13 лютого 2020 року м. Чернігів Справа № 620/3756/19
Чернігівський окружний адміністративний суд в складі головуючої судді Тихоненко О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та стягнення коштів,
ОСОБА_1 (надалі також - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (надалі також - відповідач) про визнання протиправними дій відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік в розмірі місячного грошового забезпечення - 13 856,80 грн; стягнення з відповідача на користь позивача матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік в розмірі 13 856,80 грн та стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік за період з 31.10.2019 по день фактичного розрахунку.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 за контрактом. Під час проходження військової служби ним була подана заява про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік, проте відповідач порушив законне право позивача на отримання такої допомоги та не здійснив виплату за рапортом позивача, навіть при звільненні.
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.12.2019 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами. Ухвалою суду надано термін для подачі відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечень.
Представником відповідача 24.12.2019 подано відзив на позов, в якому останній просить відмовити позивачу у задоволенні позову та зазначає, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення військовослужбовців, яка виплачується виключно військовослужбовцям у розмірі, що не перевищує їх грошове забезпечення на день підписання наказу про її виплату та в межах доведених граничних обсягів видатків та отриманих асигнувань на її виплату. Доведені граничні обсяги видатків та отримані асигнування військовою частиною на 2019 рік є недостатніми для виплати військовослужбовцям відповідача матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.
03.01.2020 представником позивача подано відповідь на відзив, в якій зазначені аналогічні обставини, викладені у позові.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
20.09.2019 позивачем подано рапорт на ім'я командира роти забезпечення навчального процесу, в якому ОСОБА_1 просив надати матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі місячного грошового забезпечення (а.с.10).
Згідно витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 21.09.2019 № 240 військовослужбовцю ОСОБА_1 виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік у розмірі місячного грошового забезпечення (а.с.11).
В подальшому, згідно витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 31.10.2019 № 276 позивача наказом від 25.10.2019 №22/РС звільнено у запас за підпунктом «а» п. 2 (у зв'язку із закінченням строку контракту) частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та 31.10.2019 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. В наказі від 31.10.2019 № 276, у тому числі, зазначено, що позивачу матеріальна допомога згідно постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30.08.2017 для вирішення соціально-побутових питань у 2019 році надавалася (а.с.12).
У відповідності до наявної в матеріалах справи довідки відповідача від 08.11.2019 № 826 позивач, у тому числі, забезпечений матеріальною допомогою для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік в сумі 13 856,80 грн (а.с.13-14).
Однак, 19.11.2019 відповідачем прийнято накази (по стройовій частині) № 293, відповідно до яких: скасовано п. 1 наказу № 240 від 21.09.2019 про виплату матеріальної допомоги позивачу та внесено зміни до абз. 8 п.3 наказу № 276 від 31.10.2019 про виключення зі списків особового складу позивача та викладено у наступній редакції: «матеріальну допомогу згідно постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30.08.2017 для вирішення соціально-побутових питань у 2019 році не отримав» (а.с.15-16).
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на таке.
Положеннями статті 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-XII визначено, що соціальний захист військовослужбовців це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Згідно частини першої статті 9 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Порядок і розміри грошового забезпечення військовослужбовців, відряджених до державних органів, підприємств, установ, організацій, а також державних та комунальних навчальних закладів для виконання завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі, визначаються Кабінетом Міністрів України (ч. 1-4 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей").
Пунктом 2, 3 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб” встановлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснювати в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством фінансів, Міністерством інфраструктури, Міністерством юстиції, Службою безпеки, Управлінням державної охорони, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації.
Згідно пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання, надано право, серед іншого, надавати один раз на рік військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, та допомогу для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.
Згідно пункту 1 розділу ХХIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Порядок), військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.
Відповідно до п. 7 розділу ХХIV Порядку розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, порядок її виплати встановлюються за рішенням Міністра оборони України виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України.
До місячного грошового забезпечення, з якого визначається розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років та щомісячні додаткові види грошового забезпечення за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги.
Згідно пункту 1 розділу ХХIV Порядку виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника), а командиру (начальнику) - наказу вищого командира (начальника) за підпорядкованістю із зазначенням у ньому розміру допомоги.
Відповідно до пункту 7 наказу Міністерства оборони України від 15.02.2018 № 65 “Про бюджетну політику Міністерства оборони України на 2019 рік” одноразові додаткові види грошового забезпечення виплачувати в розмірах, визначених нормативно-правовими актами.
Матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань (далі - матеріальна допомога) виплачувати військовослужбовцям у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення (без урахування винагород).
Накази про виплату матеріальної допомоги видавати виключно в межах доведених граничних обсягів видатків та отриманих асигнувань на її виплату з урахуванням порядку, передбаченого пунктом 5 цього наказу, після розгляду заяв військовослужбовців.
У заявах про виплату матеріальної допомоги зазначаються конкретні причини (важкий стан здоров'я військовослужбовця або членів його сім'ї, смерть рідних по крові або шлюбу, пожежа або стихійне лихо та з інших соціально-побутових питань), які стали підставою для порушення клопотання, та розмір потреби.
