Справа № 336/3418/17
Пр. № 2/336/25/2020
23 січня 2020 року Шевченківський районний суд м. Запоріжжя в складі:
головуючого - судді Щасливої О.В.,
при секретарі Морозової В.М.,
з участю представника позивача ОСОБА_1 О ОСОБА_2 - Вороніна Ю. ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Запоріжжі цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», третя особа - Національний банк України, про захист прав споживачів,
В червні 2017 року позивач звернувся до суду з позовом про захист прав споживачів, про визнання недійсним договору кредитування, укладеного 22 вересня 2005 року.
В заяві зазначив, що 22 вересня 2005 року між ним та акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є відповідач, укладений кредитний договір № ML-200/311/2005 про надання кредиту в іноземній валюті в сумі 29792 доларів США. Зазначений в договорі кредит є споживчим, призначеним для набуття нерухомого майна, тому порядок його укладення характеризується певними особливостями, які встановлені Законом України «Про захист прав споживачів». Оскільки договір споживчого кредитування є договором приєднання, за таких умов сторона, яка розробляє умови правочину, повинна враховувати вимоги чинного законодавства, зокрема, законодавства про захист прав споживачів. У відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 4 та ч. 1 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору, яка повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Вимоги до необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію у сфері кредитного обслуговування споживачів встановлені частиною 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої перед укладанням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Ненадання вказаної інформації споживачу є порушенням пунктів 2.1., 2.4 Постанови Національного банку України від 10.05.2007 року № 168 та положень статті 11 Закону «Про захист прав споживачів», оскільки споживач за загальним правилом не володіє спеціальними знаннями про властивості та особливості кредитних правовідносин. При цьому в силу законодавства про захист прав споживачів інформація про продукцію у кредитному договорі банком має надаватися перед укладанням договору, а не міститися в самому договорі, умови якого вважаються прийнятими після його підписання.
Крім того, зазначений договір є несправедливим, і про це не міг знати позичальник, укладаючи його в 2005 році, так як за умови зростання курсу іноземної валюти всі ризики знецінення валюти національної несе позичальник. Зростання курсу долару США по відношенню до гривні зумовлює щомісячне зростання заборгованості за кредитом та відсотками, зробивши обсяг грошових зобов'язань неспівмірно великим з вартістю споживчого кредиту, виконання яких є неможливим, що також є несправедливим. Між тим позичальник жодного разу не отримав від фінансової установи повідомлення про зміну у сторону збільшення вартості іноземної валюти по відношенню до гривні.
В порушення вимог закону про істотні умови договору кредитний договір не містить визначення, змісту та обгрунтування розрахунку загальної вартості кредиту, графіку його погашення, тому вимагати сплати платежів, заснованих на таких положеннях кредитного договору, банк не вправі.
На момент укладання оспорюваного договору кредитодавець не уклав з позичальником договір про відкриття поточного рахунку № НОМЕР_1 для зарахування на нього суми кредиту, не надав графіку платежів у відповідності до наведених вимог ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та не ознайомив позичальника з умовами та порядком розрахунку розміру щомісячних платежів.
Договір не відповідає вимогам п. 4 ч. 4 чт. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та ч. 1 ст. 6 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
При укладенні договору було порушено вимоги Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом і іпотечними сертифікатами», за змістом якого договір про іпотечний борг, умови якого розробляє кредитодавець, виникає між сторонами основного договору за умови дотримання встановлених цим Законом вимог. Основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті кредитодавцем ще до укладення договору про іпотечний борг у письмовій формі та містити опис усіх грошових зобов'язань, витрат, пов'язаних з установленням іпотеки; принципів визначення плати за договором про іпотечний борг; порядок дострокового виконання основного зобов'язання у разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх зобов'язань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попередити кредитодавця про можливе невиконання основного зобов'язання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до державного реєстру фінансових установ чи державного реєстру банків; положення про інфляційне застереження. Встановлена законодавцем передумова обов'язкової необхідності для банку здійснювати встановлення положення про інфляційне застереження є такою, що перш за все направлена на необхідність дотримання справедливого балансу договірних правовідносин та на збереження реальної вартості предмету іпотеки.
