10 лютого 2020 рокуЛьвівСправа № 1.380.2019.002690 пров. № 857/12122/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий-суддя Довга О.І.,
суддя Запотічний І.І.,
суддя Матковська З.М.
секретар судового засідання Гнатик А.З.
за участю:
представник відповідача Щирба Р.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної установи «Личаківська виправна колонія (№30)» на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2019 року (головуючий суддя Мричко Н.І., м.Львів, проголошено 10:09:28) у справі № 1.380.2019.002690 за адміністративним позовом Державної установи «Личаківська виправна колонія (№30)» до Головного управління ДПС у Львівській області про визнання протиправними і скасування податкових повідомлень-рішень, рішення та вимоги, -
28.05.2019 року позивач звернувся в суд першої інстанції із адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Львівській області, в якому просив: визнати протиправними рішення ГУ ДФС у Львівській області від 04.02.2019 № 0000941308, № 0000951308, № 0000931308 та вимогу ГУ ДФС у Львівській області від 14.01.2019 № Ю-0000541308; скасувати рішення ГУ ДФС у Львівській області від 04.02.2019 № 0000941308, № 0000951308, № 0000931308 та вимогу ГУ ДФС у Львівській області від 14.01.2019 № Ю-0000541308.
Позов обґрунтовує тим, що праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями. Праця здійснюється на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою-підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Якщо засуджені до позбавлення волі залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, тоді вони підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню. Наголосив, що за період з 01.10.2016 по 31.12.2017 жоден засуджений, який залучався до суспільно корисної праці у ДУ Личаківська виправна колонія (№30) строкового трудового договору з установою не укладав. Виходячи з наведеного, такі засуджені не були застрахованими відповідно до норми частини 1 статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування». Враховуючи наведене, вважає донарахування єдиного соціального внеску в сумі 311025,00 грн. безпідставним. Крім того, зазначив, що при перевірці не враховано строків давності для самостійного донарахування податковим органом зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб, який у відповідності до норм статті 102 ПК України становить 1095 днів, відтак на момент проведення перевірки 20.12.2018 контролюючий орган вийшов за межі встановлені чинним законодавством в частині перевірки повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2019 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального права зазначає, що засуджені залучаються до роботи з врахуванням наявних виробничих потужностей підприємств установ виконання покарань. У випадку укладення трудового договору особа (найманий працівник), у даній ситуації засуджений, підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, і лише за таких обставин підпадає під дію Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», а тому просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Позивач участь в судовому засіданні повноважного представника не забезпечив, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлений у встановленому законом порядку.
Представник відповідача заперечує доводи апеляційної скарги. Вважає, що суд першої інстанції прийняв законне і обґрунтоване рішення. Крім того подав клопотання, в якому, покликаючись на постанову Кабінету Міністрів України №537 від 09 червня 2019 року, просить замінити відповідача у справі з Головного управління ДФС у Львівській області на його правонаступника - Головне управління ДПС у Львівській області.
Суд, відповідно до вимог ст. 52 Кодексу адміністративного судочинства України визнав клопотання обґрунтованим, та таким, що підлягає до задоволення, та вирішив провести заміну відповідача з Головного управління ДФС у Львівській області на його правонаступника - Головне управління ДПС у Львівській області.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з огляду на наступні підстави.
Судом встановлені наступні обставини.
У період з 20.12.2018 по 04.01.2019 ГУ ДФС у Львівській області проведена документальна планова виїзна перевірка ДУ Личаківська виправна колонія (№ 30) з питань повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб, військового збору за період з 01.01.2015 по 31.12.2017, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з 01.01.2011 по 31.12.2017.
За результатами перевірки складений акт від 14.01.2019 №45/13-01-13-08/08563932, в якому вказано про порушення позивачем вимог ПК України, а саме: підпунктів 168.1.1, 168.1.2, 168.1.4, 168.1.5 пункту 168.1 статті 168, пункту 171.1 статті 171, підпункту 176.2 статті 176 Податкового кодексу України в частині перерахування до бюджету податку на доходи фізичних осіб; пункту 2 статті 6, пункту 1 статті 7, статті 8, пункту 2 статті 9 Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування в частині донараховано єдиного внеску за період з 01.10.2016 по 31.12.2017 на суму 311025,00 грн.; підпунктів 14.1.180 пункту 14.1 статті 14, абз. 1 пункту 46.1 статті 46, пунктів 49.1 та 49.2, підпунктів 49.18.2 пункту 49.18 статті 49, статті 51, підпункту б пункту 176.2 статті 176 ПК України в частині подання податкових розрахунків за ф.№1-ДФ про суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податків , і суму утриманого з них податку, за період, що перевірявся, без відображення нарахованих та виплачених доходів від працевлаштування засуджених, нарахованого та перерахованого податку з доходів фізичних осіб.
21.01.2019 позивач звертався до ГУ ДФС у Львівській області із запереченнями до акту перевірки від 14.01.2019 №45/13-01-13-08/08563932.
30.01.2019 ГУ ДФС у Львівській області надало відповідь за №4431/10/13.8, згідно якої, заперечення позивача залишено без задоволення.
