ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
11 лютого 2020 року м. Київ № 826/26799/15
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Шевченко Н. М., розглянувши в письмовому порядку за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін адміністративний позов ОСОБА_1 до Національної академії внутрішніх справ про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Національної академії внутрішніх справ (надалі по тексту також - відповідач, Академія), в якому просить визнати протиправним та скасувати наказ Національної академії внутрішніх справ від 06.11.2015 № 178 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 , майора міліції, з органів внутрішніх справ на підставі пункту 64 «г» Положення про проходження рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ; поновити майора міліції ОСОБА_1 (М-029667) на посаді старшого викладача кафедри загальноправової та гуманітарної підготовки факультету підготовки фахівців для спеціальних підрозділів Національної академії внутрішніх справ з 07.11.2015; стягнути з Національної академії внутрішніх справ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу; зобов'язати Національну академію внутрішніх справ внести виправлення до трудової книжки ОСОБА_1 ; допустити до негайного виконання постанови суду в частині поновлення майора міліції ОСОБА_1 (М-029667) на посаді старшого викладача кафедри загальноправової та гуманітарної підготовки факультету підготовки фахівців для спеціальних підрозділів Національної академії внутрішніх справ та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що при прийнятті спірного наказу в частині звільнення позивача, відповідачем порушені вимоги спеціального законодавства у сфері проходження публічної служби та загального трудового законодавства, отже такий наказ є протиправним та підлягає скасуванню.
Представник відповідача проти позовних вимог заперечив, просив суд відмовити в його задоволенні у повному обсязі, вважаючи спірний наказ в частині звільнення позивача таким, що виданий з дотриманням вимог діючого законодавства у сфері проходження публічної служби.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.04.2016, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23.06.2016, у справі № 826/26799/15 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28.03.2017 вказані судові рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.10.2017, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2017, у справі № 826/26799/15 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 30.01.2019 вказані судові рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Позиція Верховного Суду полягає у тому, що суди попередніх інстанцій посилалися на неподання скаржником заяви (рапорту) про призначення в органах поліції, але не встановили факту здійснення або не здійснення скаржнику пропозиції щодо призначення на посаду в органах поліції.
В судовому засіданні 25.09.2019 представниками сторін подано клопотання про продовження розгляду справи у порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 3 ст. 194 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Вивчивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, суд зазначає наступне.
У період з 27.07.1994 до 06.11.2015 позивач проходив службу в органах внутрішніх справ, що підтверджується довідкою Національної академії внутрішніх справ № 46ВКЗ-120/404 від 09.11.2015.
Наказом Національної академії внутрішніх справ від 06.11.2015 № 178 о/с позивача звільнено зі служби 06.11.2015 у запас Збройних Сил за пунктом 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України через скорочення штатів.
Вважаючи таке рішення відповідача протиправним позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом про його скасування.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина та їх гарантії, основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України. Згідно з частиною шостою статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини регулює Кодекс законів про працю України.
Статтею 4 Кодексу законів про працю України визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Згідно з частиною другою та третьою статті 5 Закону України «Про державну службу» відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
В той же час, правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII (далі також - Закон).
Таким чином, саме Закон України «Про Національну поліцію» є спеціальним актом вищої юридичної сили в системі загального законодавства, який визначає особливий порядок звільнення у межах спірних правовідносин, а тому його положенням у процесі правозастосування надається перевага над положеннями Кодексу законів про працю України та Закону України «Про державну службу».
Аналогічна правова позиція щодо пріоритету спеціального законодавства над загальним неодноразово висловлена Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 17.02.2015 № 21-8а/15.
Так, згідно з підпунктом 1 пункту 1 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, цей Закон набирає чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування, крім пунктів 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17 - 18 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування.
Враховуючи, що Закон був опублікований в Голосі України 06.08.2015 № 141-142, тож набрав чинності 07.11.2015, у той час, як пункти, зокрема, 8-11 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, набрали чинності 07.08.2015.
