ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
19.02.2020Справа № 910/10616/19
Господарський суд міста Києва у складі судді Андреїшиної І.О., за участю секретаря судового засідання Березовської С.В., розглянувши матеріали господарської справи
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний Дом-Гермес" (вул. Дегтярівська, 53-А, м. Київ, 03113, код ЄДРПОУ 39422783)
до Фізичної особи - підприємця Малик Надії Степанівни ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 )
про стягнення 51 462,29 грн,
Представники учасників судового процесу:
від позивача: Войтко О.В. адвокат
від відповідача: не з'явився
Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгівельний Дом-Гермес" звернулося до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Фізичної особи - підприємця Малик Надії Степанівни про стягнення 69 837,26 грн, з яких 20 000 грн - основний борг, 12 663,03 грн - пеня, 24 187,41 - штраф, 12 986,83 грн - відсотки річних за договором № 46 від 13.02.2012.
Позовні вимоги ґрунтуються на тому, що позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 48 374, 82 грн за видатковою накладною № 613 від 02.05.2018 на виконання договору № 46 від 13.02.2017 згідно зі Специфікацією № 10 від 02.05.2018, натомість відповідач оплатив цей товар частково, у зв'язку з чим за цією накладною виник борг у розмірі 20 000, 00 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.08.2019 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
У поданому 13.09.2019 до господарського суду відзиві на позов Фізична особа - підприємець Малик Н.С. проти позову заперечує повністю, посилаючись на те, що отриманий товар оплачений у повному обсязі і без порушення ним зобов'язань.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.09.2019 вирішено подальший розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 29.10.2019.
Розпорядженням в.о. керівника апарату Господарського суду міста Києва № 05-23/2921 від 26.11.2019 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 910/10616/19, у зв'язку з лікарняним судді Алєєвої І.В.
Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 26.11.2019 справу № 910/10616/19 передано для розгляду судді Андреїшиній І.О.; ухвалою 29.11.2019 справу прийнято до свого провадження та призначено підготовче засідання на 18.12.2019.
У судовому засіданні 18.12.2019 суд на місці ухвалив прийняти до розгляду заяву позивача про зменшення позовних вимог, подану до суду 19.08.2019, в порядку п. 2 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, відомості про дану процесуальну дію занесено до протоколу судового засідання.
Відповідач участь свого представника у засідання суду 18.12.2019 не забезпечив, про дату та час судового розгляду повідомлялись належним чином.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.12.2019 відкладено підготовче засідання на 22.01.2020.
В підготовчому судовому засіданні 22.01.2020 присутнім представником позивача надано усні пояснення щодо можливості закриття підготовчого провадження та про призначення справи до розгляду по суті.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.01.2020 закрито підготовче провадження та призначено судову справу до розгляду по суті на 05.02.2020.
У судовому засіданні 05.02.2020 судом оголошено про відкладення розгляду справи на 19.02.2020.
Відповідач участь свого представника у засіданні суду 19.02.2020 не забезпечив, про дату та час судового розгляду повідомлявся належним чином.
Натомість, після оголошення вступної та резолютивної частини рішення та закінчення судового засідання, відповідачем через відділ діловодства суду подано клопотання про передачу судової справи для розгляду до Господарського суду Київської області, тому це клопотання розгляду не підлягає.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, а неявка представника відповідача не перешкоджає вирішенню справи по суті за наявними в ній матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
13.02.2017 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Торгівельний Дом-Гермес» (надалі за текстом - позивач, продавець) та Фізичною особою-підприємцем Малик Надією Степанівною (надалі за текстом - відповідач, дилер) був укладений договір № 46, згідно якого позивач зобов'язався передати товар, а відповідач прийняти та сплатити вартість товару. Під товаром слід розуміти: добрива, засоби захисту рослин, насіння соняшника (п.1.1. договору).
Згідно з п.2.2. договору, найменування (асортимент) товару, його кількість і ціна вказуються в специфікації (видаткових накладних), які є невід'ємною частиною цього договору.
Відповідно до п.4.1. договору, дилер зобов'язується оплачувати поставлений товар в строки, передбачені цим договором, за цінами - визначеними у специфікації до цього договору та відповідних накладних, за кожну окрему партію товару, за скорегованими цінами - відповідно до прайсу продавця/корегування курсової різниці та відповідних актів донарахування ціни товару.
Пунктом 5.1. договору встановлено, що продавець зобов'язується передати товар дилеру відповідно до умов цього договору, якість якого, в момент передачі, відповідає сертифікату якості фірми-виробника чи іншому обов'язковому документу, вказаному в специфікації (видатковій накладній).
