ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел.230-31-34
справа № 15/274
07.08.07
За позовом Закритого акціонерного товариства "Сільвер Поліграф"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "БМС-трейдінг"
про визнання недійсним договору в частині
Суддя
Представники:
від позивача - не з'явилися (у с/з 06.08.2007 був присутній представник Шевченко О.І.)
від відповідача - Бородавко С.С.
У судовому засіданні оголошувалась перерви з 06.08.2007 до 07.08.2007 відповідно до ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.
На розгляд господарського суду передані позовні вимоги Закритого акціонерного товариства "Сільвер Поліграф" (далі - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "БМС-трейдінг" (далі - відповідач) про визнання недійсним п. 3.4. договору купівлі-продажу № 2/05/Е від 20.05.2004.
Позовні вимоги позивача мотивовані тим, що пункт 3.4. договору купівлі-продажу суперечить актам цивільного законодавства, а саме ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України, ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань". З урахуванням цього, позивач просить визнати недійсним вказаний пункт договору на підставі ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.
Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому просить в позові відмовити повністю з підстав, викладених у відзиві.
Також відповідач заперечує проти позову, посилаючись на те, що відповідно до вимог чинного законодавства сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд. Тому, встановлена сторонами в п. 3.4. договору купівлі-продажу відповідальність за прострочення виконання зобов'язання не суперечить нормам матеріального права України та, відповідно, не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. Крім того, на думку відповідача, посилання позивача на ст. 343 Господарського кодексу України жодним чином не стосуються укладеного між позивачем та відповідачем договору.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд
20.05.2004 року між позивачем (продавець) та відповідачем (покупець) укладено договір купівлі-продажу № 2/05/Е (далі - договір).
За умовами вказаного договору продавець продає, а покупець купує товар (партію товару), що вказується у специфікаціях, які є невід'ємною частиною даного договору.
Сторони узгодили, що, відповідно до п. 3.2. договору передача товару і погодження його вартості здійснюється на підставі Актів прийому-передачі, (Додаток № 2 до цього договору). Покупець проводить оплату за придбаний товар згідно графіків (Додаток № 3 до даного договору), які складаються окремо до кожного Акту прийому-передачі.
Згідно з пунктом 3.4. договору сторони узгодили відповідальність за прострочку платежу у вигляді пені з розрахунку 30% річних від простроченої суми за кожен день прострочки платежу.
Спір виник внаслідок того, що позивач вважає, що оспорюваний пункт договору суперечить актам цивільного законодавства, тому є недійсним. Відповідач проти визнання оспорюваного пункту договору недійсним заперечує та вказує, що відповідно до вимог чинного законодавства сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесу4ального кодексу України кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Оспорюваний пункт договору відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України є правочином, оскільки спрямований на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Оспорюваним пунктом договору сторони узгодили, що за кожен день прострочки платежу покупець оплачує продавцю пеню з розрахунку 30% річних від простроченої суми.
Відповідно до статей 11, 526 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (зобов'язань), які мають виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, договору, а одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускаються (ст. 525 ЦК України).
Відповідно до ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема неустойкою. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання ст. 549 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.
Як вбачається із оспорюваного пункту договору, сторони узгодили, що розмір пені, яку покупець повинен сплатити продавцю за кожен день прострочки оплати товару становить 30% від простроченої суми. Тобто, оспорюваним пунктом договору, сторони договору встановили розмір неустойки, що відповідає ст. 551 Цивільного кодексу України.
Посилання позивача на те, що п. 3.4 договору суперечить ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України, не приймається судом до уваги, оскільки вказаною нормою передбачена відповідальність за порушення строків розрахунків платників грошових коштів (установами банків та іншими фінансово-кредитними організаціями) при здійсненні ними фінансової та банківської діяльності, а, як встановлено судом, між сторонами виникли відносини купівлі-продажу, тобто норма ст. 343 Господарського кодексу України не застосовується до спірних відносин.
Судом також не приймається посилання позивача на те, що оспорюваний пункт договору суперечить ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати розміру подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Однак, відповідно до ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, тому встановлена сторонами відповідальність за прострочення виконання зобов'язання не суперечить положенням матеріального права України та відповідно, не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною.
Посилання позивача на те, що спірний договір суперечить Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" не приймається судом, оскільки положення цього Закону не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню. Така позиція суду узгоджується із практикою Верховного Суду України, наведеною у постанові Верховного Суду України від 28.03.2006 № 48/299.
З огляду на викладене, вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Згідно з ст. 34 Господарського процесуального кодексу України решта доказів судом до уваги не приймаються як такі, що не мають значення для справи.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 33, 34, 49, 82-84 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття.
Суддя М.Г.Хоменко