За приписами пункту 8 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
Виходячи з наведеної норми вбачається, що працівники міліції з моменту опублікування Закону вважаються такими, що належним чином попереджені про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів, що спростовує твердження позивача про не попередження його за два місяці про наступне вивільнення.
При цьому, вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника в новоутвореній установі відповідно до вказаного Закону не є обов'язком роботодавця.
Згідно з пунктами 9-11 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.
Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.
Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.
Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.
Перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до «Прикінцевих та перехідних положень» цього Закону.
При цьому, порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначено Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 №114, пунктом 64 «г» якого передбачено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік), при відсутності можливості подальшого використання на службі, через скорочення штатів.
Таким чином, виходячи з вищенаведеного в сукупності, працівники міліції можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення виключено у разі виявлення бажання проходити службу в поліції та за їх згодою або у разі проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. При цьому, вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника в новоутвореній установі відповідно до вказаного Закону не є обов'язком роботодавця.
Враховуючи імперативність норм пунктів 9 та 10 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону щодо порядку вирішення питання подальшого проходження служби діючими співробітниками міліції до 06.11.2015 (за згодою або на конкурсній основі), неприйняття працівника на службу до поліції до вказаного терміну є безальтернативною підставою для його звільнення зі служби через скорочення штатів.
Крім того, в ухвалі від 28.03.2017 у цій справі Вищий адміністративний суд України зазначив, що вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника в новоутвореній установі відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» не є обов'язком роботодавця. Законом України «Про Національну поліцію» передбачена альтернатива вибору працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, а саме прийняття на службу за їх згодою або проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Працівники міліції можуть бути прийняті на службу до поліції за власним бажанням та у спосіб, визначений пунктом 9 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію».
Разом з тим, відповідно до частини першої статті 47 Закону призначення на посади поліцейських здійснюють посадові особи органів (закладів, установ) поліції відповідно до номенклатури посад, яку затверджує Міністерство внутрішніх справ України.
Статтею 1 Закону визначено, що Національна поліція України (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Відповідно до положень Статуту Національної академії внутрішніх справ України, затвердженого наказом МВС України від 17.11.2010 № 555 (у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), Національна академія внутрішніх справ підпорядковувалась Міністерству внутрішніх справ України, є державним навчальним закладом четвертого рівня акредитації. На даний час, Національна академія внутрішніх справ перебуває у сфері управління Міністерства внутрішніх справ України. Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 № 1388 «Про організаційно-штатні питання» скасовано штат Національної академії внутрішніх справ, скорочено всі посади постійного складу, у т.ч. за джерелами утримання: державного бюджету та інших джерел, та перемінного складу.
Судом встановлено, що відповідно до наказу від 07.11.2015 №1392 «Про затвердження штатів установ і закладів МВС» затверджено штати установ і закладів МВС, зокрема, Академії, де вбачається, що посади науково-педагогічного складу виключно цивільні.
Отже, зважаючи на посилання Верховного Суду щодо того, що лише якщо особа відмовилася від усіх пропозицій щодо зайняття певних посад і не подала заяви (рапорту) про участь в конкурсі на зайняття певної посади, виникають підстави для застосування пункту 10 розділу XI Закону № 580-VІІІ щодо звільнення особи за скороченням штатів, суд зазначає, що в даному випадку не було атестованих посад, а отже відповідачем фактично виключалась можливість пропонування позивачу такої посади.
Верховним Судом також зауважено, що судами попередніх інстанцій не витребувано у відповідача належних доказів, які б підтверджували або спростовували факт пропонування скаржнику посади в поліції (або його невідповідність вимогам до поліцейських на момент вирішення питання про його звільнення).
При цьому, суд наголошує, що Національна академія внутрішніх справ не має жодного відношення до новоутвореної Національної поліції України, не перебуває в її управлінні, віданні та підпорядкуванні, отже такі докази щодо підтвердження або спростування пропонування скаржнику посади в поліції не представляється можливим.
