1/482
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
11 лютого 2020 року м. Київ № 640/13887/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Служби безпеки України,
про визнання протиправним та скасування розпорядження
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Служби безпеки України (надалі - відповідач 1), адреса: 01034, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 35, в якій позивач просив суд:
- визнати протиправним та скасувати розпорядження Служби безпеки України від 04 січня 2019 року №9д про позбавлення ОСОБА_1 доступу до державної таємниці.
В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що 24 жовтня 2014 року державним підприємством обслуговування повітряного руху України його призначено на посаду директора авіакомпанії «Украерорух» державного підприємства обслуговування повітряного руху України.
В подальшому, як вказано у позовній заяві, позивача було відсторонено від виконання обов'язків на період проведення перевірки окремих питань фінансово-господарської діяльності, застосовано догану та звільнено з займаної посади директора.
На підставі рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 06 вересня 2016 року позивача поновлено на посаді та з 12 червня 2017 року останній фактично приступив до виконання посадових обов'язків.
В подальшому, за ініціативою першого заступника директора Украероруху у грудні 2017 року було розпочато процедуру включення посади, яку займає позивач, до переліку посад, що потребують доступу до державної таємниці, після чого відповідачем було прийнято рішення про включення посади позивача до переліку посад, що потребують доступу до державної таємниці, з яким, як вказує позивач, він ознайомлений не був та не отримував копії цього рішення.
Позивач наголошує на тому, що до цього посада існувала понад 25 років без потреби доступу до державної таємниці, але позивач пройшов перевірку СБУ та отримав допуск до державної таємниці.
Також, позивач вказав, що з моменту отримання допуску до державної таємниці та по день звернення до суду з цим позовом, позивачу не повідомлялось та не довірялось будь-якої державної таємниці, також він не був ознайомлений з відомостями, що становлять державну таємницю.
У липні 2018 року як вказує позивач, він з дружиною виїхали за кордон, вказаний виїзд був вимушений та незапланований, оскільки позивач перебував у відпустці та подорожував на своєму автомобілі по західній Україні, не плануючи виїзд за кордон. Але через несприятливі погодні умови відпустка була зіпсована та позивач, як він вказує, прийняв рішення з'їздити на автомобілі за кордон, реалізовуючи своє конституційне право на відпочинок. При цьому, як стверджує позивач, він виходив з того, що не є обізнаним з державною таємницею, а лише має допуск до неї (не отримавши доступ), а тому не порушує закон. Також, позивач стверджує, що він вжив всіх можливих заходів для повідомлення відповідних осіб відразу після свого повернення.
Проте, 03 липня 2019 року позивач отримав від СБУ лист щодо розгляду його звернення, відповідно до якого допуск до державної таємниці позивачу скасовано на підставі розпорядження ЦУ СБУ від 04 січня 2019 року №9д. крім того, у вказаному листі було зазначено, що позивач, який мав допуск до державної таємниці, 23 липня 2018 року виїжджав з України без письмового повідомлення керівника Украероруху, режимно-секретного органу та проходження інструктажу у начальника РСО, чим порушив зобов'язання у зв'язку з допуском до державної таємниці.
Незгода позивача з розпорядженням СБУ від 04 січня 2019 року №9д стала підставою для звернення останнього до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що Департаментом охорони державної таємниці та ліцензування СБУ на підставі повідомлення Головного управління контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки СБУ від 05 грудня 2018 року опрацьовано документальні матеріали службового розслідування, проведеного державним підприємством обслуговування повітряного руху України директором авіакомпанії «Украерорух» Куликовським І.В. обов'язків щодо збереження державної таємниці.
Як зазначено у відзиві на позовну заяву, у ході розгляду документальних матеріалів встановлено, що ОСОБА_1 своїми діями порушив взяте на себе зобов'язання громадянина України у зв'язку з допуском до державної таємниці та норми законодавства, -з огляду на те, що розпорядженням Центрального управління від 13 березня 2018 року №52/д ОСОБА_1 надано допуск до державної таємниці. Наказом державного підприємства повітряного руху України від 23 березня 2018 року №8ДСК позивачу надано доступ до державної таємниці та ознайомлено з вказаним наказом.
