18 лютого 2020 року
м. Київ
справа №820/3556/17
касаційне провадження №К/9901/23672/18
Судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Шипуліної Т.М.
у справі № 820/3556/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Харківській області (правонаступник Головного управління ДФС у Харківській області) про скасування податкового повідомлення-рішення.
Верховний Суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду постановою від 17.02.2020 касаційну скаргу Головного управління ДФС у Харківській області задовольнив. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25.10.2017 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 04.12.2017 у справі № 820/3556/17 скасував. Ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
При цьому судова палата в цій справі вирішила частково відступити від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 806/2676/17, що застосування підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі дотримання двох обов'язкових умов: наявність будівель промисловості та їх перебування у власності промислових підприємств, та сформувати новий правовий висновок, відповідно до якого визначити, що застосування підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі, якщо власниками об'єктів промисловості є фізичні та інші юридичні особи, в тому числі нерезиденти, та за умови (з врахуванням виду їх діяльності) використання таких об'єктів за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду).
Мною, ОСОБА_2 , у зв'язку із незгодою з мотивами суду та викладеним у рішенні правовим висновком, висловлено окрему думку, суть якої полягає в такому.
По-перше, відповідно до частини першої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї самої палати або у складі такої палати.
У справі, яка розглядалась, судами встановлено, що позивач є власником 1/3 частки нежитлової будівлі - млина, загальною площею 246,7 кв. м., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Ця нежитлова будівля відповідно до технічного паспорту вказана як виробничий будинок та не використовується як будівля промисловості з 2008 року.
Натомість у постанові Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 806/2676/17, від висновку щодо застосування норми права у якій вирішено відступити, встановлено, що позивач зареєстрована як фізична особа-підприємець; на підставі договору дарування від 20.12.2011 № 2524 володіє на праві приватної власності комплексом, за адресою АДРЕСА_2 , який складається з виробничих приміщень; основним видом її діяльності за КВЕД-56.10 є діяльність ресторанів, надання послуг з мобільного харчування.
Тобто, правовідносини в цих двох справах не є подібними, а тому вважаю, що підстави для передачі справи № 820/3556/17 на розгляд палати були відсутні.
В свою чергу, частиною п'ятою статті 347 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суддя, не згодний із рішенням про передачу (відмову у передачі) справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати, письмово викладає свою окрему думку в ухвалі про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду або в постанові, прийнятій за результатами касаційного розгляду.
По-друге, вважаю, що правовий висновок щодо застосування норми права повинен бути викладений чітко, вичерпно, зрозуміло та виключати можливість його довільного тлумачення, зокрема судами нижчих інстанцій, адже за правилами частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
На моє переконання, викладений у постанові Верховного Суду від 17.02.2020 у цій справі правовий висновок наведеним критеріям не відповідає, оскільки поширює пільгу на фізичних осіб/юридичних осіб/нерезидентів, не пояснюючи при цьому, чи повинні ці особи бути зареєстровані належним чином як суб'єкти підприємницької діяльності у відповідності до законодавства України, а також яким чином вони повинні використовувати об'єкти промисловості за функціональним призначенням - особисто/шляхом передачі в платне користування за договором оренди/шляхом передачі в безоплатне користування за договором позички тощо.
Більш того, положення Кодексу адміністративного судочинства України не передбачають можливість відступити від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, частково.
По-третє, вважаю, що застосування для цілей оподаткування підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе щодо будівель промисловості, які перебувають у власності саме промислових підприємств, а тому ця пільга не поширюється на фізичних осіб або іноземців, у тому числі й тих, які зареєстровані як суб'єкти господарської діяльності.
На мою думку, за наведених обставин постановлені у справі судові рішення слід було скасувати та прийняти нове - про відмову в позові, проте з інших мотивів.
Т.М. Шипуліна
Суддя Верховного Суду