Ухвала
Іменем України
05 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 409/2364/19
провадження № 61-1891 ск20
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
розглянув касаційну скаргу Національної академії внутрішніх справ на ухвалу Білокуракинського районного суду Луганської області у складі судді Третяк О. Г. від 17 жовтня 2019 року та постанову Луганського апеляційного суду у складі колегії суддів: Єрмакова Ю. В., Авалян Н. М., Коновалової В. А., від 19 грудня 2019 року про відмову у відкритті провадження у справі за позовом Національної академії внутрішніх справ до ОСОБА_1 про відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням у навчальному закладі,
У жовтні 2019 року Національна академія внутрішніх справ (далі - НАВС) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням у навчальному закладі у розмірі 60 084,74 грн.
Позовна заява мотивована тим, що відповідно до наказу ректора НАВС від 11 серпня 2014 року № 128 ос ОСОБА_1 з 15 серпня 2014 року зарахований курсантом 1-го курсу денної форми навчання до НАВС. 25 серпня 2014 року між НАВС та відповідачем був укладений договір про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України). Після закінчення навчання відповідач був направлений для подальшого проходження служби до Головного управління Національної поліції в Луганській області, однак 08 квітня 2019 року звільнився зі служби поліції за власним бажанням, тому згідно умов договору, не відпрацювавши три роки, зобов'язаний повернути навчальному закладу витрати на своє утримання.
Ухвалою Білокуракинського районного суду Луганської області від 17жовтня 2019 року, залишеною без змін постановою Луганського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року, відмовлено у відкритті провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.
У касаційній скарзі, поданій 21 січня 2020 року, НАВС просить скасувати оскаржувані судові рішеннята направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про те, що спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки предметом спору є відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням у навчальному закладі, що необхідно розглядати в порядку цивільного судочинства.Заявник вважає, що суди помилково посилались на правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року, оскільки цей спір не є публічно-правовим та не відноситься до категорії справ, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Разом з тим, постановою Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 755/7554/18 (провадження № 14-135цс19) визначено, що позов закладу вищої освіти про відшкодування вартості навчання за рахунок бюджету не може бути вирішено в порядку адміністративного судочинства.
Крім того, у касаційній скарзі заявник просить поновити строк на касаційне оскарження судових рішень посилаючись на те, що повний текст оскаржуваної постанови отримав поштою лише 23 грудня 2019 року, що підтверджується відповідними доказами.
Клопотання про поновлення строку підлягає задоволенню, оскільки обставини, на які посилається заявник, свідчать про поважність причин пропуску строку на касаційне оскарження.
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її необгрунтованість, з огляду на таке.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
У статті 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, із цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
У частині першій статті 1 ЦК України указано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Разом з тим за приписами частини першої статті 2 КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
Публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).
Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
За змістом статті 9 Закону України від 20 грудня 1990 року № 565-XII «Про міліцію» (далі - Закон № 565-XII), чинного на час виникнення спірних правовідносин, на курсантів, слухачів, ад'юнктів, інших атестованих працівників, у тому числі й викладацького складу навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ України, поширюються права і обов'язки, гарантії правового і соціального захисту та відповідальність працівників міліції.
Відповідно до частини першої статті 20 Закону № 565-XII працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади, а тому його служба є публічною.
Відповідно до статті 18 Закону № 565-XII підготовка фахівців у вищих навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ України за державним замовленням здійснюється на підставі договору про навчання, який укладається між навчальним закладом, головним управлінням, управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві або Севастополі чи на транспорті та особою, яка навчається. Типову форму договору затверджує Міністерство внутрішніх справ України за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.
