ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
25.02.2020Справа № 910/17748/19
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Ломаки В.С., розглянувши в нарадчій кімнаті в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Леді Бит Сервіс»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Трейд Бері Гранде»
про стягнення 82 121, 33 грн.
Без повідомлення (виклику) представників сторін.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Леді Бит Сервіс» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Трейд Бері Гранде» (далі - відповідач) про стягнення 82 121, 33 грн., з яких 72 449, 39 грн. основного боргу та 9 671, 94 грн. пені. Також, позивач просить суд стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору в сумі 1 921, 00 грн. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 500 доларів США, що в перерахунку на національну валюту складає 11 970, 00 грн.
В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивач вказує на те, що між ним та відповідачем було укладено Договір поставки плодово-овочевої продукції № 09-08-19, відповідно до умов якого позивач зобов'язався поставити, а відповідач - прийняти та оплатити товар. Відповідач взяті на себе за договором зобов'язання належним чином не виконав, товар у повному обсязі не оплатив, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість. В зв'язку з чим позивач вирішив звернутися до суду з даним позов для захисту свої прав та законних інтересів.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.12.2019 року подану Товариством з обмежено відповідальністю "Леді Бит Сервіс" позовну заяву було залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків.
Одночасно з позовною заявою позивачем було подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на банківський рахунок компанії Товариства з обмеженою відповідальністю «Трейд Бері Гранде» на суму 82 121, 33 грн.
24.12.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано заяву про усунення недоліків.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.12.2019 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Леді Бит Сервіс» про забезпечення позову повернути заявнику на підставі частини 5 статті 139 Господарського процесуального кодексу України.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.12.2019 відкрито провадження у справі № 910/17748/19, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
14.01.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на банківський рахунок відповідача на суму 82 121, 33 грн.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.01.2020 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Леді Бит Сервіс» про забезпечення позову повернути заявнику на підставі частини 5 статті 139 Господарського процесуального кодексу України.
Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Згідно з частиною 4 статті 89 Цивільного кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.
За приписами частини 1 статті 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
Так, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала про відкриття провадження від 26.12.2019 у справі № 910/17748/19 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 03062, м. Київ, вул. Чистяківська, будинок 2-А Однак, поштове відправлення з трек-номером 0103053493843 було повернуто органом зв'язку на адресу місцевого господарського суду з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання».
Відповідно до пункту 4 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Таким чином, у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
Сам лише факт неотримання скаржником кореспонденції, якою суд із додержанням вимог процесуального закону надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася до суду у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки наведене зумовлено не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу.
Крім цього, судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач мав право та дійсну можливість ознайомитись з ухвалою про відкриття провадження у справі від 26.12.2019 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Згідно з частиною 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України та ухвалою господарського суду міста Києва від 26.12.2019, не подав до суду відзиву на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.
Водночас, судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 року у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Частиною 2 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.
При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення (частина 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
09.08.2019 року між позивачем (Продавець) та відповідачем (Покупець) було укладено Договір № 09-08-19 (далі - Договір), відповідно до п. 1.1. якого Продавець зобов'язується продати та поставити, а Покупець купити плодоовочеву продукцію в асортименті по заявці Покупця, яка в подальшому іменується «Товар», на умовах цього Контракту.
Згідно з п. 1.2. Договору Покупець зобов'язується приймати та оплачувати товар, що поставляється, за цінами, кількості та в асортименті, у відповідності з домовленостями сторін, які досягнуті цим Контрактом.
Пунктом 1.3. Договору передбачено, що асортимент, ціна, кількість товару встановлюються у додаткових угодах, а також в Інвойсі на кожну партію товару.
В силу п. 1.4. Договору всі досягнуті домовленості відображаються в ТН, рахунку фактурі (інвойсі) і ТТН. Інвойс після підписання сторонами становиться невід'ємною частиною Контракту.
Умови поставки прописуються в Інвойсі до Контракту на кожну партію товару згідно «Інкотермс-2010» (п. 1.5. Договору).
Відповідно до п. 2.2. Договору Продавець оформлює наступний пакет документів, що супроводжує товар: рахунок (Інвойс); транспортна накладна; сертифікат походження; фітосанітарний сертифікат.
За умовами п. 2.4. Договору момент переходу права власності на товар від Продавця до Покупця узгоджується на кожну партію поставки та прописується в інвойсі до Контракту на кожну партію поставки.
Положеннями п. п. 3.1., 3.2. Договору сторони визначили, що поставка товару здійснюється на умовах, зазначених в Інвойсі. Сторони можуть домовитися про інші умови поставки по Контракту та відобразити це в рахунку (інвойсі) на партію товару.
Валютою цього Контракту є долари США (п. 4.1. Договору).
Відповідно до п. 4.2. Договору загальна вартість Контракту складається із сум, зазначених в Інвойсах, які оформляються на кожну партію товару.
Умовами п. 4.3. Договору визначено, що строки оплати товару узгоджуються та прописуються в Інвойсі до Контракту на кожну партію товару.
Згідно з п. 4.4. Договору оплата товару здійснюється шляхом безготівкового банківського переказу у доларах США з рахунку Покупця на рахунок Продавця на підставі рахунку (Інвойсу), виставленого Продавцем.
За умовами п. 4.5. Договору сторони можуть домовитися про інші умови оплати за відвантажену партію товару та відобразити це в рахунку (інвойсі) на партію товару.
Пунктом 4.7. Договору визначено, що датою платежу вважається дата надходження грошових коштів на валютний рахунок Продавця.
Покупець зобов'язаний повідомити Продавця про отримання товару (п. 7.5. Контракту).
Відповідно до п. 11.3. Контракту сторони домовились, що направлені один одному за допомогою електронного та/або факсимільного зв'язку документи, які стосуються виконання ними цього Контракту, мають юридичну силу.
У позовній заяві позивач стверджує, що в процесі виконання умов Договору він здійснив низку поставок плодово-овочевої продукції у кількості 224 175, 28 кг., що підтверджується деклараціями на суму 33 626, 29 доларів США, а також актом звірки від 15.09.2019. Проте, відповідач фактично оплатив лише 30 600, 00 доларів США, у зв'язку з чим за ним виникла заборгованість в сумі 3 026, 29 грн., що в перерахунку на гривню згідно курсу НБУ станом на 03.12.2019 становить 72 449, 39 грн., яку позивач просить суд стягнути з відповідача.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
В силу положень статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з положеннями статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
З огляду на правову природу укладеного між сторонами договору поставки, який у розумінні статей 173, 174 Господарського кодексу України та статей 11, 509 Цивільного кодексу України є належною підставою для виникнення у його сторін кореспондуючих прав і обов'язків, спірні правовідносини регламентуються положеннями глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина 2 статті 712 Цивільного кодексу України).
Положеннями статті 662 Цивільного кодексу України передбачено, що продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.
Згідно з приписами статті 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування. Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві.
Необхідно зазначити, що накладна - це супроводжуючий первинний документ, що використовується в бухгалтерському обліку та містить основні облікові дані про товар, що передається, відправляється, транспортується. Отже, накладна є належним документом, що підтверджує оформлення договірних відносин між сторонами.
В даному випадку, виходячи із суті спірних правовідносин та оскільки країна - відправника є Республіка Білорусь, а країна отримувача - Україна (м. Київ), поставка товару мала б відбуватися у міжнародному сполученні відповідно до міжнародної товарно-транспортної накладної накладної (СМR) згідно з Конвенцією про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів.
Вирішуючи питання щодо доказів, суд враховує інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Принцип належності доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Питання про прийняття доказів спершу повинно вирішуватися під час їх представлення суду. Однак остаточно може з'ясуватися неналежність доказу і на подальших стадіях, під час їх оцінки судом, аж до проголошення рішення.
Мета судового дослідження полягає у з'ясуванні обставин справи, юридичній оцінці встановлених відносин і у встановленні прав і обов'язків (відповідальності) осіб, які є суб'єктами даних відносин. Судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому. Повнота судового пізнання фактичних обставин справи передбачає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, а з іншого - виключення зайвих доказів. З усіх поданих особами, що беруть участь у справі, доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.
Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.
Належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання.
Традиційно правило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Шабельник проти України" (Заява № 16404/03) від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (рішення у справі "Шенк проти Швейцарії" від 12.07.1988, та у справі "Тейшейра ді Кастру проти Португалії" від 09.06.1998).
Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.
Отже, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.
Враховуючи вимоги процесуального законодавства, належними та допустимими доказами, які підтверджують факт заборгованості інших осіб перед боржником, можуть бути: договір, товарно-транспортна накладна, видаткова накладна, акти приймання товарів і послуг, тобто первинні документи.
Разом з тим, надані позивачем в якості доказу поставки товару відповідачу декларації на товари ЭК 10 ЭД № А 14325/130819/0031324, № А 14325/130819/0031326, № А 14325/140819/0031496, № А 14325/160819/0031828, № А 14325/240819/0033005, № А 14325/240819/0033001, № А 14325/040919/0034805, № 14325/040919/0034806, № А 14325/040919/0034807, № А 14325/0209190034416, № А 14325/060919/0035186 від 23.01.2019, лише свідчать про факт декларування позивачем товару і жодним чином не підтверджують його отримання відповідачем.