В оспорюваному правочині відсутні встановлені в перелічених нормативних джерелах вимоги до змісту договорів споживчого кредитування, таких, як: наявність детального, достовірного та об'єктивного розпису сукупної вартості кредиту для споживача з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту згідно імперативних вимог п. 2 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 3 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».
Оспорюваний договір з наведених міркувань, на думку позивача, не відповідає вимогам законодавства, чинного на момент його укладення. За умови відсутності повної інформації про умови кредитування, розрахунок щодо реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту волевиявлення позивача не було спрямовано на укладення договору на умовах, про які він був необізнаний, тому він був введений в оману щодо істотних умов договору, ціни та відсоткової ставки, загальної сукупної вартості та абсолютного значення подорожчання кредиту.
Статтями 18 і 19 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено підстави для визнання кредитного договору недійсним, такі, як: укладення договору на умовах, що обмежують права споживача (1) та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики (2). Право споживача в силу законодавства про захист прав споживачів в усякому випадку є порушеним, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності умов договору, на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію у сфері кредитного обслуговування та ціну цієї продукції. Так як договір був укладений з використанням нечесної підприємницької діяльності з боку фінансової установи, він є недійсним з моменту його укладення в силу ч. 1 ст. 236 ЦК України.
У зв'язку з викладеним просить про задоволення позову з усіх підстав, що наведені в позові.
В судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги свого довірителя. Просить про задоволення позову. Крім того добавив, що на момент видачі кредиту філія акціонерного товариства «Райффайзен Банк Україна» не мала письмового дозволу на здійснення банківських операцій з іноземною валютою, який мав бути виданим акціонерним товариством «Райффайзенбанк Україна» за погодженням з управлінням Національного банку України в Запорізькій області.
Представник відповідача, належним чином повідомленого про дату, час та місце вирішення справи, до суду не з'явися, надавши письмове звернення про проведення судового засідання у його відсутність та відмову в задоволенні позову.
Означені обставини зумовили вирішення справи без участі представника відповідача, що узгоджується з положеннями ст. ст. 211, 223 ЦПК України.
З письмового відзиву представника відповідача випливає, що укладення договору грунтується на законі та зумовлено добровільним волевиявленням сторін, які є вільними у здійсненні своїх прав. Договір укладений за обопільною згодою його учасників, внаслідок прийняття позичальником його умов; він втілений в передбачену законом письмову форму, підписаний учасниками правочину, що підтверджує їхнє волевиявлення та прийняття умов договору. Підтвердженням цих обставин є отримання позичальником обумовлених договором грошових коштів, на що вказують первинні документи: власноручно написана позичальником кредитна заявка від 22.09.2005 року та виписка по руху коштів по рахунку позичальника за період з дати видачі кредиту. З моменту укладення кредиту позивач виконував усі умови договору, що додатково свідчить при прийняття ним прийнятих на себе за договором зобов'язань. Твердження про неукладення договору про відкриття поточного рахунку спростовується договором № 200/3034/05 від 22.09.2005 року про відкриття та обслуговування банківського рахунку в іноземній та національній валюті для фізичних осіб. Що стосується тверджень про ненадання повної інформації про кредитну продукцію, вона втілена в пункті 1.4 договору. Крім того, кредитний договір містить застереження про те, що підписанням цього договору сторони висловлюють свою цілковиту згоду з тим, що визнання порядку плати за кредит, встановлене в пункті 1.4 (з підпунктами) цього договору, повністю відповідає волевиявленню сторін. Сторони також підтверджують, що вони повністю ознайомлені та цілком згодні з порядком визначення плати за кредит та окремими елементами цього порядку. Використання плаваючої відсоткової ставки за користування кредитом не суперечить законодавству.
Що стосується ненадання банком перед укладеннями договору інформації щодо умов кредитування, орієнтовної та сукупної вартості кредиту, вони є хибними, оскільки службовими особами банку позивачу було роз'яснено умови кредитування, надано їх у письмовому вигляді, а також запропоновано позичальнику, якщо той має бажання на укладення кредитного договору, заповнити анкету-заяву фізичної особи на отримання іпотечного кредиту. Отримання інформації, передбаченої Законом України про захист прав споживачів (п. 2 ст. 11) позичальник скріпив власноручним підписом, проставленим під пунктом 13 анкети.