30 січня 2018 року позивачем власноручно підписано «Зобов'язання громадянина України у зв'язку з допуском до державної таємниці», в якому ОСОБА_1 , окрім іншого, зобов'язався повідомляти посадових осіб, які надали йому доступ до державної таємниці, про свій виїзд за кордон.
В результаті документальних матеріалів, як вказує представник відповідача у відзиві на позовну заяву, було виявлено, що позивач, якому надано допуск та доступ до державної таємниці, виїжджав 23 липня 2018 року за кордон у приватних справах без письмового повідомлення посадової особи, яка надала йому доступ до державної таємниці, та без проведення відповідного інструктажу начальником РСО із записом у журналі обліку виїздів за кордон, чим порушив взяте на себе зобов'язання громадянина України у зв'язку з допуском до державної таємниці в частині неповідомлення у письмовій формі про свій виїзд з України, що є підставою для скасування допуску до державної таємниці.
Більш того, представник відповідача у відзиві на позовну заяву також послався й на те, що у своїй пояснювальній записці до директора Украероруху позивач самостійно вказував про обставини виїзду за кордон, а також визнавав необхідність повідомлення про це посадових осіб, які надали йому доступ до державної таємниці, та відповідні РСО.
При цьому, представник відповідача зазначив, що на сьогодні існує безліч засобів зв'язку, які дозволяють передати та прийняти інформацію на будь-якій відстані, тобто, представник відповідача не вбачає перешкод для повідомлення посадової особи, яка надала доступ, та керівника РСО про виїзд за кордон, також, представник відповідача зазначив, що позивач навіть по приїзду не повідомив про обставини виїзду за кордон.
У зв'язку з чим, представник відповідача вважає, що відповідач, приймаючи оскаржуване розпорядження, діяв в порядок та спосіб, визначені законом.
Також, представник відповідача зазначив, що відмова у допуску та доступі до державної таємниці не виключає повторного звернення державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій з цього приводу в разі зміни обставин, за яких у наданні допуску до державної таємниці було відмовлено.
На підставі вищевикладених обставин, представник відповідача просив у задоволенні позовних вимог відмовити.
Не погоджуючись з твердженнями представника відповідача, викладеними у відзиві на позовну заяву, позивач у відповіді на відзив на позовну заяву, як і у позовній заяві, послався на те, що з моменту отримання допуску до державної таємниці йому не було повідомлено чи довірено державної таємниці, також він не ознайомлювався з відомостями, що становлять державну таємницю.
Більш того, позивач вказав й на те, що наказ від 23 березня 2018 року №8ДСК про надання йому доступу до державної таємниці не містить підтвердження або взагалі інформації про те, що позивач був ознайомлений з будь-якими відомостями, що становлять державну таємницю.
За доводами позивача, вказаний наказ носить формальний характер та, як стверджує позивач, лише дозволяє йому ознайомитись з секретними матеріалами, отримати доступ до носіїв, що містять секретну інформацію, а режимно-секретному органу цей наказ надає право надавати позивачу матеріали, що містять секретну інформацію.
Також, позивач вказав, що відповідачем не надано суду доказів того, що позивач ознайомлювався з будь-якою секретною інформацією, тобто, позивачем не реалізовано його право доступу до інформації з грифом секретності «таємно».
Крім того, позивач вказав й на те, що наказ оформлений та посвідчений з порушенням вимог ДСТУ 4163-2003 «Вимоги до оформлювання документів» та на те, що відсутні відомості про ознайомлення позивача з наказом до того, як йому було скасовано допуск до державної таємниці, а не перед цим.
При цьому, у відповіді на відзив на позовну заяву позивач також посилався на ті обставини, що викладені ним у позовній заяві.