Курсанти вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ України у разі дострокового розірвання договору через небажання продовжувати навчання або через недисциплінованість чи в разі відмови від подальшого проходження служби на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ після закінчення вищого навчального закладу, а також особи начальницького складу органів внутрішніх справ, які звільняються із служби протягом трьох років після закінчення вищого навчального закладу Міністерства внутрішніх справ України за власним бажанням, через службову невідповідність або за порушення дисципліни, відшкодовують Міністерству внутрішніх справ України витрати, пов'язані з їх утриманням у вищому навчальному закладі, в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України. У разі відмови від добровільного відшкодування витрат таке відшкодування здійснюється в судовому порядку.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Суди встановили, що відповідач перебуваючи на посаді, що відноситься до публічної служби, звільнився за власним бажанням з органів внутрішніх справ до спливу трирічного строку, який було визначено умовами договору від 27 травня 2015 року про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі МВС України
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно вважав, що на курсантів вищих навчальних закладів МВС України поширюються права та обов'язки, гарантії правового і соціального захисту, а також відповідальність працівників міліції, а тому служба відповідача є публічною, у зв'язку із чим справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини виникли за участю суб'єкта владних повноважень, а отже, спори між учасниками цих правовідносин є публічно-правовими та їх вирішення належить до юрисдикції адміністративних судів.
З таким висновком Верховний Суд погоджується, оскільки спори, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема й питаннями відповідальності за невиконання договору підготовки фахівця, що призвели до відшкодування фактичних витрат, пов'язаних з утриманням у навчальному закладі, навіть якщо подання відповідного позову про відшкодування витрат відбувається після її звільнення з державної служби, підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства.
Тобто між сторонами виник публічно-правовий спір, пов'язаний зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, тому цей спір належить до юрисдикції адміністративних судів.
У межах цивільного судочинства суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному судочинстві в силу вимог статті 19 КАС України, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення.
Аналогічний висновок зроблено у постанові Великої палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 804/285/16 (провадження № 11-669апп18), постанові Великої палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі 705/1664/17 (провадження № 14-31цс19) та постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі 127/7858/18 (провадження № 14-373цс19), що свідчить про усталену практику розгляду вказаної категорії спорів.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 липня 1950 року (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (заява № 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів ».
За таких обставин, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 755/7554/18 (провадження № 14-135цс19) є безпідставними, оскільки вимоги позивача у цій справі пов'язані із захистом суб'єктивного майнового права та мають характер приватноправових відносин, тому в цьому випадку висновки щодо юрисдикції суду, який вирішує питання про стягнення вартості витрат на навчання не є аналогічними, зробленим у вказаних вище постановах Великої Палати Верховного Суду, оскільки відсутній спір з приводу прийняття на публічну службу, її проходження і звільнення з публічної служби.
Інші доводи викладені в касаційній скарзі фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду першої інстанції та суду апеляційної інстанції, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у відкритті касаційного провадження у справі належить відмовити, якщо суд в порядку, передбаченому частинами четвертою, п'ятою цієї статті, дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою.
Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 394 ЦПК України у випадку оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосовування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Таким чином, зі змісту касаційної скарги, оскаржуваних судових рішень про відмову у відкритті провадження убачається, що вона є необґрунтованою, правильне застосовування пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності судових рішень, тому є підстави для відмови у відкритті касаційного провадження за цією касаційною скаргою.
Згідно з частиною п'ятою статті 394 ЦПК України, у разі якщо суддя-доповідач дійде висновку, що подана касаційна скарга є необґрунтованою, вирішення питання про відкриття провадження здійснюється постійною колегією суддів, до складу якої входить суддя-доповідач. Якщо жоден суддя із складу колегії не дійде висновку про необхідність відкриття касаційного провадження через необґрунтованість скарги, колегія суддів постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження.
Керуючись статтею 390, пунктом 5 частини другої, частинами четвертою, п'ятою та шостою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Клопотання Національної академії внутрішніх справпро поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень задовольнити.
Поновити Національній академії внутрішніх справстрок на касаційне оскарження ухвали Білокуракинського районного суду Луганської області від 17жовтня 2019 року та постанови Луганського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Національної академії внутрішніх справна ухвалу Білокуракинського районного суду Луганської області від 17 жовтня 2019 року та постанову Луганського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року про відмову у відкритті провадження у справі за позовом Національної академії внутрішніх справ до ОСОБА_1 про відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням у навчальному закладі.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара