12 лютого 2020 рокуЛьвівСправа № 813/364/18 пров. № 857/13942/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді Кушнерика М.П.
суддів Курильця А.Р., Мікули О.І.
за участю секретаря судового засідання Юник А.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2019 року, прийняте суддею Гулкевич І.З. в м.Львові о 10 годині 12 хвилині, повний текст складено 15 дистопада 2019 року, у справі № 813/364/18 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою, в якій просить визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №491-17 від 08.12.2017 року про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства; визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині не роз'яснення позивачу причин відмови та порядку оскарження рішення.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2019 року позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 491-17 від 08 грудня 2017 року про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 від 14.06.2017 року про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду.
В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, з підстав порушення норм матеріального та процесуального права.
Вимоги апеляційної скарги обгрунтовує тим, що позивачка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ ДМС України у Львівській області з порушенням строків встановлених ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Документів на підтвердження свого членства у «Хізб ут-Тахрір» з 2015 року, до матеріалів особової справи позивач не надала.
На момент вступу в ряди партії, вона знала про її заборону на території Російської Федерації, але це не зупинило її. Позивач вважає, що партія не є терористичною організацією, ні на Україні ні в інших державах, лише в Російській Федерації її визнано такою.
Вважає, що у випадку повернення до Російської Федерації, ОСОБА_1 не зазнає серйозної шкоди, визначеної ст.15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п.13 частини першої статті 1 Закону, а тому в даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання її особою, яка потребує додаткового захисту.
Просить скасувати рішення суду і прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову.
Представник позивачки - ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити без змін рішення суду, апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, який просить залишити без змін рішення суду, представника відповідача, яка просить задоволити апеляційну скаргу, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що місцевий суд в повній мірі дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації ІНФОРМАЦІЯ_1 міста Ташкент, Республіки Узбекистан. Дані про особу встановлено на підставі паспорта громадянки Російської Федерації №75 1567639, виданого 05.06.2015 відділом ФМС Росії. У Російській Федерації ОСОБА_1 проживала за адресою : АДРЕСА_1 .
За релігійними переконаннями позивач мусульманка, за національністю - татарка. Вільно володіє татарською, російськими мовами. Сімейний стан - заміжня.
ОСОБА_1 покинула Російську Федерацію та 28.03.2017 прибула на територію України легально, на автомобілі у супроводі чоловіка з донькою. Спочатку прямувала в Москву згодом переїхала в Гомель, а звідти на поїзді в Одесу, як вбачається з протоколу співбесіди від 03.07.2017.
В Україні ОСОБА_1 з дітьми проживає за адресою : АДРЕСА_2 , дане помешкання вони винаймають. Також ОСОБА_1 зазначила тимчасове проживання в Україні ще одну адресу: АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 - протокол співбесіди №2 від 11.09.2017.
У своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявниця вказує, що не може повернутися додому оскільки є членом політичної партії “Хізб ут-Тахрір аль - ОСОБА_3 ”, діяльність якої заборонена на території Російської Федерації. Стосовно ОСОБА_1 прокуратурою Вахітського району м. Казані 22.07.2015, на підставі розглянутих матеріалів перевірки, наданих ЦПЕ МВС по Республіці Татарстан, винесено застереження про недопущення порушення закону та порушення вимог федерального законодавства протидії тероризму і екстремістської діяльності. У разі порушення закону, ОСОБА_1 ствердила, що буде притягнута до відповідальності, передбаченої діючим законодавством РФ.
06.07.2017 року ГУ ДМС України у Львівській області розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, згідно наказу ГУ ДМС України у Львівській області від 06.07.2017 року №156 “Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту”.
Матеріалами особової справи №2017LV0024 підтверджено, що раніше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіальних органів ДМС Мавріна Л.І. не зверталася.
27.10.2017 ГУ ДМС України у Львівській області зроблено висновок про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №2017LV0024, оскільки у заявника відсутні умови, передбачені пунктами 1, 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Вказаний висновок обгрунтований тим, що позивачем не надано доказів про переслідування у країні громадської приналежності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) та приналежності до певної соціальної групи, а відтак немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов передбачених пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Крім того, відповідач вважає, що позивач у випадку повернення до Російської Федерації не зазнає серйозної шкоди, визначеної ст.15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п.13 частини 1 статті 1 Закону, а тому у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.
08.12.2017 ДМС України прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №491-17, про яке повідомлено повідомленням від 22.01.2018 року №105.
