18 лютого 2020 року
м. Рівне
Справа № 569/14283/19
Провадження № 22-ц/4815/131/20
Головуючий у Рівненському міському суді
Рівненської області: суддя Кучина Н.Г.
Час, дата і місце ухвалення рішення суду першої інстанції:
о 17 год. 34 хв. 25.11.2019 в м. Рівне
Повний текст складено: 26.11.2019
Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючий: суддя Хилевич С.В.,
судді: Бондаренко Н.В., Ковальчук Н.М.
секретар судового засідання: Пиляй І.С.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 ;
відповідач: Приватне підприємство "Торговий центр - Д"
представники учасників справи:
відповідача - адвокат Ярмольчук Віталій Сергійович;
за участі (в апеляційному суді): позивача і представників відповідача,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 листопада 2019 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства "Торговий центр - Д" про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
В липні 2019 року в суд звернувся ОСОБА_1 з позовом до Приватного підприємства "Торговий центр - Д" (далі - ПП "Торговий центр-Д" про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Мотивуючи свої вимоги, зазначав, що з 03 грудня 2012 року по 25 червня 2019 року, тобто до дня звільнення, працював у відповідача на посаді юрисконсульта. Звільнений позивач був відповідним наказом №24 від 25 червня 2019 року, підписаним директором ПП "Торговий центр-Д" - ОСОБА_2 Проте ОСОБА_1 вважав цей розпорядчий документ незаконним, оскільки відповідно до Статуту ПП "Торговий центр-Д" (далі - Статут) його директор не уповноважений розривати будь-які договори, в т.ч. трудові договори з працівниками. Стверджував, що вирішення такого питання відноситься до компетенції співвласників підприємства, але рішення про звільнення позивача ними не приймалося. Тому своїми діями ОСОБА_2 грубо порушила конституційні права ОСОБА_1 , зокрема право на працю, гарантоване ст. 43 Конституції України, чим завдала останньому матеріальної та моральної шкоди. Так, позивач втратив нормальні життєві зв'язки, а оспорюваний наказ та відповідний запис в трудовій книжці унеможливлює подальше працевлаштування за фахом.
З наведених мотивів просив визнати незаконним та скасувати наказ № 24 від 25 червня 2019 року "Щодо особового складу", поновити його на роботі на посаді юрисконсульта ПП "Торговий центр-Д" та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26 червня 2019 року до дня поновлення на роботі.
Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 31 липня 2019 року прийнято позов до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження у справі та призначено судове засідання для розгляду по суті.
У поданому відзиві ПП "Торговий центр-Д" покликалось на те, що позивачем пропущено визначений ч.1 ст. 233 КзПП України місячний строк звернення до суду, адже звільнено його було 25 червня 2019 року, а позов поданий 26 липня 2019 року. Також стверджувалося, що підстав для визнання незаконним та скасування наказу про звільнення і поновлення на роботі немає. На переконання відповідача, директор діяла в інтересах юридичної особи-підприємства добросовісно і розумно. При виданні наказу про звільнення ОСОБА_1 своїх повноважень не перевищила. Працевлаштований він на підставі поданої ним же заяви директору підприємства. Наказ про прийняття на роботу виданий та підписаний директором підприємства, тобто саме тією ж посадовою особою, яка підписала наказ про звільнення з роботи. Крім того, в посадовій інструкції, з котрою ознайомлений Половко В.А., вказано, що юрисконсульт призначається і звільняється з посади наказом директора. Всупереч його аргументам зазначало, що звільнення з роботи було погоджене усіма засновниками (співвласниками) підприємства, одним з яких є і директор.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 25 листопада 2019 року відмовлено в задоволенні позовних вимог.
На рішення суду позивачем подано апеляційну скаргу, де покликався на його незаконність і необґрунтованість, які полягали у невідповідності висновків обставинам справи, порушенні норм процесуального права та неправильному застосуванні норм матеріального права.