Відповідно до п.6.5. ціна товару повинна бути повністю сплачена продавцю дилером на таких умовах:
а) якщо сторони або їх представники підписали специфікацію, в якій міститься графік оплати товару, то дилер сплачує продавцю вартість товару відповідно до вказаного графіка. Графік оплати товару може бути передбачений в окремому підписаному сторонами або їх представниками документі (додатку до договору), який буде також невід'ємною частиною даного договору;
б) якщо сторони або їх представники не підписали специфікацію, проте продавцем було видано дилеру рахунок-фактуру в якому міститься термін «передплата», то дилер повинен сплатити за партію товару за таким рахунком до її постачання, а саме протягом одного календарного дня (термін дії рахунку-фактури) з моменту виписки рахунку-фактури. Якщо плата товару за таким рахунком-фактурою була проведена дилером по закінченню одного календарного дня, то продавець зобов'язується, на свій розсуд, або повернути сплачену дилеру суму, або передати товар, передбачений в рахунку-фактурі;
в) якщо сторони або їх представники підписали специфікацію і не погодили терміни оплати товару, то дилер повинен сплатити за товар продавцю до його постачання/передачі, а саме протягом трьох календарних днів з моменту підписання відповідної специфікації;
г) якщо постачання конкретної партії товару не узгоджено сторонами у відповідній специфікації, то дилер оплачує продавцю товар за видатковою накладною протягом трьох календарних днів з дати прийняття товару.
Судом встановлено, що сторонами було підписано Специфікацію №10 від 02.05.2018 до договору № 46 від 13.02.2017 на поставку продукції на суму 48 374, 82 грн. і таким чином погоджено наступні умови поставки товару: 30% оплати всього товару дилер має право оплатити не пізніше 02.05.2018, а 70% оплати всього товару дилер має право оплатити не пізніше 01.10.2018, а у випадку невиконання договірних умов дилером, остаточна сума недоплати на 02.10.2018 буде розрахована/скоригована в порядку, визначеному в п.п.6.10.-6.13. цього договору та з урахуванням діючих цін зазначених в прайс-листі продавця, що буде діяти на момент здійснення фактичної оплати/недоплати.
Згідно п.14.1. договору, цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріпленням печатками. Строк дії договору - до 31 грудня 2017 року (п.14.2. договору).
Укладений між сторонами договір за своєю природою є договором поставки, а відтак - між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.
Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно з ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Поряд з цим, стаття 712 ЦК України регулює відносини, що виникають із договору поставки. Так, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.
Обставинами, які є предметом доказування у цій справі, є: 1) факт поставки товару позивачем відповідачу за видатковою накладною № 613 від 02.05.2018 на виконання договору № 46 від 13.02.2017; 2) неналежне виконання відповідачем зобов'язання щодо оплати отриманого за зазначеною накладною товару, зокрема - порушення строків та порядку оплати.
Відповідно до ч.1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Обставина щодо поставки товару позивачем відповідачу на загальну суму 48 374, 82 грн за видатковою накладною № 613 від 02.05.2018 на виконання договору № 46 від 13.02.2017 згідно зі Специфікацією № 10 від 02.05.2018 є доведеною (видаткова накладна № 613 від 02.05.2018 та довіреність № 221 від 02.05.2018 в матеріалах справи) і відповідачем не спростовується.
Натомість, обставина, наведена позивачем, щодо порушення Фізичною особою - підприємцем Малик Н.С. строків та порядку оплати отриманого товару визнається господарським судом недоведеною з огляду на таке.
Позивач зазначав, що в порушення умов договору № 46 від 13.02.2017 та Специфікації № 10 від 02.05.2018 відповідачем було сплачено грошові кошти позивачу: 12.03.2019 в сумі 18 374, 82 грн та 24.04.2019 в сумі 10 000,00 грн., тому 28.05.2019 позивачем на адресу відповідача направлено лист-претензію № 2, в якій позивач просив погасити заборгованість у сумі 20 000, 00 грн.
У відповідь на цей лист-претензію відповідач у листі-відповіді зазначив, що розрахунки за придбаний товар були здійснені у повному обсязі, зокрема: 10 000, 00 грн - 17.01.2019, 13.02.2019 - 20 000, 00 грн, 12.03.2019 - 20 000, 00 грн, 24.04.2019 - 10 000, 00 грн. Також 09.08.2019 відповідачем було сплачено на розрахунковий рахунок позивача грошові кошти у розмірі 20 350,00 грн.
У відповідності до пункту 6.6. договору № 46 від 13.02.2017 дилер при оплаті вартості товару в платіжному документі повинен вказати номер, дату і назву договору, за яким здійснюються платежі, а також послатися на специфікацію, видаткову накладну чи рахунок-фактуру, за яким здійснюється платіж з вказівкою назви, номера і дати такого документа. Якщо дані відомості в документі не будуть вказані дилером, то продавець самостійно визначає документ (рахунок-фактура, специфікація, видаткова накладна, договір), згідно якого дилер перерахував грошові кошти продавцю, і напрямок зарахування одержаних сум в рахунок погашення існуючих зобов'язань дилера, у тому числі зобов'язань по сплаті неустойки та збитків.