Представник відповідача, в свою чергу, у запереченнях на відповідь на відзив на позовну заяву зазначив, що положеннями чинного законодавства закріплено обов'язок громадянина, якому надано допуск до державної таємниці, крім іншого, повідомляти посадових осіб, які надали йому доступ до державної таємниці, та відповідні режимно-секретні органи про виникнення обставин, передбачених статтею 23 Закону України «Про державну таємницю» та інших обставин, що перешкоджають збереженню довіреної йому державної таємниці, а також повідомляти у письмовій формі про свій виїзд з України.
Третя особа письмових пояснень на позовну заяву не надала з невідомих причин.
Суд звертає увагу, що в матеріалах справи наявні докази направлення на адресу третьої особи позивачем копії позовної заяви разом з доданими до неї документами (Т.1, арк. 37-40).
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 липня 2019 року відкрито провадження у адміністративній справі, вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 року № 2229-XII на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.
У відповідності до частини 5 статті 5 Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року № 3855-XII спеціально уповноваженим державним органом у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.
Згідно з частинами 4, 5 статті 37 Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року №3855-ХІІ контроль за додержанням законодавства про державну таємницю в системі Служби безпеки України здійснюється відповідно до Закону України «Про Службу безпеки України». Служба безпеки України має право контролювати стан охорони державної таємниці в усіх державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, а також у зв'язку з виконанням цих повноважень одержувати безоплатно від них інформацію з питань забезпечення охорони державної таємниці. Висновки Служби безпеки України, викладені в актах офіційних перевірок за результатами контролю стану охорони державної таємниці, є обов'язковими для виконання посадовими особами підприємств, установ та організацій незалежно від їх форм власності.
Наведене в сукупності дозволяє суду дійти висновку, що саме Служба безпеки України наділена повноваженнями щодо надання та скасування допуску та доступу до державної таємниці громадянами, а також повноваженнями щодо здійснення контролю в частині дотримання такими громадянами вимог законодавства в сфері охорони державної таємниці.
Так, наказом державного підприємства обслуговування повітряного руху України від 24 жовтня 2014 року №551/о «З особового складу» ОСОБА_1 прийнято на роботу до Украероруху з 27 жовтня 2014 року, на посаду директора авіакомпанії «Украерорух» (Т.1, арк. 111,116).
Згідно з абзацом 4 частини 1 статті 22 Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року №3855-ХІІ залежно від ступеня секретності інформації встановлюються такі форми допуску до державної таємниці форма 3 - для роботи з секретною інформацією, що має ступінь секретності "таємно".
Частинами 2, 4 статті 22 Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року №3855-ХІІ передбачено, що допуск до державної таємниці надається дієздатним громадянам України віком від 18 років, які потребують його за умовами своєї службової, виробничої, наукової чи науково-технічної діяльності або навчання, органами Служби безпеки України після проведення їх перевірки. Порядок надання допуску до державної таємниці визначається Кабінетом Міністрів України. Для розгляду питання про надання громадянам допуску до державної таємниці державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, де працюють, проходять службу або навчаються громадяни, оформляються документи, які надсилаються до органів Служби безпеки України. Перелік та форми таких документів, а також порядок їх надання визначаються Кабінетом Міністрів України.
У відповідності до частини 7 цієї ж статті надання допуску передбачає: визначення необхідності роботи громадянина із секретною інформацією; перевірку громадянина у зв'язку з допуском до державної таємниці; взяття громадянином на себе письмового зобов'язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена; одержання у письмовій формі згоди громадянина на передбачені законом обмеження прав у зв'язку з його допуском до державної таємниці; ознайомлення громадянина з мірою відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.
Доступ до державної таємниці надається дієздатним громадянам України, яким надано допуск до державної таємниці та які потребують його за умовами своєї службової, виробничої, наукової чи науково-дослідної діяльності або навчання (частина 1 статті 27 Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року №3855-ХІІ).