На її обґрунтування покликався на хибність тверджень суду щодо правомірності звільнення позивача з роботи, зокрема через те, що це було прямо визначено посадовою інструкцією юрисконсульта. Заявник переконаний, що посадова інструкція не є документом, який в розумінні ст. 207 ЦК України надає або визначає повноваження посадової особи підприємства. Окрім цього, суд неправильно витлумачив Статут підприємства. Останнє речення у статті 43, тобто визначення того, що вирішення решти питань діяльності підприємства відноситься до компетенції засновника, на думку позивача, й визначає виключне повноваження саме засновника щодо вирішення питань про звільнення та притягнення працівників до дисциплінарної відповідальності. Більше того, повноваження співвласників підприємства щодо прийняття та звільнення працівників повинні регулюватися Кодексом законів про працю України, а не Статутом підприємства. Зазначивши, що до повноважень директора входить формування адміністрації підприємства, суд надав надто формальне тлумачення цьому поняттю. Як переконаний заявник, поняття "Формувати" не уповноважує директора приймати на роботу чи звільняти працівників, розривати трудові відносини або ж накладати дисциплінарні стягнення, а лише зважає на його прерогативу у визначенні структури підрозділу, тобто кількості посад, кваліфікації працівників тощо. При розгляді справи позивач звертав увагу суду на протокол зборів, відповідно до якого директору надавалися повноваження на продаж списаних автомобілів по ціні брухту. На думку заявника, ця обставина згідно з п. 4. ст. 213 ЦК України підтверджує, що на вчинення правочинів, які виходять за межі визначених Статутом повноважень, співвласники надавали директору відповідну довіреність, яка необхідна й у випадку звільнення. Тим більше, показаннями свідків було підтверджено, що 29-30 травня, коли директор підприємства вперше намагалась звільнити ОСОБА_1 за прогул, збирались збори співвласників, на яких поміж ними погоджувалось звільнення. Проте згоди на це директор підприємства не отримала, а позивачу запропонували піти в оплачувану відпустку. Хоча процедура вирішення питання щодо звільнення останнього саме співвласниками була дотримана. Вдруге, після виходу позивача з відпустки, спроба його звільнення реалізована вже без залучення співвласників, з порушенням ст.ст. 92, 207, 238 ЦК України та ст.ст. 40, 43, 149 КЗпП України.
З викладених міркувань просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.
У поданому відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просив рішення суду залишити без змін. Попри наведених у відзиві на позов заперечень стверджував, що факт погодження між усіма співвласниками підприємства звільнення позивача з роботи підтверджений ними ж в судовому засіданні, коли було допитано їх як свідків.
Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи позивача, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення.
Відповідно до ст. 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (ст. ст. 2, 36, 40, 41 КЗпП України).
Згідно із п. 4 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно або сумарно протягом робочого дня). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня.
Як встановлено судом, і ці обставини сторонами не заперечуються та визнаються, 03 грудня 2012 року ОСОБА_1 було подано директору ПП "Торговий центр -Д" Нездюр О.Я. заяву про прийняття на роботу (а.с.28).
На підставі наказу №72 від 03 грудня 2012 року директора ПП "Торговий центр -Д" на посаду юрисконсульта прийнято ОСОБА_1 з посадовим окладом відповідно до штатного розпису (а.с. 27).
В подальшому наказом директора ПП "Торговий центр -Д" №24 від 25 червня 2019 року позивача було звільнено із займаної посади через відсутність на роботі без поважних причин 20, 21 та 24 червня 2019 року, підставою чого були доповідні записки начальника відділу кадрів, акти про відсутність на роботі та відмову надання письмових пояснень з цього приводу (а.с. 5).
Норми статті 139 КЗпП України передбачають обов'язки працівників працювати чесно, сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено договір.
Відповідно до ч. 1 ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення.
Згідно із ч. 3 ст. 149 КЗпП України, при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
Отже, крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення з роботи є встановлення поважності причин відсутності.
Законодавством не визначено переліку обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати докази, які передбачені процесуальним законодавством.