До нечесної підприємницької діяльності, тобто до діяльності, яка суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача, як про це стверджує позивач, фінансова установа не вдавалася. Позивач отримував об'єктивну і прозору інформацію, зміст якої особа з неповною вищою освітою, якою є ОСОБА_4 , здатна усвідомити повною мірою; скріпив своїм підписом графік платежів за кредитом, шо містить всі істотні умови кредитного договору, тому ці твердження позивача, на думку представника відповідача, є неспроможними.
Вважає, що укладення договору кредитування у іноземній валюті ґрунтується на законі, що діяв на час виникнення договірних відносин між сторонами, умови і порядок використання іноземної валюти визначаються законом України «Про Національний банк України», Декретом Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», а відповідно до положень Цивільного кодексу іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідач згідно із генеральною банківською ліцензією № 191 від 02.03.1998 року, банківською ліцензією на здійснення валютних операцій № 273, дозволом № 191-1 від 08.11.2006 року, додатком до дозволу № 191-1 від 08.11.2006 року, виданих Національним банком України, вправі залучати та розміщувати іноземну валюту на валютному ринку України. Щодо доводів позивача про відсутність індивідуальної ліцензії у сторін оспорюваного правочину, відповідно до Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» отримання цієї ліцензії необхідно у випадках, коли терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі, однак законодавством не встановлено терміни і суми кредитів в іноземній валюті, перевищення яких тягне за собою необхідність отримання індивідуальної ліцензії, що унеможливлює поширення режиму індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням кредитів. Щодо використання іноземної валюти як засобу платежу, представник відповідача пояснила, що згідно із Положенням про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, таке використання без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк, тобто банківська установа, що отримала банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями від НБУ. Відповідач має таку ліцензію і дозвіл, тому він мав право укладати договір кредитування в іноземній валюті. Щодо тверджень про несправедливий характер положень оспорюваного правочину, представник пояснила, що прогнозування росту курсу іноземної валюти виходячи з соціально-економічних умов розвитку України є неможливим, а курс іноземної валюти по відношенню до гривні може як зростати, так і зменшуватися, про що свідчать періоди знецінення іноземної валюти. З зв'язку з цим відповідач, як і позивач при укладенні і виконанні зазначеного договору несе однакові ризики; банк як фінансова установа має власні грошові зобов'язання перед іншими особами, тому порушення співвідношення майнових інтересів сторін не існує. Крім того, позивач за умови незгоди зі змістом тих чи інших положень договорів виходячи із презумпції свободи договору мав право їх не підписувати.
Так як кредитний договір укладений відповідно до положень ст. ст. 203, 205, 207, 208, ч. 2 ст. 524 та ст. 533 ЦК України, в межах повноважень відповідача щодо здійснення операцій з іноземною валютою, вимоги позову є безпідставними та необґрунтованими, тому їх належить залишити без задоволення.
Представник третьої особи, належним чином повідомленої про час та місце вирішення справи, до суду не з'явився, що у відповідності до ст. ст. 211, 223 ЦПК України є підставою для проведення судового розгляду у її відсутність.
Вислухавши учасників справи, з'ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд знаходить позов таким, що не підлягає задоволенню, виходячи з наступних міркувань.
Судом встановлено, що 22 вересня 2005 року сторони уклали кредитний договір № № ML-200/311/2005, згідно з яким позивач отримав кредит у сумі 29792 доларів США із сплатою 6,5 відсотків річних на строк до 22 вересня 2025 року (а. с. 70-123 т. 1).
Відповідно до ст. 345 Господарського кодексу України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законодавством про банки та банківську діяльність.
В силу ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківський кредит - це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми, а кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквіваленти.
Згідно із ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
В силу частин першої і третьої ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виражене у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Вирішуючи спір на користь відповідача, суд враховує наявність у нього на час виникнення спірних правовідносин генеральної банківської ліцензії № 191 від 02.03.1998 року на право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», дозволу № 191-1 від 08.11.2006 року на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», додатком до дозволу № 191-1 від 08.11.2006 року, виданих Національним банком України, що підтверджують право банку на видачу кредиту в іноземній валюті на час укладення оспорюваного правочину (а. с. 116-120 т. 1).