При цьому, у графі 20 вищевказаних декларацій зазначені умови поставки, а саме: СРТ Київ, DAP Київ.
Так, згідно правил Інкотермс 2010, DАР Постачання в пункті (... назва пункту). Термін "поставка в пункті" означає, що продавець виконав своє зобов'язання по постачанню, коли він надав покупцеві товар, готовий до розвантаження з транспортного засобу, що прибув в узгоджене місце призначення. Продавець несе всі ризики, пов'язані з доставкою товару в узгоджене місце призначення. Продавець не зобов'язаний виконувати митні формальності або сплачувати імпортні мита при ввезенні товару.
Згідно з правилами Інкотермс 2010 CPT (Carriage Paid To (... named place of destination) Фрахт/перевезення оплачені до (... назва місця призначення). Термін "фрахт/перевезення оплачено до" означає, що продавець доставить товар названому їм перевізнику. Крім цього, продавець зобов'язаний оплатити витрати, пов'язані із перевезенням товару до названого пункту призначення. Це означає, що покупець бере на себе всі ризики втрати чи пошкодження товару, як і інші витрати після передачі товару перевізнику. За змістом терміна СРТ на продавця покладається обов'язок з митного очищення товару для експорту. Цей термін може застосовуватися під час перевезення товару будь-яким видом транспорту, у тому числі під час змішаних перевезень.
Позивачем надані копії міжнародних товарно-транспортних накладних (CMR) від 28.08.2019, 29.08.2019, 02.09.2019, 06.09.2019, 13.08.2019, 14.08.2019, 16.08.2019, 23.08.2019, згідно з якими постачальником товару є позивач, отримувачем - відповідач, а перевізниками - ПП Прилепов С.М. (водії ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ), ЧТУП ВСМ-Транс (водії ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ), ПП Гусаков Д.В. (водій ОСОБА_6 ), ПП Коваль П.П. (водій ОСОБА_7 ), ЧТУП GВ-Лопи (водій ОСОБА_8 ).
Разом з тим, у вищевказаних накладних (зокрема, у графі 16-18 CMR) відсутні будь-які відмітки про те, що товар був переданий позивачем вищевказаним перевізникам для доставки відповідачу до місця розвантаження (м. Київ).
Так само, жодна із наданих позивачем CMR у графі 24 не містить відмітки про проведення митного оформлення вантажу, без яких товар не міг бути переміщений через митний кордон, а також відміток про те, що товар було доставлено відповідачу та отримано його уповноваженою особою.
За таких обставин, оскільки надані позивачем CMR з боку відповідача не підписані і не містять необхідних даних, які б дозволяли ідентифікувати особу, яка отримала товар та визначити обсяг її повноважень діяти від імені відповідача.
Також суд зазначає, що позивачем не надано передбачених п. п. 1.3., 1.4., 1.5., 2.2., 2.4., 3.1., 3.2. 4.3., 4.4., 4.5. Договору інвойсів на поставку продукції, посилання на які містяться також містяться у наданих позивачем CMR.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позивачем не надано доказів на підтвердження заявлених позовних вимог, в тому числі доказів поставки товару відповідачу.
Одночасно суд зазначає, що частиною 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Згідно з частиною 2 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
За загальним правилом, обов'язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Розподіл між сторонами тягаря доказування визначається предметом спору.
При цьому, відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій
Відповідно до частин 1 та 2 статті 80 Господарського процесуального кодексу України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів (частина 4 статті 74 Господарського процесуального кодексу України).
Разом з тим, позивачем не надано належних, допустимих, достовірних та вірогідних доказів, які б у своїй сукупності підтверджували наявність обставин справи, які входять до предмету доказування у даній справі, зокрема доказів поставки товару відповідачу на суму 33 626, 29 доларів США, інвойси тощо.
За таких обставин, суд відмовляє позивачу в задоволенні позовних вимог про стягнення основного боргу в сумі 72 449, 39 грн. у зв'язку з недоведеністю.
Як наслідок, суд відмовляє у задоволенні похідних вимог в частині стягнення пені в сумі 9 671, 94 грн., нарахованої на підставі 8.3. Договору.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 247 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
1. Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Леді Бит Сервіс» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Трейд Бері Гранде» про стягнення 82 121, 33 грн.
2. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. В силу приписів частини 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
4. Згідно з підпунктом 17.5. пункту 17 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повне рішення складено 25.02.2020 року.
Суддя В.С. Ломака