Між тим, спірні відносини виникли лише з приводу незаконних дій директора ПП "Торговий центр -Д", оскільки вона, на переконання позивача, була не уповноважена звільняти його з роботи.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено факту порушення його прав, адже підприємство в цілому та його директор зокрема при винесенні наказу про звільнення діяли відповідно до установчих документів та законодавства. Керівник ПП "Торговий центр - Д" в межах наданих повноважень діяла в інтересах юридичної особи-підприємства добросовісно, розумно та своїх повноважень при звільнені ОСОБА_1 не перевищила. Тому місцевий суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання наказу про звільнення незаконним, та, як наслідок, й задоволення інших позовних вимог.
Колегія суддів з таким висновком погоджується, позаяк він ґрунтується на застосуванні норм матеріального права, які підлягають до застосування при вирішенні спірних відносин, повному встановленні обставин справи, які, зокрема полягали в правильному розумінні положень Статуту ПП "Торговий центр - Д" і його матеріально-правовому взаємозв'язку із Кодексом законів про працю, посадовою інструкцією юрисконсульта підприємства.
Так, відповідно до ст. 42 розд. VІ "Органи управління та контролю" Статуту до виключної компетенції засновника належать: визначення основних напрямів діяльності підприємства; затвердження його планів і звітів про їх виконання; внесення змін до статуту підприємства, зміна розміру його статутного капіталу; призначення на посаду та звільнення з посади директора підприємства; затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків підприємства; прийняття рішення про припинення підприємства,призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.
Статтею 43 розд. VІ "Органи управління та контролю" Статуту визначено, що директор підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства, укладає від імені підприємства зі згоди засновників підприємства договори (угоди) і забезпечує їх виконання. Вирішення решти питань діяльності підприємства відноситься до компетенції засновника (а.с. 18).
Змінами та доповненнями до Статуту його статтю 2 розд. І "Загальні положення" викладено в редакції, де засновниками та співвласниками підприємства вказано ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5
Поготів, цими змінами викладено у новій редакції й ст. 40 розд. VІ "Органи управління та контролю" Статуту, яка констатує, що загальне керівництво роботою підприємства здійснюють його співвласники, які можуть обрати поміж собою директора підприємства (а.с. 21).
Тому є очевидним, що ОСОБА_2 , як обраний поміж співвласниками директор ПП "Торговий центр -Д", що здійснює загальне керівництво роботою підприємства, була наділена повноваженнями в т.ч. і на звільнення юрисконсульта, який приймався на роботу на підставі її ж наказу.
Визначення такого обсягу повноважень збігається і з наведеною у ст. 1 розд. І "Загальні положення" Посадової інструкції юрисконсульта ПП "Торговий центр - Д" вказівкою, що юрисконсульт призначається і звільняється з займаної посади наказом директора (а.с. 29).
Інструкція затверджена директором приварного підприємства, а ОСОБА_1 був з нею ознайомлений, що стверджується його підписом.
На переконання колегії суддів, посадова інструкція - це організаційно-правовий документ, в якому визначено основні завдання, обов'язки, права і відповідальність працівника при виконанні роботи на певній посаді за відповідною професією.
Наявність посадової інструкції юрисконсульта у відповідача спрямована на дотримання ним вимог ст. 29 КЗпП України.
Отже, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть спонукати до скасування оскаржуваного рішення, оскільки зводяться до викладення обставин справи із наданням коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд.
Покликання автора апеляційної скарги на недодержання судом норм процесуального права спростовуються таким чином.
Згідно з абз. другим ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Однак будь-яких фактів про процесуально-правові порушення, що потягли би помилкове розв'язання цивільно-правового спору, відповідач не надав, а апеляційним судом здобуто не було.
Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Тому питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року № 63566/00 "Проніна проти України", § 23).
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Між тим, доводи особи, що подала апеляційну скаргу, на необхідність та вимушеність захисту її прав, порушуючи тим самим права відповідача, є неприйнятними для апеляційного суду.
Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ст. 375 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при його ухваленні.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 листопада 2019 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий: С.В. Хилевич
Судді: Н.В. Бондаренко
Н.М. Ковальчук
Повний текст постанови складено: о 14 год. 15 хв. 18.02.2020