Дійшовши висновку про обґрунтованість тверджень представника відповідача, суд знаходить неспроможними доводи позову про необхідність індивідуальної ліцензії для укладення кредитного договору в іноземній валюті, оскільки: по-перше, за змістом наведених положень закону банки отримують генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, а по-друге, індивідуальної ліцензії потребують лише надання і одержання кредитів, терміни і суми яких перевищують встановлені законодавством межі.
Так як законодавством не встановлені граничні межі термінів та сум кредитів в іноземній валюті, надання яких потягло б необхідність отримання індивідуальної ліцензії, між тим відповідач у відсутність індивідуальної ліцензії має генеральну ліцензію та дозвіл НБУ на здійснення операцій, які в силу ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначені як кредитні операції і до яких віднесено операції з валютними цінностями, суд доходить висновку про правомірність його дій з видачі кредиту в іноземній валюті.
Оскільки стороною правовідносин між сторонами є не філія акціонерного товариства «Райффайзенбанк Україна» у м. Запоріжжі, а акціонерне товариство «Райффайзенбанк Україна» в особі начальника управління приватних клієнтів філії акціонерного товариства «Райффайзенбанк Україна» у м. Запоріжжі, яка представляла фінансову установу у вказаних правовідносинах, суд відкидає твердження представника позивача про те, що відсутність письмового дозволу філії у Запоріжжі на здійснення банківських операцій, що має видаватися акціонернимо товариством «Райффайзенбанк Україна» за погодженням з управлінням Національного банку України в Запорізькій області, є підставою для констатації відсутності права філії укладати правочин, предметом якого є кредитування в іноземній валюті.
Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, а в силу ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Враховуючи, що законодавство України, яке регулює правовідносини в сфері банківської діяльності, не містило заборони банкам надавати кредити в іноземній валюті на час укладення оспорюваного договору, суд вважає, що видача банківського кредиту в іноземній валюті не суперечить вимогам законодавства.
Згідно із ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Виходячи з презумпції свободи договору та паритету сторін у визначенні умов договору та у відсутність передбачених законом підстав для визнання договору кредитування недійсним, суд не вбачає підстав для задоволення позову в цій частині.
З аналогічних міркувань суд не приймає до уваги і доводи позову про несправедливість умов договору кредитування, а також про нечесну підприємницьку практику.
Зазначений висновок суду підкріплюють відомості про обізнаність позивача про умови кредитування під час укладення договору, про що свідчать його підписи як під самим договором, так і під графік0м погашення заборгованості (а. с. 73, 74 т. 1).
Вирішуючи вимоги про визнання договору недійсним як такого, що укладений під впливом омани, суд виходить з такого.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
За змістом частини першої ст. 229 ЦК України істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Як випливає із змісту роз'яснень п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Обставини, що мають істотне значення, перелічені в частині другій ст. 229 ЦК України.
Виходячи з наведеного положення цивільного законодавства, для кваліфікації договору як такого, що укладений під впливом обману, необхідно констатувати умисел в діях однієї сторони щодо обману іншої сторони відносно істотних обставин, тобто таких, як природа правочину, права та обов'язки сторін, такі властивості і якості речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому тягар доведення факту обману закон покладає на сторону, яка вважає, що діяла під впливом омани.
Оцінюючи ці твердження, суд не погоджується з доводами позову, оскільки судом беззаперечно встановлено, що під час укладення правочину позивачу було надано повну інформацію щодо істотних умов договору, який є публічним договором і на який розповсюджуються правила, встановлені законодавством про захист прав споживачів.
Зважаючи на відсутність жодних фактичних даних про умисел відповідача щодо обману позивача, суд не вбачає підстав для задоволення цієї вимоги позову.
Що стосується порушень, на думку позивача, положень Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, що діяла на момент укладення оспорюваного правочину, суд не вбачає ознак цих порушень в діях відповідача, який відкрив всі умови кредитування під час укладення правочину. Підпис позичальника під договором, графік повернення кредиту, який також скріплений підписом позичальника (а. с. 73, зворотний бік, а. с. 74) та виконання ним зобов'язань за договором згідно із встановленим графіком свідчать про цілковите усвідомлення ним змісту правочину та спрямованість волевиявлення на його укладення, сприйняття встановлених ним умов.
