСОБА_2 паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2019 року, яке ухвалене в порядку письмового провадження, позов задоволено повністю.
Визнано протиправними дії Любешівського районного сектору Управління Державної міграційної служби України у Волинській області щодо відмови у видачі ОСОБА_2 паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ.
Зобов'язано Любешівський районний сектор Управління Державної міграційної служби України у Волинській області оформити та видати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ.
Рішення суду першої інстанції оскаржило управління Державної міграційної служби України у Волинській області, подавши на нього апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі зазначає, що судом першої інстанції не було взято до уваги, що заявнику на момент подання заяви до відповідача виповнилося 15 років. Відповідно до статті 16 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» уповноважений суб'єкт, якщо інше не передбачено цим Законом, має право відмовити заявникові у видачі документа у разі, якщо, зокрема, за видачею документа звернувся заявник, який не досяг шістнадцятирічного віку, або представник особи, який не має документально підтверджених повноважень на отримання документа.
Крім того, апелянт зазначає, що ним надано позивачу відповідь в порядку Закону України «Про звернення громадян», а тому така відповідь не підлягає оскарженню в адміністративному чи судовому порядку.
Також, апелянт звертає увагу, що прийом заяв на видачу паспорта зразку 1994 року згідно чинного законодавства припинено, а тому позивач зобов'язаний отримати паспорт в формі ID-картки.
Апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позивачу в задоволенні позову відмовити.
Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним. У даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено. Суд першої інстанції дійшов висновку, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у формі книжечки, спричиняє побоювання в окремої соціальної групи, що отримання паспорта у формі ID-картки може спричинити шкоду приватному життю.
Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції та, надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, враховує таке.
Судом першої інстанції встановлено, що батьками неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 .
Законний представник позивача звернувся до відповідача в інтересах неповнолітнього позивача з метою отримання паспорта у формі книжечки.
Відповідач відмовив позивачу у видачі паспорта у формі книжечки зазначивши, що законні підстави для оформлення та видачі паспорта громадянина України відповідно до постанови Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІ «Про затвердження положень про паспорт громадянина України» відсутні.
Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з положеннями стаття 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За приписами статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Стаття 21 Конституції України встановлює, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Відповідно до статті 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Згідно з частинами першою та другою статті 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Частина друга статті 32 Конституції України встановлює, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Відповідно до частини першої та другої статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Частиною першою статті 3 Закону України від 23.04.1991 № 987-XII «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Згідно частини першої статті 1 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» № 5492-VI (далі - Закон № 5492-VI), суспільні відносини, пов'язані із збиранням, накопиченням, захистом, зберіганням, обліком, використанням і поширенням інформації Єдиного державного демографічного реєстру (далі - Реєстр), оформленням, видачею, обміном, пересиланням, вилученням, поверненням державі, визнанням недійсними та знищенням передбачених цим Законом документів, регулюються Конституцією України, міжнародними договорами України, цим та іншими законами України, а також прийнятими на їх виконання нормативно-правовими актами у сферах, де використовуються відповідні документи, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи.
Підпункт «а» пункту 1 частини першої статті 13 Закону № 5492-VI встановлює, що документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру (далі - документи Реєстру), відповідно до їх функціонального призначення поділяються, зокрема, на паспорт громадянина України.
Відповідно до частини шостої статті 7 Закону № 5492-VI, забороняється вимагати від осіб та вносити до Реєстру інформацію, не передбачену цим Законом. Забороняється вимагати від осіб персональні дані, що свідчать про етнічне походження, расу, політичні, релігійні чи інші переконання, звинувачення у скоєнні злочину або засудження до кримінального покарання, а також дані щодо здоров'я або статевого життя. Окремі види даних про стан здоров'я та про засудження до кримінального покарання можуть вимагатися лише у разі, якщо вони є підставою для видачі документа, що посвідчує особу.
Згідно норм частини третьої статті 13 Закону № 5492-VI, паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний паспорт України, службовий паспорт України, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, проїзний документ біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, проїзний документ особи, якій надано додатковий захист, картка мігранта містять безконтактний електронний носій.
Частинами першою та другою статті 14 Закону № 5492-VI передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета.
