17 лютого 2020 року м. Житомир справа № 240/12238/19
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гуріна Д.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні,
встановив:
12 грудня 2019 року до Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до Військової частини НОМЕР_1 , у якому просить:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 всіх сум належних йому у день звільнення (невиплати грошової компенсації за речове майно у розмірі 14328,09 грн;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні (невиплати компенсації за речове майно у розмірі 14328,09 грн за період з 1 жовтня 2019 року до 28 листопада 2019 року у сумі 36651,94 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що на день звільнення зі служби відповідачем було затримано проведення з ним розрахунку при звільненні, а саме: виплату належної позивачу грошової компенсації за неотримане речове майно, яку відповідачем здійснено лише 28 листопада 2019 року, чим порушено вимоги Кодексу законів про працю України, а тому позивач за захистом своїх прав звернувся до суду.
Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2019 року відкрито провадження у даній справі та призначено справу до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
2 січня 2020 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву від (а.с.18-20), в якому просив у задоволенні позовних вимог відмовити. На обґрунтування заперечень зазначив, що грошова компенсація вартості за неотримане речове майно не відноситься до грошового забезпечення військовослужбовця (заробітної плати). Відповідно до пункту 2 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України №260 від 7 червня 2018 року, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України за №745/32197 від 26 червня 2018 року, грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення. До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років. До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; премія. До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: винагороди, допомоги. Крім того, відповідачем зазначено у відзиві та додано довідку згідно з якою середньоденне грошове забезпечення позивача складає 617,35 грн, а не 631,93 грн.
Згідно з частиною 4 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Частиною 5 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено, що датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Відповідно до положень частини 5 статті 262, частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Збройних Силах України.
Під час проходження військової служби перебував на фінансовому забезпеченні військової частини НОМЕР_1 .
Відповідно до наказу командувача Десантно-штурмових військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 1 липня 2019 року №71 позивач звільнений з військової служби у запас за підпунктом «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 1 жовтня 2019 року №226 позивач виключений зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення (а.с.12).
Військова частина НОМЕР_1 при звільненні не нарахувала та не виплатила ОСОБА_1 грошову компенсацію за недоотримане речове майно, яке належало йому до видачі в сумі 14328,09 гривень (згідно наказу №226 від 1 жовтня 2019 року).
Зазначена компенсація за речове майно при звільненні позивачу перерахована на банківський рахунок лише 28 листопада 2019 року, що підтверджується довідкою Акціонерного товариства КБ «Приватбанк» від 3 грудня 2019 року (а.с.14).
Вважаючи такі дії Військової частини НОМЕР_1 протиправними та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Питання проходження військової служби регулюється спеціальним законодавством. Соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей регулюється Законом України від 20 грудня 1999 року №2011-ХІІ “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”.
Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення №1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби в ЗСУ та регулює питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
За змістом абзацу третього пункту 242 Положення №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
На день звільнення та виключення позивача з особового складу частини й усіх видів забезпечення йому не було виплачено грошову компенсацію за неотримане речове майно, яку відповідачем проведено лише 28 листопада 2019 року, про що свідчить виписка Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (а.с.14).
Разом з тим, указаними нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку та відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків.
Тобто, спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі №21-352а13 та постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а15.
Крім того, така правова позиція була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 вересня 2018 року у справі №810/1549/17, від 17 жовтня 2018 року у справі №805/2948/17-а, від 8 листопада 2018 року у справі №821/1333/16, від 18 квітня 2019 року у справі №806/889/17.
Оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з військової служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, суд приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.
Посилання відповідача на приписи пункту 2 Пленуму Верховного Суду України №13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», яким роз'яснено, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо), на думку суду, не спростовують наведених висновків, оскільки правове регулювання норм оплати праці або порядку вирішення трудового спору не охоплює правовідносини щодо відповідальності установи (організації, підприємства) за затримку розрахунку при звільненні.
Також наведена постанова прийнята до ухвалення постанов Верховним судом щодо субсидіарного застосування норм Кодексу Законів про працю України.
Так, в силу норм статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Поряд з цим, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (стаття 117 Кодексу законів про працю України).
Крім того, Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа №21-1765а15) прийшов до висновку, що передбачений частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, як зазначає Верховний Суд України, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.
Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні №4-рп/2012 від 22 лютого 2012 року щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З вказаного слідує, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Крім того, статтею 23 Загальної Декларації з прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Таким чином, з урахуванням зазначеного, в контексті приписів статей 116, 117 Кодексу законів про працю України суд приходить до висновку, що останні спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Як вже було зазначено, 1 жовтня 2019 року позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
Разом з цим, остаточний розрахунок проведено з ним 28 листопада 2019 року, що підтверджується випискою по картковому рахунку ОСОБА_1 .
Тобто, з вказаного слідує, що остаточний розрахунок відповідачем здійснено не в день звільнення ОСОБА_1 (1 жовтня 2019 року), а з порушенням строків, встановлених статтею 116 Кодексу законів про працю України - 28 листопада 2019 року, із затримкою в 58 днів.
Суд не приймає твердження відповідача про те, що грошова компенсація вартості за неотримане речове майно не відноситься до грошового забезпечення військовослужбовця (заробітної плати), оскільки у статті 116 Кодексу законів про працю України акцентовано увагу на тому, що в день звільнення проводиться виплата всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації.
Використане законодавцем визначення «всіх сум, що належать працівнику», означає, що до таких сум відноситься і грошова компенсація за неотримане речове майно, тому за її невиплату застосовуються наслідки передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100).
Згідно з абзацом першим пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Абзацом третім пункту 2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як вбачається з довідки-розрахунку військової частини НОМЕР_1 №6358 від 27 грудня 2020 року, середньоденний розмір грошового утримання позивача становить 617,35 грн.
Кількість днів затримки розрахунку з 1 жовтня 2019 року до 28 листопада 2019 року - 58 днів. З урахуванням викладеного, розмір середньої заробітної плати, що має бути виплачений позивачеві у зв'язку із затримкою в остаточному розрахунку при звільненні за період з 1 жовтня 2019 року до 28 листопада 2019 року, становить 35806,30 грн (617,35х58).
Частиною 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного суду України, встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Положеннями статті 90 Кодексу адміністративного суду України, визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідачем в порушення частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного суду України не доведено, а позивачем та наявною у матеріалах справи сукупністю належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів спростовано правомірність ненарахування та невиплати середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні (невиплати грошової компенсації за речове майно), а тому позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.
Зважаючи на відсутність документально підтверджених судових витрат у даній адміністративній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.
Керуючись статтями 72, 77, 143, 243-246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправними дій, стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 всіх сум належних йому у день звільнення (невиплати грошової компенсації за речове майно у розмірі 14328,09 грн.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні за період з 1 жовтня 2019 року до 28 листопада 2019 року у сумі 35806,30 грн.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Д.М. Гурін