12 лютого 2020 рокуЛьвівСправа № 1.380.2019.004750 пров. № 857/13358/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Онишкевича Т.В.,
суддів Обрізка І.М., Сеника Р.П.,
з участю секретаря судових засідань Гром І.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (93 прикордонний загін) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
суддя у І інстанції Качур Р.П.,
час ухвалення рішення 15 год 13 хв,
місце ухвалення рішення м. Львів,
дата складення повного тексту рішення 30 жовтня 2019 року,
17 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив:
- визнати протиправними дії Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України (93 прикордонний загін) (далі - Прикордонний загін) щодо непроведення повного розрахунку при звільненні - невиплату йому в день виключення із списків частини 15 березня 2019 року грошової компенсації за неотримане речове забезпечення;
- стягнути з відповідача на його користь середній заробіток в розмірі 49885,55 грн за непроведення повного розрахунку при звільненні - невиплати йому в день виключення із списків частини 15 березня 2019 року грошової компенсації за неотримане речове забезпечення.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2019 року у справі № 1.380.2019.004750 вказаний позов було задоволено. При цьому суд першої інстанції виходив із того, що оскільки грошову компенсацію за неотримане речове майно позивачу не виплачено у день його виключення із списків частини 15 березня 2019 року, то вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. Тому відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.
У апеляційній скарзі Прикордонний загін просить скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.
Наполягає на тому, що вини відповідача у несвоєчасній виплаті коштів немає, оскільки фінансування видатків здійснює Адміністрація Державної прикордонної служби України.
Представник Прикордонного загону у ході апеляційного розгляду підтримав вимоги, викладені у апеляційній скарзі. Просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі.
Представник ОСОБА_1 у судовому засіданні апеляційного суду заперечив обґрунтованість доводів апелянта. Просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу відповідача - без задоволення.
Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги, виходячи із такого.
Як безспірно встановлено судом першої інстанції, згідно з наказом начальника Прикордонного загону від 07 лютого 2019 року № 59-ос ОСОБА_1 звільнено з військової служби у зв'язку із закінченням строку контракту.
Відповідно до наказу начальника Прикордонного загону від 14 березня 2019 року № 74-ОС «По особовому складу» позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення підполковника та звільненого за підпунктом «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини 5 статі 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у запас з 15 березня 2019 року (а.с. 14).
Виплату грошової компенсації за неотримане речове забезпечення відповідач здійснив 18 червня 2019 року.
Вважаючи, що відповідачем допущено несвоєчасний розрахунок при звільненні, позивач звернувся з позовом до адміністративного суду.
Надаючи правову оцінку правильності вирішення судом першої інстанції даного публічно-правового спору оскаржуваним рішенням та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Як передбачено статтею 117 КЗпП, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 (у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 2371 цього кодексу), серед іншого, зазначив, що строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.
Відповідно до статті 47 КЗпП роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, як зазначено у згаданому Рішенні Конституційного Суду України, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.
Згідно із частиною 1 статті 233 КЗпП працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
З огляду на наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Разом із тим, строки звернення до адміністративного суду регламентовано приписами статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
Позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами (частина 1 статті 122 КАС).
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина 2 статті 122 КАС).
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина 5 статті 122 КАС).
У контексті обставин цієї справи апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що звернення працівника до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні обмежено строками.
Судом встановлено, що позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення, звільненого за підпунктом «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з 15 березня 2019 року, а фактично остаточний розрахунок з ним відбувся 18 червня 2019 року.
Разом із тим, із цим позовом позивач звернувся до адміністративного суду лише 17 вересня 2019 року, тобто фактично через три місяці відколи отримав належні йому при звільненні кошти.
Аналізуючи наведені обставини справи у зіставленні із правовим регулюванням спірних відносин, апеляційний суд дійшов висновку, що оскільки спірні правовідносини пов'язані зі звільненням з публічної служби і повинні вирішуватися в порядку адміністративного судочинства, то строк звернення до суду з таким позовом згідно із приписами частини 5 статті 122 КАС становить один місяць.
Відповідно до частини 5 статті 242 КАС при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин апеляційний суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 815/2681/17.
Приписами частини 3 статті 123 КАС встановлено, що якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду (частина 4 статті 123 КАС).
Згідно із приписами пункту 8 частини 1 статті 240 КАС суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини 1 статті 319 КАС судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду з підстав, встановлених статтею 240 цього Кодексу.
Підсумовуючи наведене, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору допустив неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Відтак, оскаржуване рішення суду першої інстанції слід скасувати та залишити позов ОСОБА_1 без розгляду.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 310, 319, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) задовольнити частково.
Скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2019 року у справі № 1.380.2019.004750 та залишити позовну заяву ОСОБА_1 без розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т. В. Онишкевич
судді І. М. Обрізко
Р. П. Сеник
Постанова у повному обсязі складена 13 лютого 2020 року.