Відповідно до частини другої статті 15 Закону № 5492-VI, бланки документів, якщо інше не визначено цим Законом, виготовляються за єдиними зразками та технічними описами, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Як встановлено частинами першою, четвертою, п'ятою статті 16 Закону № 5492-VI, оформлення, видача, обмін документів, їх пересилання, вилучення, повернення державі та знищення відбуваються в порядку, встановленому законодавством, якщо інше не передбачено цим Законом. Головний обчислювальний центр здійснює автоматизовану перевірку даних, отриманих з бази даних розпорядника Реєстру, формує набори даних та забезпечує виготовлення документів. За фактом виготовлення документа відомості про серію та номер документа, дату персоналізації, номер використаного бланка в електронній формі передаються ВІС відповідним уповноваженим суб'єктом.
Відповідно до частини сьомої статті 16 Закону № 5492-VI, уповноважений суб'єкт, якщо інше не передбачено цим Законом, має право відмовити заявникові у видачі документа виключно у разі, якщо: 1) за видачею документа звернувся заявник, який не досяг шістнадцятирічного віку, або представник особи, який не має документально підтверджених повноважень на отримання документа; 2) заявник вже отримав документ такого типу, який є дійсним на день звернення (крім випадків, зазначених у частині сьомій цієї статті); 3) заявник не подав усіх визначених законодавством документів, необхідних для оформлення і видачі документа; 4) дані, отримані з бази даних розпорядника Реєстру, не підтверджують інформацію, надану заявником. У рішенні про відмову у видачі документа, яке доводиться до відома заявника у порядку і строки, встановлені законодавством, мають зазначатися підстави для відмови. Особа має право звернутися до уповноваженого суб'єкта з повторною заявою у разі зміни або усунення обставин, через які їй було відмовлено у видачі документа. Рішення про відмову у видачі документа може бути оскаржено особою в адміністративному порядку або до суду.
Частини перша, друга, четверта статті 21 Закону № 5492-VI передбачають, що паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України. Кожен громадянин України, який досяг чотирнадцятирічного віку, зобов'язаний отримати паспорт громадянина України. Оформлення, видача, обмін паспорта громадянина України, його пересилання, вилучення, повернення державі та знищення здійснюються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Паспорт громадянина України виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій.
Згідно частини сьомої статті 21 Закону № 5492-VI, до паспорта громадянина України вноситься така інформація: 1) назва держави; 2) назва документа; 3) ім'я особи; 4) стать; 5) громадянство; 6) дата народження; 7) унікальний номер запису в Реєстрі; 8) номер документа; 9) дата закінчення строку дії документа; 10) дата видачі документа; 11) уповноважений суб'єкт, що видав документ (код); 12) місце народження; 13) відцифрований образ обличчя особи; 14) відцифрований підпис особи; 15) податковий номер (реєстраційний номер облікової картки платника податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків) або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган). У разі наявності повідомлення про відмову від реєстраційного номера облікової картки платника податків проставляється слово «відмова».
Пункти 1, 3, 5, 8 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-XII передбачають, що паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України. Паспорт є дійсним для укладання цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення доручень іншим особам для представництва перед третьою особою лише на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни запровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення. Паспортна книжечка являє собою зшиту внакидку нитками обрізну книжечку розміром 88х125 мм, що складається з обкладинки та 16 сторінок. Усі сторінки книжечки пронумеровані і на кожній з них зображено Державний герб України і перфоровано серію та номер паспорта. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.
Спірні правовідносини сторін у цій справі виникли у зв'язку з відмовою у видачі ОСОБА_2 паспорта громадянина України у вигляді (формі) паспортної книжечки.
Як видно з матеріалів справи, позивач разом з законним представником звернулися до Любешівського районного сектору управління Державної міграційної служби України у Волинській області із заявою про отримання паспорта громадянина України у формі книжечки, оскільки батьки позивача через свої релігійні переконання не хочуть, щоб вказаний документ ОСОБА_2 оформляли засобами Реєстру.
