Справа № 640/9892/19 Суддя (судді) першої інстанції: Шулежко В.П.
27 лютого 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді Парінова А.Б.,
суддів: Горяйнов А.М.,
Губська Л.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 жовтня 2019 р. у справі за адміністративним позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до товариства з обмеженою відповідальністю "Сільпо-Фуд" про стягнення заборгованості у розмірі 61034183,31 грн, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулось Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільпо-Фуд" про стягнення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 59 429 584,56 грн. та пені у розмірі 1 604 598,78 грн.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що відповідач не сплатив адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць призначених для працевлаштування інвалідів у 2018 році та пеню за порушення встановлених законодавством термінів сплати адміністративно-господарський санкцій.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 жовтня 2019 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити адміністративний позов.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не було враховано, що відповідач фактично не працевлаштував 542 особи з інвалідністю у 2018 році, у зв'язку з чим він повинен нести відповідальність згідно чинного законодавства. Разом з цим, апелянт звертає увагу суду, що відсутність вини роботодавця відповідно до вимог чинного законодавства не звільняє його від відповідальності.
За наведених обставин, позивач вважає, що суд першоїх інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 грудня 2019 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 жовтня 2019 та на підставі п.3 ч.1 ст.311 призначено справу до апеляційного розгляду у порядку письмового провадження.
Відповідачем було подано відзив на апеляційну скаргу відповідно до змісту якого останній заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважає їх необгрунтованими та незаконними. Зокрема, відповідач звертає увагу суду, що нормами чинного законодавства не встановлено обов'язку роботодавця самостійно здійснювати пошук інвалідів для їх працевлаштування на своєму підприємстві, проте вказаний обов'язок покладено на державну службу зайнятості, яка здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань. Разом з цим, зазначає, що ТОВ "Сільпо-Фуд" було вжито всі необхідні заходи для створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про них Центрів зайнятості, так і безпосередньо потенційних працівників (інвалідів), що підтверджується наявними у справі доказами.
З огляду на зазначене, відповідач наголошує, що ТОВ "Сільпо-Фуд" належним чином виконано вимоги нормативно-правових актів, що регулюють правовідносини соціальної захищеності інвалідів, у тому числві щодо створення робочих місць для них.
Наведені обставини на переконання відповідача свідчать про законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції, у зв'язку з чим просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ТОВ «Сільпо-Фуд» є юридичною особою та перебуває на обліку в Київському міському відділенні Фонду соціального захисту інвалідів.
Відповідачем подано звіт про зайнятість інвалідів за формою № 10-ПІ за 2018 рік, в якому зазначено, що середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу підприємства у 2018 році становила 30593 особи.
Чисельність інвалідів штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», становить 1224 особи.
На підприємстві кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, становить 682 особи.
Позивач зазначив, що відповідачем не виконано 4-х відсоткового нормативу призначеного для працевлаштування інвалідів у відповідності до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», оскільки працевлаштовано лише 682 інваліди замість необхідних 1224, у зв'язку з чим у нього утворилась заборгованість зі сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 59429584,56 грн.
Також на відповідача накладено пеню за порушення строків сплати зазначеної суми адміністративно-господарських санкцій у розмірі 1604598,78 грн.
Несплата відповідачем адміністративно-господарських санкцій та пені зумовила позивача на звернення з даним позовом до суду.
Несплата позивачем адміністративно-господарських санкцій та пені зумовила звернення позивача до суду з даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що обов'язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу, покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Натомість, судом встановлено, що відповідач вжив усіх необхідних заходів для недопущення порушення, а факт не працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць для даної категорії громадян, у зв'язку з їх відсутністю, не може слугувати підставою для накладення адміністративно-господарських санкцій, за відсутності вини юридичної особи.
Переглядаючи справу за наявними у ній доказами, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.
Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі - Закон) для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Згідно ч. 1 ст. 20 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Приписи ч. 2 ст. 20 вказаного Закону визначають, що порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Судовою колегією враховується, що діючим законодавством встановлюється обов'язковий для підприємств норматив робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, а також передбачається сплата підприємствами адміністративно-господарських санкцій у разі порушення встановлених нормативів щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю.