31.01.2019 ГУ ДФС у Львівській області відповідно до листа № 4802/10/13.8 внесло зміни та доповнення до акта перевірки від 14.01.2019 №45/13-01-13-08/08563932.
На підставі висновків акта перевірки, відповідач виніс податкові повідомлення рішення від 04.02.2019 № 0000941308 та № 0000951308, рішення від 04.02.2019 № 0000931308 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску та вимогу ГУ ДФС у Львівській області від 14.01.2019 № Ю-0000541308.
15.02.2019 позивач звертався до ДФС України із скаргою, у якій зазначав про протиправність рішень та просив скасувати податкові повідомлення рішення ГУ ДФС у Львівській області від 04.02.2019 №0000941308, від 04.02.2019 №0000951308, рішення ГУ ДФС у Львівській області від 04.02.2019 №0000931308 та вимогу ГУ ДФС у Львівській області від 14.01.2019 № Ю 0000551308.
Рішенням від 04.03.2019 №1034/6/99-99-11-05-01-25 продовжено строк розгляду скарги.
Відповідно до рішень за результатами розгляду скарги від 21.03.2019 №13290/6199-99-11-05-02-25 та 04.04.2019 № 15758/6/99-99-11-05-01-25, ДФС України залишила рішення ГУ ДФС у Львівській області без змін, а скаргу без задоволення.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач при прийнятті оскаржуваних податкових повідомлень рішень, рішення та вимоги діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком з огляду на наступне.
Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначено Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 № 2464-VI, в редакції на час виникнення спірних правовідносин (Закон № 2464-VI).
Згідно з частиною 1 статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 7 Закону № 2464-VI для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини 1 статті 4 цього Закону єдиний внесок нараховується на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
Єдиний внесок нараховується на суми, зазначені в частинах першій і другій цієї статті, не зменшені на суму відрахувань податків, інших обов'язкових платежів, що відповідно до закону сплачуються із зазначених сум, та на суми утримань, що здійснюються відповідно до закону або за договорами позики, придбання товарів та виплат на інші цілі за дорученням отримувача (частина 4 статті 7 Закону №2464-VI).
Відповідно до частини 1 статті 8 Закону №2464-VI розмір єдиного внеску для кожної категорії платників, визначених цим Законом, та пропорції його розподілу за видами загальнообов'язкового державного соціального страхування встановлюються з урахуванням того, що вони повинні забезпечувати застрахованим особам страхові виплати і соціальні послуги, передбачені законодавством про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; фінансування заходів, спрямованих на профілактику страхових випадків; створення резерву коштів для забезпечення страхових виплат та надання соціальних послуг застрахованим особам; покриття адміністративних витрат із забезпечення функціонування системи загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Єдиний внесок не входить до системи оподаткування.
Порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску визначається цим Законом, в частині адміністрування - Податковим кодексом України, та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику (частина 4 статті 8 Закону №2464-VI).
Згідно з частинами 2 та 3 статті 9 Закону №2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів , бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Платники, зазначені у пункті 1 частини 1 статті 4 цього Закону, під час кожної виплати заробітної плати (доходу, грошового забезпечення), на суми якої (якого) нараховується єдиний внесок, одночасно з видачею зазначених сум зобов'язані сплачувати нарахований на ці виплати єдиний внесок у розмірі, встановленому для таких платників (авансові платежі) (частина 8 статті 9 Закону № 2464-VI).
Спірним питанням у даній справі є наявність обов'язку у позивача щодо сплати єдиного внеску.
Підпунктом 6 частини 2 статті 13 Закону №2464 встановлено, що підприємства установ виконання покарань проводять свою діяльність відповідно до законодавства з урахуванням таких особливостей: трудові відносини засуджених регулюються законодавством про працю з урахуванням вимог кримінально-виконавчого законодавства.
Частиною 1 статті 9 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України) передбачено, що засуджені зобов'язані виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб.
Засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров'я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.
Адміністрація зобов'язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею.
Згідно з частиною 1 статті 118 КВК України, зі змінами, внесеними Законом України №1492-VI.II від 07.09.2016 року, засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров'я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції. Праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями, визначеними цим Кодексом.
Вказані зміни набрали чинності 08.10.2016 року, тобто виникли юридичні підстави для укладання строкових трудових договорів із засудженими.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання" № 2475-VIII від 03.07.2018 року, який набрав чинності з 28.08.2018 року, внесено зміни до статті 118 КВК України, зокрема частину 1 викладено в такій редакції: "Засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Такі договори погоджуються адміністрацією колонії та повинні містити порядок їх виконання. Адміністрація зобов'язана створювати умови для праці засуджених за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами.
Таким чином, положеннями статті 118 КВК України в редакції, що діяла з 08.10.2016 року по 28.08.2018 року передбачалась можливість укладати строкові трудові договори виключно із виправною колонією. Юридичні підстави для укладання трудових договорів між засудженим та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг (і відповідні трудові договори в обов'язковому порядку мали бути погоджені з установою виконання покарань) виникли з 28.08.2018.
Праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України (частина 1 статті 120 КВК України).
Відповідно до частини 1 статті 122 КВК України засуджені до позбавлення волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
Згідно з статтями 118-121 Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про оплату праці" з метою визначення умов праці та заробітної плати засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (засуджений), які тримаються в установах виконання покарань (установа) та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України Наказом Міністерства юстиції України від 07.03.2013 року №396/5 затверджено Інструкцію про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (Інструкція №396/5).
Відповідно до пункту 1.2 Інструкції №396/5 засуджені залучаються до праці: у центрах трудової адаптації; у майстернях, підсобних господарствах установ та слідчих ізоляторів; на підприємствах установ виконання покарань; на підприємствах державної або інших форм власності за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції відповідно до укладених угод між установою, де відбуває покарання засуджений, та замовником; на роботах з господарського обслуговування установ та слідчих ізоляторів.
Пунктами 2.1 - 2.2 Інструкції №396/5 встановлено, що засуджені до обмеження волі залучаються до праці на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою. Праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу роботу.
Відповідно до пункту 3.7 Інструкції №396/5 засудженим, які відбувають покарання у виправних центрах, виховних колоніях, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній, колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, а також засудженим жінкам, яким дозволено проживання за межами виправної колонії, на особовий рахунок зараховується незалежно від усіх відрахувань не менш як сімдесят п'ять відсотків нарахованого їм місячного заробітку.
Праця засуджених оплачується відповідно до її кількості і якості. Підприємства установ розраховують тарифні ставки, посадові оклади для диференціації оплати праці залежно від професії і кваліфікації засуджених, складності й умов виконуваних ними робіт. Заробітна плата, нарахована засудженим, за умови виконання ними норми виробітку (денної, тижневої, місячної) або тривалості робочого часу (у тому числі при залученні до робіт на підприємствах державної або інших форм власності) не може бути менше законодавчо встановленого мінімального розміру заробітної плати (пункт 5.1 Інструкції №396/5).
Таким чином, засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, в результаті чого, їм забезпечується відповідна компенсація за виконану роботу, тобто заробітна плата, а також, додержання правил охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.
Відповідно до пункту 6.3 Інструкції №396/5 відрахування та відшкодування із заробітної плати засуджених здійснюються відповідно до законодавства з дотриманням такої черговості: податок з доходів фізичних осіб; аліменти; вартість одягу, взуття, білизни (крім вартості спецодягу); вартість харчування, комунально-побутових та інших наданих послуг (крім вартості спецхарчування); за виконавчими листами на користь громадян; за виконавчими листами на користь юридичних осіб; відшкодування матеріальних збитків, заподіяних засудженими державі під час відбування покарання.
Статтею 2 Кодексу законів про працю України (КЗпП України) встановлено, що право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
Трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (частина 1 статті 21 КЗпП України).
Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
Водночас, низка чинних законодавчих актів дають чітке визначення поняття "роботодавець" - власник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю; особа, яка найняла працівника за трудовим договором (контрактом).
Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. (згідно з статтею 1 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 № 108/95-ВР)
Системний аналіз вказаних законодавчих положень та обставин справи дозволяє суду апеляційної інстанції дійти висновку, що укладаючи цивільно-правові договори іншими суб'єктами господарювання про надання робочої сили та розрахунки за неї, позивач в частині виконання умов вказаних договорів не виступав роботодавцем для засуджених, а лише створював умови для залучення засуджених відповідно до вимог Кримінально-виконавчого кодексу України до суспільно корисної оплачуваної праці, робота, яка здійснювалася засудженими, виконувалася на підставі договорів про надання робочої сили, які укладалися з юридичними особами, а не з позивачем. У зв'язку з вказаним у скаржника відсутні підстави для вжиття заходів щодо притягнення позивача до відповідальності за ненарахування ЄСВ.
Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб'єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.
В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги є суттєвими і складають підстави для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, через що рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення.
Керуючись ст. ст.242, 243, 315, 317, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
апеляційну скаргу Державної установи «Личаківська виправна колонія (№30)» задовольнити.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2019 року у справі № 1.380.2019.002690 - скасувати.
Прийняти нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправними рішення ГУ ДФС у Львівській області від 04.02.2019 № 0000941308, № 0000951308, № 0000931308 та вимогу ГУ ДФС у Львівській області від 14.01.2019 № Ю-0000541308.
Скасувати рішення ГУ ДФС у Львівській області від 04.02.2019 № 0000941308, № 0000951308, № 0000931308 та вимогу ГУ ДФС у Львівській області від 14.01.2019 № Ю-0000541308.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Львівській області на користь Державної установи «Личаківська виправна колонія (№30)» (ЄДРПОУ 08563932, м.Львів, вул. Шевченка, 156, 79039) 45 515 (сорок п'ять тисяч п'ятсот п'ятнадцять) гривень.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення, у разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя О. І. Довга
судді І. І. Запотічний
З. М. Матковська
Повне судове рішення складено 12 лютого 2020 року.