Справа № 759/10454/18 Головуючий в суді І інстанції Шум Л.М.
Провадження № 22ц-824/2021/20 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.
06 лютого 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Мельника Я.С.,
суддів: Іванової І.В., Матвієнко Ю.О.,
за участі секретаря Гановської А.М.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 вересня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального органу Державної фіскальної служби України Державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління ДФС у м. Києві, Київської міської ради, Головного управління ДФС у м. Києві третя особа: ОСОБА_2 про визнання права власності на квартиру,
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, посилаючись на те, що він з 13 травня 1997 постійно проживає та зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , яка на праві приватної власності належала його батьку, якого вироком суду від 09 квітня 1997 було було засуджено до позбавлення волі з конфіскацією всього індивідуального майна.
Зазначає, що вирок в частині конфіскації майна виконано не було, та у подальшому, ІНФОРМАЦІЯ_1 , його батько помер, тому в установлений законом шестимісячний строк він звернувся до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак нотаріус відмовив йому у видачі свідоцтва про право власності на квартиуі через наявний арешт цієї квартири, а на його письмову заяву про зняття заборони місцевий суд листом повідомив про відсутність підстав для зняття цього арешту.
Вказує, що впродовж 21 року користується цією квартирою, безперервно проживає у ній, сплачує комунальні послуги, а тому вважає себе таким, що добросовісно і відкрито заволодів даним майном, а тому просить визнати за ним право власності на цю квартиру за набувальною давністю на підставі ст. 344 ЦК України.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26 вересня 2019 року позов задоволено, визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Не погодившись із цим рішенням, представник ГУ ДФС у м. Києві подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом усіх обставин справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу задовольнити з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач з 1997 року зареєстрований та проживає у спірній квартирі, яка належала його батьку до дня його смерті і позивач вільно, відкрито та безперервно користується даним нерухомим майном та після смерті батька прийняв спадщину, то позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Однак, колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва про право власності, виданого Ленінградською РДА м. Києва, ОСОБА_3 , батьку позивача, на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 (а.с.25).
Вироком Ленінградського районного суду м. Києва від 09 квітня 1997 року ОСОБА_3 визнано винним за ст. 140 ч. 3 КК України та призначено покарання у вигляді 3 років позбавлення волі з конфіскацією всього його індивідуального майна (а.с.17-19). Вказаний вирок в частині конфіскації майна виконаний не був.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, і позивач ОСОБА_1 в шестимісячний строк звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини (а.с.23).
23 квітня 2012 Першою київською державною нотаріальною конторою здійснено реєстрацію спадкової справи, спадкодавцем за яким є ОСОБА_3 (а.с.24).
Постановою державного нотаріуса Першої київської державної нотаріальної контори від 30 травня 2018 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 , у зв'язку з тим, що на вказану квартиру накладено арешт на підставі повідомлення Ленінградського районного суду від 15 квітня 1997 року (а.с.28, 29).
Позивачу листом судді Святошинського районного суду м. Києва від 15 січня 2013 року повідомлено про відсутність підстав для зняття арешту з квартири, оскільки вона підлягає конфіскації відповідно до вироку суду від 09 квітня 1997 року (а.с.30).
Із довідки з місця реєстрації від 20 жовтня 2017 року вбачається, що у спірній квартирі зареєстровані позивач та його донька ОСОБА_4 (а.с.16, 34-35).
Відповідно з частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Згідно зі статтею 344 ЦК України при вирішенні спорів щодо набуття права власності на майно за набувальною давністю враховуються строк володіння майном, характер цього володіння, обставини, за яких виникло володіння, а також юридичний статус спірного майна.
Інститут набувальної давності визначає такий спосіб набуття права власності на майно, відповідно до якого це право виникає вперше і незалежно від права попереднього власника, тобто ґрунтується не на попередній власності чи відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме у разі тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном як своїм власним.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Однак, місцевий суд вищевказаних положень закону не врахував, належним чином усіх фактичних обставин справи не з'ясував та не перевірив їх доказами, зокрема , що спір фактично виник щодо спадкового майна, позивач є спадкоємцем першої черги після смерті свого батька, однак пред'явив цей позов на підставі ст. 344 ЦК України з огляду на те, що користується вказаною квартирою безперешкодно та тривалий час, проте не зміг отримати свідоцтво про право власності на неї через наявний арешт, проте в судовому порядку позивач до суду із вимогою про зняття вказаного арешту не звертався, а правові підстави та умови для застосування положень статті 344 ЦК України щодо визнання за позивачем права власності за набувальною давністю відсутні, оскільки інститут набувальної давності ґрунтується на сукупності обставин, визначених ст. 344 ЦК України, тому суд дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Крім того, при ухваленні оскаржуваного рішення про визнання за позивачем права власності на квартиру за набувальною давністю, місцевий суд керувався також нормами ЦК України, які регулюють спадкові правовідносини, натомість позивач позовних вимог про визнання права власності на спірну квартиру у порядку спадкування за законом не заявляв, через що суд першої інстанції фактично вийшов за межі позовних вимог, що не ґрунтується на вимогах процесуального закону та призвело до ухвалення помилкового рішення.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з'ясуванням усіх обставин справи та неправильного застосування норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню на підставі ст. 376 ЦПК України з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст.ст. 374, 376 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві задовольнити, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 вересня 2019 року - скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Стягнути з ОСОБА_1 (ІПН - НОМЕР_1 ) на користь Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (код ЄДРПОУ - 39439980) 1057 грн. 20 коп. судових витрат.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Судді: