ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
27 лютого 2020 року м. Київ № 640/5728/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Васильченко І.П. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовомОСОБА_1 - громадянина Російської Федерації
До Третя особаДержавної міграційної служби України Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області
провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 - громадянин Російської Федерації (далі-позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва із позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 31.01.2019 р. № 08-19 про відмову у визнанні позивача біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту та зобов'язання відповідача 2 повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту в України відповідно до вимог чинного законодавства.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.04.2019 р. прийнято вказану вище позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та встановлено, що справа буде розглядатись в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Одночасно вказаною ухвалою суду залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (далі-третя особа).
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачами під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, за твердженням останнього, у нього є об'єктивні побоювання, що у разі повернення до країни походження - Російської Федерації йому буде загрожувати небезпека в країні походження та порушення його прав та інтересів, відповідно до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Відповідач 1 у письмовому відзиві на позов вказав на відповідність оскаржуваного рішення вимогам чинного законодавства.
Третя особа надала письмові пояснення з приводу заявлених позовних вимог та вказана на правомірність винесеного рішення.
22.04.2019 р. відповідачем подано клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
За приписами ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
В силу приписів статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).
Відповідно до положень ч. 2 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Згідно з ч. 3 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: значення справи для сторін; обраний позивачем спосіб захисту; категорію та складність справи; обсяг та характер доказів у справі; кількість сторін та інших учасників справи; чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; думку сторін щодо необхідності щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
В клопотанні відповідача не наведені конкретні обставини, що ускладнюють розгляд справи в порядку спрощеного провадження. Ознайомившись із матеріалами справи, враховуючи категорію справи та характер спірних правовідносин, обсяг та характер доказів у справі, суд дійшов висновку про відсутність підстав для розгляду справи за правилами загального позовного провадження.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , громадянин Російської Федерації, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Грозний, Чеченська Республіка, віросповідання - мусульманин.
Залишивши країну походження у 2003 році нелегально потрапив до Грузії, звідки через декілька днів - нелегально до Туреччини. В подальшому позивач нелегально прибув до України.
05.09.2018 р. позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області від 25.09.2018 р. № 184 «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» визначено приступити до оформлення документів громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 - для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підсумовуючи висновок відповідача 2, встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені підпунктом 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового заходу», відсутні, на підставі чого Державною міграційною службою України прийнято рішення від 31.01.2019 р. № 08-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до повідомлення від 08.02.2018 р. громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 відмовлено у визначенні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.
Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Згідно з частин 1 та 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання, що передбачено частиною 1 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Приписами частин 1 та 2 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Відповідно до частин 11 та 12 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду, що визначено частиною 2 статі 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки про відсутність стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Суд погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» №8043/04 від 27.04.2004, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Так, у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач зазначив, що причиною, через яку останній не може повернутись в країну походження є можливі його переслідування з боку влади з політичних мотивів.
З пояснень заявника вбачається, що на нього в Російській Федерації чекає фізична розправа (знищення) з боку представників ФСБ чи «кадирівських» служб за участь у боротьбі за свободу Ічкерії, а також за участь і бойових діях на боці українських Збройних Сил на сході України.
Так, позивачем зазначено, що під час другої чеченської кампанії останній пішов воювати за незалежність Ічкерії проти регулярних військ. У 2002 році був обстріляний із засідки та отримав тяжкі вогнепальні поранення.
Зі слів заявника, останній у 2003 році нелегально потрапив до Грузії, а через декілька днів - нелегально до Туреччини. Згодом позивач виїхав до Норвегії (нелегально на кораблі), де звернувся за міжнародним захистом і отримав політичний притулок.
У 2013 році позивач був затриманий норвезькою поліцією у зв'язку із міжнародним розшуком, оголошеним Французькою Республікою за фактом крадіжки, вчинений групою осіб та за участь в організації зловмисників з метою підготовки правопорушення.
20.08.2013 р. заявник, після оголошення рішення суду про видачу його Французькій Республіці у порядку екстрадиції, скоїв втечу із залу суду та терміново нелегально виїхав із Норвегії до Туреччини.
Так, як зазначено позивачем, він прибув на територію України у 2014 році на пропозицію представників СБ України прийняти участь у бойових діях на боці Збройних Сил України в конфлікті на сході України. Кордон України з Молдовою перетнув нелегально, маючи паспорт громадянина Литви. Після перетину кордону направився до Дніпропетровська, де вступив до лав батальйону ім. Джохара Дудаєва.
У 2015 році позивачем укладено договір безоплатного надання послуг з громадською організацією «Айдар Волонтерська допомога», на підставі якого здійснював волонтерську діяльність.
У 2017 році позивач по паспорту громадянина Литви намагався виїхати із України проте був затриманий представниками СБ України у зв'язку із перебуванням у міжнародному розшуку, однак за посиланням позивача був звільнений з під варти за рішенням суду.
Восени 2017 року в Полтавській області позивач був повторно затриманий працівниками СБ України та розміщений до Державної установи «Полтавська установа виконання покарань № 23» у зв'язку з проведенням екстрадикційної перевірки.
На сьогоднішній день за рішенням Полтавського апеляційного суду по справі № 522/2312/18 позивач звільнений з під варти.
Разом з тим, стосовно заявлених позивачем фактів перебування останнього на службі у батальйоні ім. Джохара Дудаєва, то зазначені позивачем обставини не знайшли свого документального підтвердження, зокрема останнім не надано медичних довідок, які б підтверджували факт лікування позивача після вогнепального поранення, отриманого внаслідок проходження такої служби.
Крім того, відповідно до інформації Департаменту захисту національної державності та Департаменту контррозвідки СБ України, будь-які відомості про участь позивача в Антитерористичній операції на сході України у складі Міжнародного миротворчого батальйону ім. Джохара Дудаєва відсутні.
При цьому, посилання позивача на перебування останнього в якості волонтера у громадській організації «Айдар Волонтерська допомога» спростовані міграційною службою за наслідками опрацювання такої інформації, зокрема встановлено, що організація Айдар Волонтерська допомога» не входить до переліку організацій та установ, що залучають до своєї діяльності іноземців та осіб без громадянства для провадження волонтерської діяльності на території України.
Більше того, позивачем зазначено, що на даний час його близькі родичі утискам або будь-яким дискримінаційним утискам у Російській Федерації не піддаються.
Відтак, позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття Державною міграційною службою України відповідного рішення. При цьому, зазначена у позовній заяві інформація (щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.
За таких обставин суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України від 31.01.2019 р. № 08-19 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (ч. 2 цієї статті).
Відповідно до частини 2 статті 2 названого Кодексу у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Зважаючи на вищевикладене, виходячи із меж заявлених позовних вимог, суд доходить висновку про необґрунтованість доводів позивача, а тому в задоволенні позовних вимог відмовляє.
Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 77, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -
У позові ОСОБА_1 - громадянина Російської Федерації ( АДРЕСА_1 ) відмовити.
Рішення суду відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.П. Васильченко