Дослідивши подані позивачем документи, зокрема, банківську виписку за період з 02.05.2018 до 15.07.2019, господарський суд встановив, що після поставки 02.05.2018 р. за накладною № 613 ФОП Малик Н.С. неодноразово перераховувала позивачу грошові кошти з призначенням платежу, за яким неможливо встановити, в рахунок оплати якої саме поставки вони відбувалися.
Зокрема, відповідач сплачувала платіжними дорученнями з призначенням платежу «погашення кредиторської заборгованості згідно акту звірки»: 16.11.2018 - 20 000, 00 грн, 13.12.2018 - 20 000, 00 грн, 16.01.2019 - 10 000, 00 грн, 12.02.2019 - 20 000, 00 грн, 11.03.2019 - 20 000, 00 грн, 23.04.2019 - 10 000, 00 грн.
Представник позивача такі суми пояснив тим, що за договором № 46 від 13.02.2017 відбувалася не одна поставка, а багато (точну кількість та загальну суму наразі встановити неможливо, оскільки позов пред'явлено за однією поставкою і решта доказами не підтверджувалася).
Належних доказів застосування позивачем другої частини пункту 6.6. договору і віднесення ним зазначених оплат в рахунок погашення інших існуючих зобов'язань дилера, як і наявність таких зобов'язань, господарському суду не надано.
Також господарський суд не погоджується з твердженням позивача, наведеним у відповіді на відзив, що сплатою 09.08.2019 грошових коштів в сумі 20 350, 00 грн, відповідачем було визнано боргові зобов'язання за специфікацією № 10 від 02.05.2018 до договору № 46 від 13.02.2017. Платіжне доручення № 11888 від 09.08.2019, яким були сплачені ці грошові кошти, також містить призначення платежу «погашення кредиторської заборгованості згідно акту звірки», а не посилання на специфікацію чи видаткову накладну. Крім того, позивачем було заявлено до стягнення 20 000, 00 грн. основного боргу, а відповідачем 09.08.2019 було сплачено іншу суму - 20 350, 00 грн.
Заяву позивача про зменшення позовних вимог не було прийнято господарським судом до розгляду, оскільки у ній позивач фактично зазначив про відсутність позовної вимоги про стягнення основного боргу, хоча така вимога була заявлена у позовній заяві. Таким чином, за своєю юридичною природою така заява не є зменшенням кількісних показників позовної вимоги, а фактично є відмовою від цієї вимоги.
Оцінивши подані сторонами докази в їх сукупності, враховуючи тривалість дії договору (з 17.02.2017) та характер правовідносин між сторонами і множинність поставок, господарський суд дійшов висновку, що встановити наявність боргу саме за видатковою накладною № 613 від 02.05.2018 станом на день звернення з даним позовом до суду об'єктивно неможливо, а отже - ця обставина визнається судом не вірогідною.
Враховуючи недоведеність обставини щодо наявності основного боргу за зазначеною накладною, а також не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовної вимоги про стягнення основного боргу.
Оскільки судом основна вимога про стягнення з відповідача заявленої позивачем суми не задовольняється, стягнення пені в розмірі 13 093, 52 грн, штрафу в сумі 24 187, 41 грн та відсотків річних в розмірі 14 181, 36 грн, які є похідними вимогами від основної, задоволенню не підлягають.
Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).
У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
У відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що товар було отримано уповноваженим представником за довіреністю № 413 від 08.08.2017 та згідно із видатковою накладною № 1083 від 08.08.2017 (копії у матеріалах справи). При цьому, у вказаній видатковій накладній сторонами зазначено адресу складу, у якому відбулось фактичне здійснення поставки - с. Гостолуччя, Баришівського району, Київська область, тому відповідач вважає місцем виконання договору саме зазначену адресу.
Господарський суд з цим твердженням відповідача не погоджується, оскільки місце виконання договору № 46 від 13.02.2017 сторони узгодили в пункті 15.14 цього договору, зокрема: підписанням цього договору сторони погодили, що місцем виконання даного договору та місцем виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором відповідно до п. 4 ст. 532 ЦК України є адреса продавця (виробника що зазначена в розділі 16 цього договору.
У розділі 16 договору зазначена адреса продавця: 04128, м. Київ, вул. Академіка Туполєва, буд. 19.
Відповідно до частини 5 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України позови у спорах, що виникають з договорів, в яких визначено місце виконання, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів.
При зверненні з позовом позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 1921,00 грн, який відповідно до вимог 129 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог повністю, покладається судом на позивача. Враховуючи відмову в позові, відсутні правові підстави також для стягнення з відповідача витрат на правову допомогу, понесених позивачем.
На підставі викладеного та керуючись ст. 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний Дом-Гермес" відмовити повністю.
Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгівельний Дом-Гермес" (вул. Дегтярівська, 53-А, м. Київ, 03113, код ЄДРПОУ 39422783)
Відповідач - Фізична особа підприємець Малик Надії Степанівни ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 )
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.
Повний текст рішення складено 25.02.2020
Суддя І.О. Андреїшина