Адміністративно-господарські санкції за незайняті особами з інвалідністю робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України, Податковим кодексом України, а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.
Відповідно до ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Згідно ч. 3 ст. 18 Закону підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів, з огляду на приписи Порядку подання підприємствами, установами організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 року № 70, роботодавці подають до центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страховик внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.
Таким чином, передбачена ч. 1 ст. 20 Закону міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов'язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п'ятої статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20.03.2018 року у справах № 817/652/17, № 802/707/17-а.
Зі змісту положень ст. 18-1 Закону вбачається, що пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.
Таким чином, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування, на чому безпідставно наголошує позивач, зокрема, в апеляційній скарзі.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 року по справі № П/811/696/17, від 06.02.2018 року у справі № П/811/693/17, від 08.05.2018 року у справі № 805/2275/17-а, від 24.04.2019 року у справі №817/1188/18, від 28.05.2019 року у справі №807/554/17.
Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України "Про зайнятість населення" роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про, зокрема, попит на робочу силу (вакансії).
Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 31.05.2013 року №316 затверджено форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" та Порядок її подання.
Приписи пп. пп. 1.3 та 2.1 Порядку подання інформації про попит на робочу силу (вакансії) визначають, що роботодавці подають інформацію до територіального органу Державної служби зайнятості України у містах Києві та Севастополі, районі, місті, районі у місті (далі - територіальний орган) незалежно від місцезнаходження.
Форма подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії(й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
Як було правильно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, з метою організації працевлаштування інвалідів, відповідач протягом 2018 року подавав до районних центрів зайнятості звітність за формою № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» (м. Київ, м. Дніпро, м. Харків, м. Львів, м. Одеса та інші). В звітах містилась інформація про наявність відповідних вакансій.
Крім того, про виконання відповідачем свого обов'язку щодо працевлаштування інвалідів свідчить розміщення оголошень на відомих інтернет-ресурсах з пошуку роботи про наявність вакансій, в тому числі для осіб з інвалідністю.
Колегія суддів також враховує, що відповідачем було працевлаштовано 682 особи з 1224 наяних вакансій. При цьому, доказів того, що відповідачем було відмовлено у працевлаштуванні інвалідів за 2018 позивачем суду не надано, а судом не встановлено.
Судом першої інстанції було правильно не прийнято до уваги твердження позивача про те, що на відповідача покладається обов'язок по створенню, виділенню та самостійному працевлаштуванню інвалідів, оскільки законодавством України передбачений лише обов'язок щодо створення робочих місць для інвалідів, їх атестування та інформування про кількість створених робочих місць.
Таким чином, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем було виконано у повному обсязі обов'язок з інформування щодо утворення (пристосування) робочих місць та наявності вакансій для працевлаштування осіб з інвалідністю, а також за можливості забезпечено працевлаштування цих осіб, що свідчить про необґрунтованість позовних вимог, на чому вірно наголосив суд першої інстанції.
У свою чергу, наведені позивачем доводи апеляційної скарги також не спростовують правильності висновку суду першої інстанції про відсутність у відповідача обов'язку сплати адміністративно-господарських санкцій визначених позивачем за 2018 рік та відповідно пені за несвоєчасну їх сплату.
Відповідно до вимог ч. 1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Разом з цим, позивачем не надано належних та допустимих доказів правомірності заявлених позовних вимог.
На підставі викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що зазначені вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Разом з цим, колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням діючих норм матеріально та процесуального права.
У свою чергу, вказані позивачем в апеляційній скарзі доводи не свідчать про наявність передбачених ст. 317 КАС України підстав для скасування рішення суду першої інстанції, зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 242-245, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328-329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Чернігівського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 червня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статями 328, 329 КАС України.
Головуючий суддя А.Б. Парінов
Судді А.М. Горяйнов
Л.В. Губська