Так, з матеріалів справи вбачається, що 30 січня 2018 року ОСОБА_1 підписав зобов'язання громадянина України у зв'язку з допуском до державної таємниці, яким у зв'язку з наданням йому допуску до державної таємниці взяв на себе зобов'язання, у тому числі, повідомляти посадовим особам, які надали йому доступ до державної таємниці, та відповідним режимно-секретним органам про виникнення обставин, передбачених статтею 23 Закону України «Про державну таємницю», або інших обставин, що перешкоджають збереженню довіреної йому державної таємниці, а також про свій виїзд з України. Більш того, у вказаному зобов'язанні зазначено, що ОСОБА_1 проінформований про відповідальність за порушення законодавства у сфері охорони державної таємниці (Т.1, арк. 62).
У відповідності до наявної в матеріалах справи копії Витягу з розпорядження Центрального управління Служби безпеки України від 13 березня 2018 року №52д «Про надання допуску до державної таємниці» ОСОБА_1 , директору авіакомпанії «Украерорух», надано допуск до державної таємниці за формою 3 (Т.1, арк. 75).
На підставі вказаного розпорядження від 13 березня 2018 року №52д, державним підприємством обслуговування повітряного руху України видано наказ від 23 березня 2018 року №8ДСК, яким з 23 березня 2018 року ОСОБА_1 , директору авіакомпанії «Украерорух» державного підприємства обслуговування повітряного руху України надано доступ до інформації із грифом секретності «таємно». З вказаним наказом позивач ознайомлений, про що свідчить його особистий підпис на наказі (Т.1, арк. 73).
При цьому, суд зазначає, що згідно з положеннями частини 2 статті 26 Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року №3855-ХІІ скасування раніше наданого допуску до державної таємниці здійснюється органами Служби безпеки України у разі виникнення або виявлення обставин, передбачених статтею 23 цього Закону, або після припинення громадянином діяльності, у зв'язку з якою йому було надано допуск, втрати ним громадянства або визнання його недієздатним на підставі інформації, здобутої органами Служби безпеки України або отриманої від державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій.
Частиною 2 статті 23 Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року №3855-ХІІ передбачено, що у наданні допуску до державної таємниці може бути відмовлено також у разі: 1) повідомлення громадянином під час оформлення допуску недостовірних відомостей про себе; 2) постійного проживання громадянина за кордоном або оформлення ним документів на виїзд для постійного проживання за кордоном; 3) невиконання громадянином обов'язків щодо збереження державної таємниці, яка йому довірена або довірялася раніше.
Приписами статті 28 Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року №3855-ХІІ визначено, що громадянин, якому надано допуск до державної таємниці, зобов'язаний: не допускати розголошення будь-яким способом державної таємниці, яка йому довірена або стала відомою у зв'язку з виконанням службових обов'язків; не брати участі в діяльності політичних партій та громадських організацій, діяльність яких заборонена в порядку, встановленому законом; не сприяти іноземним державам, іноземним організаціям чи їх представникам, а також окремим іноземцям та особам без громадянства у провадженні діяльності, що завдає шкоди інтересам національної безпеки України; виконувати вимоги режиму секретності; повідомляти посадових осіб, які надали йому доступ до державної таємниці, та відповідні режимно-секретні органи про виникнення обставин, передбачених статтею 23 цього Закону, або інших обставин, що перешкоджають збереженню довіреної йому державної таємниці, а також повідомляти у письмовій формі про свій виїзд з України; додержуватися інших вимог законодавства про державну таємницю.
Більш того, суд зазначає, що пунктами 696, 697 Порядку організації та забезпечення режиму секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року №939, передбачено, що перед виїздом до іноземної держави у приватних справах громадянин, якому надано допуск до державної таємниці, зобов'язаний письмово повідомити про це посадову особу, яка надала йому доступ до державної таємниці, а також РСО за місцем зберігання його картки обліку; відомості про виїзд до іноземної держави громадян, яким надано допуск до державної таємниці, у приватних справах та у службові відрядження реєструються РСО в журналі обліку виїздів за кордон працівників, яким надано допуск до державної таємниці.