Інші одноразові додаткові види грошового забезпечення виплачувати в розмірах, визначених нормативно-правовими актами.
Аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення військовослужбовців і входить до його складу. Цей вид грошового забезпечення надається військовослужбовцям у межах асигнувань та у розмірі, що не перевищує розміру місячного грошового забезпечення, за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника).
Необхідне зазначити, що повноваження щодо надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є саме дискреційними повноваженнями відповідача, які регулюються вимогами Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, разом з цим, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідач зобов'язаний за наявності визначених умов виплатити таку допомогу та не вправі вирішувати це питання на власний розсуд у випадку виконання військовослужбовцем для отримання такої допомоги всіх залежних від нього дій.
Частиною п'ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З даного приводу, варто звернути увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену, в тому числі в постанові від 21 листопада 2018 року у справі №824/166/15-а, відповідно до якої держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає.
Так, Європейський Суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), у рішенні по справі “Кечко проти України” від 08.11.2005 р. зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. <…> органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (див. mutatis mutandis, рішення у справі “Бурдов проти Росії” №59498/00, пар. 35, ECHR 2002-III) (пункти 23, 26).
У рішенні Європейського Суду з прав людини по справі “Будченко проти України” від 24.04.2014 р., вказано, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (див. рішення у справі “Бейелер проти Італії” (Beyeler v. Italy), [ВП] заява №33202/96, пп. 108-109, ЄСПЛ 2000-І) (пункт 40).
Отже, як пояснив Європейський Суд з прав людини, держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання.
Позивач виконав усі необхідні дії з метою отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, зокрема, подав за підпорядкуванням рапорт про нарахування та виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
Натомість, як зазначає відповідач у відзиві на позовну заяву, підставою для відмови позивачу у виплаті матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є недостатність асигнувань.
При цьому, відповідач не надав будь-яких доказів відсутності чи обмеження видатків (фінансування) для виплати позивачу спірної матеріальної допомоги. Також суд зазначає, що реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням гарантованих виплат, що здійснюються за рахунок бюджетних коштів не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Аналізуючи обставини даної справи та оцінюючи зібрані у справі докази, суд дійшов висновку про протиправність дій військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік, який виконав для її отримання всі залежні від нього дії, а підстави для відмови у виплаті такої допомоги у ході судового розгляду встановлено не було.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства” (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності “небезпідставної заяви” за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути “ефективним” як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Афанасьєв проти України” від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, “ефективний засіб правого захисту” у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Розкриваючи критерій ефективності способу захисту порушеного права платника, Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Аскоп-Україна” до Південної митниці Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів зазначив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Встановивши у ході розгляду справи протиправність оскаржуваних дій відповідача щодо невиплати позивачу спірної допомоги, суд вважає, що належним та цілком ефективним способом захисту прав позивача, є зобов'язання відповідача прийняти рішення щодо нарахування та виплати позивачу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2019 в розмірі, що не перевищує його місячного грошового забезпечення.
Однак, при цьому, суд зауважує, що розмір такої матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 має визначатися безпосередньо відповідачем.
Стосовно позовної вимоги щодо стягнення з відповідача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні суд зазначає, що спеціальними нормами права, які регулюють питання проходження військової служби та виплати грошового забезпечення таким особам, питання порядку проведення остаточного розрахунку при звільненні та відповідальності роботодавця за затримку розрахунку при звільнені не врегульовані, тому підлягають застосуванню загальні норми трудового законодавства.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно ст. 116 Кодексу при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 Кодексу встановлена відповідальність за затримку розрахунку при звільненні та визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум саме у строки, зазначені у статті 116 КЗпП.
Позивач в обґрунтування позовних вимог в зазначеній частині зазначає, що всупереч приписів вищезазначених норм відповідач своєчасно не провів з ним остаточний розрахунок при звільненні.
Таким чином, суд вважає, що періодом, за який на користь позивача підлягає стягненню середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільнені, є час з 1 листопада 2019 року (перший робочий день після звільнення з військової служби) по 13 лютого 2020 року (день ухвалення рішення у справі).
Втім, ураховуючи відсутність в матеріалах справи достовірних відомостей щодо грошового забезпечення позивача за останні два місяці служби, що передували звільненню, беручи до уваги приписи ст. 9 КАС України, суд вважає за необхідне зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь позивача середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 листопада 2019 року по 13 лютого 2020 року.
Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню, шляхом визнання протиправними дій відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік в розміру, що не перевищує його місячного грошового забезпечення; зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 в розмірі, що не перевищує його місячного грошового забезпечення та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 листопада 2019 року по 13 лютого 2020 року.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 72-74, 77, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та стягнення коштів задовольнити.
Визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік в розміру, що не перевищує його місячного грошового забезпечення.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2019 в розмірі, що не перевищує його місячного грошового забезпечення.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 листопада 2019 року по 13 лютого 2020 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).
Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ).
Повне судове рішення складено 13.02.2020.
Суддя О.М. Тихоненко