Справа №303/4948/19 2/303/110/20
ряд. стат. звіту - 9
12 лютого 2020 року м.Мукачево
Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області
в особі головуючого-судді Куцкір Ю.Ю.
з участю секретаря судових засідань Славич М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Мукачево цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_3 про визнання права власності на майно, -
Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_3 про визнання права власності на майно.
Позов мотивований тим, що квартира АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності належала ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, після смерті якої відкрилася спадщина. У свою чергу, померла заповіту не залишила. Спадкоємцями за законом були чоловік ОСОБА_5 і син ОСОБА_6 .. Оскільки чоловік померлої проживав з нею до дня її смерті, а тому він і прийняв спадщину. 22.04.1998 року ОСОБА_5 склав заповіт, за яким заповів своїй внучці ОСОБА_2 , тобто відповідачу, всю належну йому квартиру. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 , після смерті якого залишилося спадкове майно, Ѕ частка, яка належала йому на праві власності, а інша Ѕ частка успадкована ним від дружини ОСОБА_4 .. Відповідач ОСОБА_2 прийняла спадщину звернувшись до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Однак, свідоцтво на спадщину було оформлено тільки на Ѕ частку квартири, а не на всю квартиру, яка належала спадкодавцю.
27.02.2007 року між позивачем ОСОБА_1 і відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно якого остання отримала 10 000 доларів США, які повинна була повернути до 27.04.2007 року. У зазначений строк відповідач гроші не повернула, а тому ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до неї про стягнення боргу, і рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27.11.2008 року позов було задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 194 640,11 гривень. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 28.05.2009 року суму боргу було зменшено до 147 667,18 гривень. На підставі виконавчого листа №2-2290 було відкрито виконавче провадження. Оскільки, ОСОБА_2 жодного іншого майна не мала, в рахунок часткового погашення боргу, ОСОБА_1 отримала у власність Ѕ частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 , на яку було оформлено право власності за ОСОБА_2 . Так, на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, якщо такі торги не відбулися, позивач стала власником Ѕ квартири, вартість частки якої становив 49 400 гривень. Непогашена частина боргу відповідача становить 98 348,18 гривень.
У свою чергу, 22.05.2012 року позивач ОСОБА_1 подарувала Ѕ частку вищезазначеної квартири своїй дочці ОСОБА_3 .. Крім цього, відповідачу фактично належить Ѕ частка квартири на підставі спадщини по заповіту, однак право на спадщину на дану частку не видавалося. Позивач ОСОБА_1 , посилаючись на ст.601 ЦК України, просить суд визнати право власності на дану частку Ѕ за відповідачем ОСОБА_2 , після чого в рахунок погашення боргових зобов'язань визнати право власності цієї частки вже за позивачем припинивши право власності відповідача.
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилася надіслала до суду клопотання про розгляд справи без її участі, просить суд позов задоволити з підстав зазначених в ньому.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася хоча про час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином, про причину неявки суд не повідомила.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилася хоча про час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином, про причину неявки суд не повідомила.
Вивчивши позовну заяву та дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, які є у справі в їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч.3, 4 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Частиною 1 ст.76, ч.1, 2 ст.77, ст.ст.79 і 80 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Судом встановлено, що із листа Мукачівського МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області №14942 від 25.07.2019 року слідує, що виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №2-2290 від 27.11.2008 року виданого Мукачівським міськрайонним судом Закарпатської області про стягнення 147 748,18 гривень боргу з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 перебувало на виконанні з 05.08.2009 року та було завершене 29.12.2011 року постановою про повернення виконавчого документу стягувачу. Підставою було те, що стягувачу ОСОБА_1 було передано нереалізоване майно в рахунок часткового погашення боргу, а саме Ѕ частина квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Іншого майна, на яке можливо було б звернути стягнення у боржника не було (а.с. 9-11).
22.05.2012 року між ОСОБА_1 ( Дарувальник) і ОСОБА_3 (Обдарований) був укладений Договір дарування квартири, згідно якого Дарувальник подарував, а Обдаровуваний прийняв в дар Ѕ частки квартири під АДРЕСА_1 (а.с. 13, 14).
Із Свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 10.05.2012 року слідує, що ОСОБА_1 належить на праві власності майно, що складається з Ѕ частки квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки майно не реалізовано, торги не відбулися і стягувач ОСОБА_1 виявила бажання залишити за собою непродане майно, що раніше належало ОСОБА_2 (а.с. 21).