Наведене в сукупності дозволяє суду дійти висновку про те, що громадянин, якому надано доступ до державної таємниці, зобов'язаний повідомляти посадових осіб, які надали йому доступ до державної таємниці, та відповідні режимно-секретні органи у письмовій формі про свій виїзд з України, незалежно від того, чи мав він реальний доступ до державної таємниці, чи відома йому будь-яка інформація, яка містить гриф секретності «таємно» та чи ознайомлювався він з такою інформацією, або чи була вона йому довірена.
Тобто, законодавець не пов'язує саме фактичний доступ до державної таємниці з обов'язком письмового повідомлення особою, якій надано доступ до державної таємниці, про свій виїзд з України, а, навпаки, зобов'язує таку особу у будь-якому випадку повідомляти про свій виїзд з України у письмовій формі відповідні органи та посадових осіб, які надали йому доступ до державної таємниці.
В той же час, як вбачається з наданої суду копії наказу про надання відпустки №1301/в від 03 липня 2018 року, ОСОБА_1 надано щорічну відпустку тривалістю 21 календарний день з 23 липня 2018 року по 12 серпня 2018 року включно (Т.1, арк. 113).
Наявними в матеріалах справи доказами також підтверджується, що 23 липня 2018 року ОСОБА_1 разом з ОСОБА_2 23 липня 2018 року перетнули державний кордон України у пункті пропуску «Лужанка» та через цей же пункт пропуску в'їхали на територію України 28 липня 2018 року (Т.1, арк. 61,114,115).
Враховуючи компетенцію Служби безпеки України в частині здійснення контролю дотримання громадянами, яким надано доступ до державної таємниці, вимог законодавства щодо охорони державної таємниці, а також з урахуванням приписів Порядку організації та забезпечення режиму секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року №939, 20 листопада 2018 року на адресу державного підприємства обслуговування повітряного руху України надійшов лист Головного управління контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки Служби безпеки України від 19 листопада 2018 року №8/3/3-1473, відповідно до якого управління просило здійснити службове розслідування з приводу порушення ОСОБА_1 . Порядку організації та забезпечення режиму секретності в органах державної влади, органів місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року №939, у зв'язку з неповідомленням про виїзд з України 23 липня 2018 року начальника режимно-секретного підрозділу та не проходження відповідно інструктажу з питань забезпечення охорони державної таємниці (Т.1, арк. 103).
23 листопада 2018 року державним підприємством обслуговування повітряного руху України видано наказ №801 «Про проведення службового розслідування щодо порушення законодавства в сфері охорони державної таємниці», яким з метою перевірки факту порушення директором авіакомпанії «Украерорух» ОСОБА_1 Порядку організації та забезпечення режиму секретності в органах державної влади, органів місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року №939 створено тимчасову комісію для проведення службового розслідування, якій доручено його проведення (Т.1, арк. 110).
Під час проведення службового розслідування, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 було надано пояснювальну записку (Т.1, арк. 106), в якій останній вказав, що з 23 липня по 12 серпня 2018 року він перебував в запланованій щорічній відпустці. Також, ОСОБА_1 послався на те, що у зв'язку з невтішним прогнозом погоди в горах на західній Україні, де він планував разом зі своєю цивільною дружиною провести час, 23 липня 2018 року він перетнув державний кордон на власному автомобілі в місті Берегово та разом з дружиною попрямував через Угорщину до Словенії, назад до України повернулись 28 липня 2018 року. Таке термінове прийняття рішення унеможливило позивача, як вказано у пояснювальній записці, своєчасно поставити до відома керівництво Украероруху та начальника режимно-секретного відділу.