Частково задовольняючи позов суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення ДМС України від 08.12.2017 року №491-17 прийнято без врахування всіх обставин.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус спірних відносин визначено Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 08.07.2011 року №3671-VІ (далі - Закон №3671-VI).
Згідно з п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - ч. 2 ст. 5 цього Закону.
Згідно з ч.ч.1, 7 ст.7 Закону №3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Згідно з ч.6 ст.8 Закону №3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - ч.2 ст.13 Закону №3671-VI.
Згідно п. 4.1. Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України 07.09.2011р. № 649 (далі - Правила) під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви проводить співбесіду із позивачем з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Судом встановлено, що згідно заяви-анкети, протоколу співбесіди №1 від 03.07.2017 року та протоколу співбесіди №2 від 11.09.2017 року ОСОБА_1 ствердила, що має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через політичні та релігійні переконання, та побоювання ув'язнення в ситуаціях порушення прав людини, не може повернутися в країну походження - Російську Федерацію.
ОСОБА_1 вказала про свою належність до партії “Хізб ут-Тахрір аль - ОСОБА_3 ” та сповідування релігії іслам. Також зазначила, що боїться переслідувань у вигляді кримінального переслідування у випадку повернення до Росії у зв'язку з членством в організації “Хізб ут-Тахрір аль - ОСОБА_3 ” та правозахисною діяльністю свого батька - ОСОБА_4 , який є відомим в Російській Федерації захисником прав мусульман, за що неодноразово піддавався переслідуванням з боку російської влади та був засуджений як член партії “Хізб ут- ОСОБА_5 ” до позбавлення волі строком на 3 роки та 06 місяців згідно вироку Вахитовського районного суду м.Казань від 18.12.2014 року у справі №1-326/2014. Після арешту батька її звільнили з роботи та почали слідкувати за нею. В 2015 році її завезли в прокуратуру, де в присутності працівників погрожували її переслідуванням та арештом на довгий термін, вручили застереження, яке в Російській Федерації стає першим кроком до кримінального переслідування особи.
Апеляційний суд вважає, що позивачкою та її представником в судовому засіданні, наведено вагомі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності родина ОСОБА_1 зазнавала переслідувань через свою та батька політичну, релігійну позицію та членство в організації “Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі”. При зверненні до міграційної служби за захистом в Україні, позивач вказує обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми політичними та релігійними поглядами та членством в організації “Хізб ут-Тахрір ОСОБА_6 - ОСОБА_3 ”. Доказом є факт засудження її батька як члена партії “Хізб ут- ОСОБА_5 ” до позбавлення волі строком на 3 роки та 06 місяців, незважаючи на те, що він не ніколи не був членом партії “Хізб ут-Тахрір ОСОБА_6 - ОСОБА_3 ”.
Судом встановлено, що політична партія “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” (“Партія ісламського визволення”) є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами “халіф”. Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави.
Партія “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як “екстремістська” за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів “Хізб ут-Тахрір ОСОБА_6 - ОСОБА_3 ” звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” заборонена як “терористична організація”, є Росія.
“Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, “Аль- ОСОБА_7 ” та пов'язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http://www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist).
На території України не існує заборони на діяльність “Хізб ут-Тахрір аль- ОСОБА_3 ” та не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських.
Згідно інформації УСБУ у Львівській області не встановило жодних обставин, за наявності яких громадянка Російської Федерації ОСОБА_1 не може бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Апеляційний суд вважає правильним висновок суду першої інстанції, що рішення Державної міграційної служби України від 08.12.2017 року № 491-17 прийнято без врахуванням всіх обставин, необґрунтовано, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання Державну міграційну службу України визнати ОСОБА_1 біженцем, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України “Про біженців і осіб, що потребують додаткового захисту”, то апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач не провів належну перевірку критеріїв для визнання позивача біженцем відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України “Про біженців і осіб, що потребують додаткового захисту”, тому суд позбавлений можливості надати оцінку наявності чи відсутності таких щодо ОСОБА_1 , а тому підставно зобов'язав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву від 14.06.2017 року про визнання ОСОБА_1 біженцем відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України “Про біженців і осіб, що потребують додаткового захисту” з врахуванням правової оцінки, зазначеної у рішенні.
В частині відмови в задоволенні позову - рішення не оскаржено.
Відповідно до ч.1, 2 ст.77 КАС України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, то воно не може бути скасоване чи змінене з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
керуючись ч.3 ст.243, ст.308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2019 року, у справі № 813/364/18 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий суддя М. П. Кушнерик
судді А. Р. Курилець
О. І. Мікула
Повне судове рішення складено 18.02.20