Беручи до уваги суб'єктний склад спірних правовідносин, зміст позовних вимог та підстави позову (зокрема щодо релігійних переконань заявників та відмови від обробки персональних даних, а також про те, що чинне законодавство дозволяє отримати паспорт громадянина України у тому вигляді, як того просить позивач), а також правове регулювання правовідносин, з яких виник цей спір, є достатні підстави вважати, що ця справа відповідає ознакам, викладеним у рішенні Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи № Пз/9901/2/18 (№ 806/3265/17).
Зважаючи на положення статті 291 КАС України, правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 19.09.2018 у згаданій зразковій справі, є обов'язковим для судів при ухваленні рішень у типових справах.
Вирішуючи спір по суті, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що норми Закону № 5492-VI, на відміну від норм Положення про паспорт, не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорта у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, імені та по батькові, та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій. На думку Великої Палати Верховного Суду, це є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Також такий підхід не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було «встановлене законом»), не було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я.
При вирішенні спору Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що законодавець, приймаючи Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України» від 14.07.2016 № 1474-VIII, яким внесено зміни до Закону № 5492-VI, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими та виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України, та не допускати жодної дискримінації залежно від часу виникнення правовідносин з отримання паспорта громадянина України.
Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.09.2018, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.
Позовні вимоги у даній справі, судове рішення в якій є предметом апеляційного перегляду, аналогічні тим, що були предметом розгляду у зразковій справі, тому висновок суду першої інстанції в частині зобов'язання відповідача видати ОСОБА_2 паспорт у формі книжечки не викликає сумніву в своїй правильності.
Стосовно решти доводів апелянта, то колегія суддів враховує, що ОСОБА_1 та її неповнолітньому сину відповідачем не було запропоновано бланку заяви для оформлення паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України № 2503-ХІІ від 26.06.1992, що стало приводом для подання ОСОБА_1 та її неповнолітнім сином заяви з документами, яку апелянт не визнає як подану в належній формі. Тому твердження в апеляційній скарзі про те, що заява у довільній формі не є заявою, а є зверненням, в зв'язку з чим не підлягає розгляду у якості саме заяви про видачу паспорта громадянина України, є безпідставними.
Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду у зразковій справі № 806/3265/17, за матеріалами якої з аналогічних питань до органу державної міграційної служби подавалася заява довільної форми. При цьому, Верховним Судом після всебічного аналізу законодавства України і міжнародних правових норм ухвалено рішення, яким зобов'язано відповідний орган державної міграційної служби оформити та видати паспорт громадянина України у формі книжечки.
Щодо доводів апелянта про те, що позивачу відмовлено в отриманні паспорта у формі книжечки, оскільки він не досягнув 16-тирічного віку, слід зазначити наступне.
Згідно частини 7 статті 16 Закон № 5492-VI уповноважений суб'єкт, якщо інше не передбачено цим Законом, має право відмовити заявникові у видачі документа, зокрема, якщо за видачею документа звернувся заявник, який не досяг шістнадцятирічного віку, або представник особи, який не має документально підтверджених повноважень на отримання документа.
Відповідно до пункту 3 Тимчасового порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 червня 2019 року № 456, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14 червня 2019 року за № 620/33591, оформлення і видачу паспорта здійснюють територіальні підрозділи Державної міграційної служби України особі, яка досягла 16-річного віку,- на підставі заяви про видачу паспорта громадянина України, поданої нею особисто.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що видача паспорта громадянина України здійснюється органами Державної міграційної служби України на підставі заяви поданої особисто особою яка досягла 16-річного віку або повноважним представником особи, яка не досягла 16-річного віку. В даному випадку за видачею позивачу паспорта у формі книжечки звернувся законний представник позивача (один з батьків) та сам позивач, а тому у відповідача не було підстав для відмови позивачу на підставі частини 7 статті 16 Закону № 5492-VI.
Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що відповідач не відмовив позивачу у видачі паспорта в формі книжечки та тій підставі, що позивачу не виповнилося 16 років.
З врахуванням вищенаведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з врахуванням усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, тому підстави для його зміни чи скасування відсутні.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
Керуючись ч. 3 ст. 243, ст. 308, ст. 310, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 322, ст. 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу управління Державної міграційної служби України у Волинській області залишити без задоволення.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2019 року у справі № 140/3187/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя В. М. Багрій
судді В. Я. Качмар
Д. М. Старунський