Більш того, у пояснювальній записці, ОСОБА_1 також зазначив (мовою оригіналу): «Зі свого боку, хочу запевнити, що ніяких неофіційних контактів і зустрічей з іноземцями у мене не було і бути не могло. Ніякими державними таємницями не володію. За більш ніж тридцятилітню працю в цивільній авіації, неодноразово мав допуск до державної таємниці та ніколи не порушував і не мав ніяких нарікань з боку компетентних органів. Мені дуже шкода, що це несподівано трапилось зі мною, але це було ненавмисно та без злого наміру з мого боку. В подальшому зобов'язуюсь дотримуватись встановленого законом правил та порядку».
З наведених пояснень вбачається, що позивач знав про порушення ним наданих зобов'язань щодо письмового повідомлення посадових осіб, які надали йому доступ до державної таємниці та режимно-секретних органів, але не вчинив будь-яких дій направлених на виконання вимог закону в цій частині.
При цьому, суд зауважує, що матеріали справи не містять й належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 було виконано вимоги законодавства в частині повідомлення посадових осіб, які надали йому доступ до державної таємниці та режимно-секретних органів про свій виїзд з України у приватних справах навіть після в'їзду останнього на територію України (28 липня 2018 року). Про перетин державного кордону позивач повідомив вперше, як свідчать матеріали справи, лише 26 листопада 2018 року у своїй пояснювальній записці під час проведення службового розслідування з приводу виїзду за кордон без повідомлення відповідних органів та посадових осіб.
За результатами проведеного службового розслідування т.в.о директора державного підприємства обслуговування повітряного руху України затверджено акт від 27 листопада 2018 року №211, відповідно до якого комісія дійшла висновку про порушення ОСОБА_1 статті 28 Закону України «Про державну таємницю» та пункту 696 Порядку організації та забезпечення режиму секретності в органах державної влади, органів місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року №939 (Т.1, арк. 107-108).
У зв'язку з чим, Головне управління контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки Служби безпеки України направило на адресу начальника ДОДТЛ Служби безпеки України повідомлення від 05 грудня 2018 року №8/3/3-1505, в якому просило здійснити перевірку порушень ОСОБА_1 законодавства України в сфері охорони державної таємниці та за результатами прийняття відповідного рішення проінформувати управління (Т.1, арк. 53-54).
За висновком ДОДТЛ Служби безпеки України встановлено порушення ОСОБА_1 законодавства України в сфері охорони державної таємниці та прийнято рішення про скасування допуску останньому до державної таємниці за формою 3 (Т.1, арк. 70-71).
На підставі вказаного вище висновку, розпорядженням Центрального управління Служби безпеки України від 04 січня 2019 року №9д скасовано допуск до державної таємниці за формою 3 ОСОБА_1 , директору авіакомпанії «Украерорух» (Т.1, арк. 74).
Суд звертає увагу, що позивачем не доведено, а судом не встановлено, що останньому не надавався доступ до державної таємниці, про такі обставини не повідомляв й відповідач у своєму відзиві на позовну заяву.
Тому, враховуючи факт, що позивачем, як громадянином, якому надано допуск та доступ до державної таємниці, не дотримано порядку виїзду за кордон, зокрема, не повідомлено у письмовій формі посадових осіб, які надали йому такий доступ, та режимно-секретні органи про свій виїзд з України, не пройдено відповідного інструктажу та не виконано обов'язків щодо збереження державної таємниці, яка йому довірена або довірялася раніше, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, у тому числі, й наданими поясненнями позивача від 26 листопада 2018 року, суд приходить до висновку про необгрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав у їх задоволенні в повному обсязі.
Також, суд вважає за доцільне зазначити, що посилання позивача на невідповідність наказу про надання допуску до державної таємниці вимогам ДСТУ не є предметом цього позову, а тому судом не надається правова оцінка цим обставинам.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування правомірності своїх дій та оскаржуваних рішення та доручення виконано та доведено своїх правомірність й обґрунтованість з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
А тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в повному обсязі.
Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.
Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Зважаючи, що у задоволенні позову позивача, відмовлено, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя Н.В. Клочкова