Особливості плати за користування кредитом та порядок виконання боргових зобов'язань встановлені відповідно пунктами 1.4., 1.5. договору. Оснащення пункту 1.4. застереженням про те, що підписанням цього договору сторони висловлюють свою цілковиту згоду з тим, що визнання порядку плати за кредит, встановлене в пункті 1.4 (з підпунктами) цього договору, повністю відповідає волевиявленню сторін, сторони також підтверджують, що вони повністю ознайомлені та цілком згодні з порядком визначення плати за кредит та окремими елементами цього порядку, підкріплює наведені умовиводи суду про повне усвідомлення умов договору та поінформованість про них позивача в момент укладання договору кредитування № ML-200/311/2005 від 22.09.2005 року.
Твердження про незаконність використання плаваючої процентної ставки, яку утворюють фіксований відсоток та FIDR суд знаходить неспроможними, оскільки встановлення плаваючої процентної ставки не заборонено нормативними джерелами в сфері регулювання кредитних правовідносин. Що ж стосується договору між сторонами, відповідно до п. 3 договору сторони домовились про те, що для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка (а. с. 70).
Твердження про неукладення договору про відкриття поточного рахунку спростовується договором № 200/3034/05 від 22.09.2005 року про відкриття та обслуговування банківського рахунку в іноземній та національній валюті для фізичних осіб, укладений в той же день, що і кредитний договір, який містить підпис позичальника (а. с. 84).
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно із п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, що приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
В силу п. 8 зазначеної постанови відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203, саме на момент вчинення правочину.
Оцінюючи твердження представника позивача про необхідність визнання договору дарування недійсним як такого, що суперечить вимогам законодавства, суд не знаходить підстав для задоволення цих вимог, оскільки відповідно до наведених положень закону та роз'яснень Пленуму Верховного Суду зміст правочину, що оспорюється з мотивів його невідповідності вимогам закону, має суперечити положенням нормативно-правових актів України, тобто бути незаконним.
Між тим договір кредитування передбачений цивільним законодавством, всі його положення ґрунтуються на законі, при його укладенні сторони погодили всі його істотні умови, він втілений в передбачену законом письмову форму, містить фіксацію волевиявлення сторін на укладення цього правочину, при його укладенні врахований та застосований баланс інтересів його учасників, у зв'язку з чим суд доходить висновку, що на час укладення оспорюваного договору він повністю відповідав вимогам закону.
Ухвалюючи рішення на користь відповідача, суд, крім наведених міркувань, керується ще й тим, що звернення до суду за захистом права позивача сталося за спливом дванадцяти років після укладення оспорюваного правочину, протягом яких у позичальника не виникало претензій щодо недосконалості договору, але одразу після ухвалення рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20.03.2017 року в справі за позовом публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, яким позов вирішено на користь фінансової установи, що, на думку суду свідчить про намір позивача вплинути на хід виконавчого провадження, яке існує і під час здійснення якого до позивача застосовані заходи забезпечення виконавчого провадження, в тому числі обмеження його в праві виїзду за межі України до виконання грошових зобов'язань за оспорюваним правочином (а. с. 134 т. 1).
Межі здійснення цивільних прав встановлені статтею 13 ЦК України, відповідно до якої при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.
Суд вважає, що відповідачем не вчинено дій, що порушували б право позивача.
І так як об'єктом судового захисту є лише порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, а порушенням суб'єктивного права є такий негативний вплив на нього, при якому воно звужується за своїм змістом або перестає існувати, що і може бути підставою для зверненням особи за судовим захистом, суд не вбачаючи ознак порушення права, не вбачає підстав і для задоволення позову.
Керуючись ст. ст. 203, 205, 215, 216, 224, 230 ЦК України, ст. ст. 2, 4, 5, 12, 13, 77-81, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_4 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», ЄДРПОУ 21685166, м. Київ, вул. Жилянська, 43, залишити без задоволення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено до Запорізького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного рішення.
Повне рішення суду складено 12 лютого 2020 року.
Суддя О.В. Щаслива