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27.11.2008 року було стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 194 640,11 гривень (а.с. 22, 23).
Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 28.05.2009 року вищезазначене рішення Мукачівського міськрайонного суду було змінено, зокрема стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 69 018,48 гривень авансу за неукладеним за договором купівлі-продажу квартири, рішення в частині стягнення 78 648,70 гривень боргу за договором позики та стягнення судових витрат залишено без змін (а.с. 25).
Із Заповіту від 24.04.1998 року вбачається, що ОСОБА_5 належну йому квартиру, що знаходиться в АДРЕСА_1 заповів ОСОБА_2 (а.с. 33).
Згідно Свідоцтв про смерть серій НОМЕР_1 від 06.03.1997 року і НОМЕР_2 від 15.05.1998 року ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 34).
Беручи до уваги вищезазначені обставини та аналізуючи доводи позивача, які ним наведені в позовній заяві та в доданих до неї доказів, судом встановлено, що підставою звернення позивача до суду є те, що рішення судів по справі №2-2290/08 від 27.11.2008 року та від 28.05.2009 року про стягнення з відповідача ОСОБА_2 на її користь не виконане у повному обсязі, у зв'язку з тим, що Ѕ частка квартири, яку відповідач прийняв у спадщину, не оформлена належним чином, тобто не видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, а отже позбавило можливості державному виконавцю і цю частку квартири виставити на прилюдні торги.
Дані правовідносини регулюються Конституцією України та нормами Цивільного Кодексу України.
Відповідно до ст.41 Конституції України та ст.321 ЦК України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Відповідно до ст.ст.1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно ст.1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Відповідно до ст.ст.1268, 1270 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шестимісячного строку він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Згідно до ст.1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до ст.ст.1296, 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім'я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.
Відповідно до п.6 Постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивiльних i кримiнальних справ від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України), проте право власності на нерухоме майно у разі прийняття спадщини виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації речового права на нерухоме майно (стаття 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Так само ст.346 ЦК України передбачено підстави припинення права власності, зокрема право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2)відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу памяток історії та культури; 6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; 7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника.
Разом з тим, суд звертає увагу позивача ОСОБА_1 на наступне.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є обов'язковість судового рішення.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно частини першої статті 5 Закону примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Статтею 10 Закону встановлено, що заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Виконавець зобов'язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз'яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов'язки.
Пунктом 1 частини першої статті 26 Закону встановлено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Частиною першою статті 48 Закону встановлено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.
Згідно частини третьої, четвертої статті 50 Закону у разі звернення стягнення на об'єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з'ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.
Після документального підтвердження належності боржнику на праві власності об'єкта нерухомого майна виконавець накладає на нього арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідного реєстру у встановленому законодавством порядку. Про накладення арешту на об'єкт нерухомого майна, заставлене третім особам, виконавець невідкладно повідомляє таким особам.
У разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстровано в установленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.
Відповідно до частини десятої статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У свою чергу, позивач ОСОБА_1 зазначає в позовній заяві, що Ѕ частку вищезазначеної квартири також у спадщину прийняла відповідач ОСОБА_2 , однак не оформила її у передбаченому законом порядку. Разом з тим, на підтвердження даного факту належних та допустимих доказів суду не подала. Крім цього, навіть і у разі наявності даного факту, то дані правовідносини регулюються Розділом VI ЦПК України, зокрема ст.440, де передбачено порядок звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, та нерухоме майно, право власності на яке не зареєстроване в установленному законом порядку.
При таких обставинах суд приходить до висновку, що у задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 12, 15, 16, 316, , 317, 391, 392, 1261, 1268 ЦК України, ст.ст. 2, 19, 23, 34, 76-82, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268 ЦПК України, суд,-
У задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності за ОСОБА_2 в порядку спадкування за заповітом на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 та припинення права власності Ѕ частки даної квартири за ОСОБА_2 (належна їй в порядку спадкування за заповітом) внаслідок визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частки квартири АДРЕСА_1 взамін погашення боргових зобов'язань ОСОБА_2 у розмірі 98 748,18 гривень - відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його підписання.
Рішення суду може бути оскаржено до Закарпатського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.
У відповідності до п.п.15.5 п.15 ч.1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, тобто через Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області.
Позивач: ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , місце проживання АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 , місце проживання АДРЕСА_3 .
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_5 , місце проживання АДРЕСА_1 .
Повний текст рішення складено 12.02.2020 року.
Головуючий Ю.Ю. Куцкір