Так само, відповідач не наділений повноваженнями згідно з чинним законодавством України щодо надання оцінки відповідності або невідповідності позивача вимогам поліцейських на момент вирішення питання про його звільнення.
Водночас, слід зауважити, що згода (заява/рапорт) на продовження проходження служби в поліції (підтвердження свого наміру, бажання) могла надаватися в межах встановленого Законом терміну виключно посадовим особам органів (закладів, установ) поліції (у разі виявлення бажання проходити конкурс - відповідній поліцейській комісії).
Доводи позивача про те, що він мав бажання працювати в поліції та особисто подавав відповідний рапорт про це на ім'я ректора Національної академії внутрішніх справ не знайшли свого підтвердження належними та допустимими доказами. Так, в матеріалах справи відсутнє документальне підтвердження того, що позивач виявляв бажання, подавав заяву/рапорт (надавав згоду) бути прийнятим на службу до поліції з 07.08.2015 по 06.11.2015.
У судовому засіданні достовірно встановлено, що підтверджено поясненнями позивача ОСОБА_1 , що останній писав заяву на ім'я ректора Національної академії внутрішніх справ, яку залишив, з його слів, у працівників кадрової служби, не реєстрував за вхідним номером, кому саме віддавав дану заяву вказати не зміг. Підтвердив, що із заявою та/або рапортом до органів Національної поліції України не звертався.
Тобто позивач не скористався наданим йому Законом правом на подачу заяви про прийняття на службу до поліції до 06.11.2015, а отже не підтвердив свого наміру (бажання, згоди) подальшого проходження служби в поліції у розумінні положень Закону.
Щодо тверджень позивача про те, що він виявляв згоду проходити службу в поліції і подав свою кандидатуру на конкурс та був обраний тренером для підготовки патрульних поліцейських міста Києва (зокрема, роздруківка електронного листа а.с. 56-60), суд зауважує, що такі твердження та обставини не мають значення для вирішення спірних правовідносин, оскільки наведені обставини існували ще до прийняття та набрання чинності Законом. Так, з роздруківок електронного листа вбачається, що листування по відповідним обставинам здійснювалось у квітні 2015 року. При цьому, суд не залишає поза увагою той факт, що як убачається зі змісту подальшого електронного листування між позивачем та ОСОБА_2 від 08.12.2015, що міститься в матеріалах справи, позивач просив останнього документально підтвердити факт проходження ним співбесіди та прийняття викладачем для підготовки нових патрульних поліцейських для м. Києва, на що отримав відмову, обґрунтовану тим, що позивач фактично не викладав. Окрім того, вказане листування жодним чином не може підтвердити виникнення будь-яких трудових відносин у розумінні національного трудового законодавства України (загального та спеціального), як між позивачем та невстановленою особою ОСОБА_2 , так і між позивачем та відповідачем або між позивачем та поліцією.
Крім цього, суд вважає за необхідне взяти до уваги посилання відповідача, що особи рядового і начальницького складу Академії, які реально бажали продовжити службу в Національній поліції, в кількості 52 особи атестованих працівника у встановленому порядку були звільнені з Академії у зв'язку з переходом на службу до Національної поліції. При цьому, позивач своїм правом не скористався.
Підсумовуючи вищевикладене в сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання протиправним та скасування наказу від 06.11.2015 № 178 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню. Відповідно, позовні похідні вимоги про поновлення позивача на роботі та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу також не підлягають задоволенню.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З огляду на викладене, позов не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 139, 241, 244, 246, 255, 257, 262, 293, 295 - 297 КАС України,
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Національної академії внутрішніх справ про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії відмовити.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ).
Відповідач: Національна академія внутрішніх справ (пл. Солом'янська, 1, м. Київ, 03035, код ЄДРПОУ: 08751177).
Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України та може бути оскаржене за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно.
Суддя Н.М. Шевченко