10 лютого 2020 р. Справа № 480/4994/19
Сумський окружний адміністративний суд у складі судді - Шаповала М.М., розглянувши у порядку письмового провадження в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Сумській області), в якій просив суд визнати протиправною відмову ГУ Держгеокадастру у Сумській області, викладену в наказі від 21.11.2019 № 18-17349/16-19-СГ, у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 2,0 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Беївської сільської ради Липоводолинського району Сумської області, та зобов'язати відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач безпідставно відмовив йому у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, чим грубо порушив його законні права. Земельним кодексом України передбачено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою. Підставою для відмови у наданні дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Крім того, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені ст. 122 ЗК України. При зверненні із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою позивач подав також нотаріально засвідчену заяву землекористувача ТОВ "БЕЄВЕ" на передачу у власність частини земельної ділянки у розмірі 2,0 га. Отже, підстави для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою відсутні. Вважає, що ефективним способом захисту свого порушеного права буде зобов'язання відповідача надати дозвіл.
Ухвалою суду від 09.12.2019 відкрито провадження та ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
24.12.2019 представник відповідача подав відзив на позовну заяву (а.с. 19-20), у якому зазначив, що ГУ Держгеокадастру у Сумській області розглянувши заяву позивача, наказом від 21.11.2019 № 18-17349/16-19-СГ відмовив у її задоволенні, оскільки земельна ділянка, яка планується для надання у власність громадянину ОСОБА_1 , накладається на земельну ділянку площею 64,00 га, яка перебуває в оренді у ТОВ "БЕЄВЕ" для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на підставі договору оренди землі від 15.08.2008 строком на 5 років. Відповідно до ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України земельні ділянки, які перебувають у користуванні юридичних осіб, передаються у власність чи користування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Крім того, ГУ Держгеокадастру у Сумській області вважає, що зобов'язання надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність позивачу є втручанням в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі адміністративного судочинства. Просив суд відмовити в задоволенні позову.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з таких підстав.
Суд встановив, що землекористувачем спірної земельної ділянки є ТОВ "БЕЄВЕ" відповідно до договору оренди землі від 15.08.2008, укладеного з Липоводолинською районною державною адміністрацією.
Згідно з нотаріально завіреною заявою ТОВ "БЕЄВЕ" від 16.10.2019 (а.с. 12) землекористувач спірної земельної ділянки надав згоду позивачу на безоплатне вилучення частини земельної ділянки у розмірі 2,0 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться за адресою: Сумська область, Липоводолинський район, с. Беєве.
28.10.2019 позивач звернувся до ГУ Держгеокадастру у Сумській області із заявою від 24.10.2019 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Беївської сільської ради Липоводолинського району Сумської області (а.с. 11, 21). До заяви було додано копії паспорту та РНОКПП, викопіювання земельної ділянки, копію заяви ТОВ "БЕЄВЕ" (згода на передачу у власність земельної ділянки).
Наказом від 21.11.2019 №18-17349/16-19-СГ (а.с. 13) відповідач відмовив позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Беївської сільської ради Липоводолинського району Сумської області з таких підстав: землі, за рахунок яких планується відведення земельної ділянки у власність, перебувають у користуванні на умовах оренди в іншої особи. З посиланням на ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України, зазначив, що земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Суд вважає відмову відповідача у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність протиправною з таких підстав.
Так, відповідно до п. "б" ч. 1 ст. 81 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадяни України набувають права власності на земельні ділянки, зокрема на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
Відповідно до п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами визначений статтею 118 ЗК України.
Згідно з частиною шостою статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідно до частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Згідно з частиною четвертою статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Відповідно до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 № 15, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності та земельних відносин, а також у сфері Державного земельного кадастру.
Держгеокадастр здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи.
На підставі системного аналізу наведених правових норм суд вважає, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому чинним законодавством не передбачено права суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17.
Тобто проект землеустрою розробляється на підставі дозволу органу, до компетенції якого входить питання про передачу земельних ділянок громадянам. У цьому випадку таким органом є ГУ Держгеокадастру у Сумській області. Позивачу відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою у зв'язку з тим, що вказана земельна ділянка перебуває у користуванні на умовах оренди в іншої особи та у встановленому порядку таке право не припинено. Наявність у особи права користування земельною ділянкою, щодо якої подана позивачем заява, не є підставою для відмови йому у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою за умови наявності письмової, нотаріально засвідченої заяви, якою надано згоду на вилучення частини земельної ділянки для подальшого її оформлення у власність для ведення особистого селянського господарства. У частині 7 статті 118 ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу, однак відповідач жодної з них у наказі від 21.11.2019 № 18-17349/16-19-СГ не вказав. Не зазначив також, яким вимогам нормативних актів не відповідає місце розташування земельної ділянки, що планується до відведення.
Відповідач, у силу вимог Земельного кодексу України та покладених на нього обов'язків, зобов'язаний у кожному випадку дослідити фактичні обставини повно та всебічно для з'ясування наявності чи відсутності встановлених законом підстав для відмови у задоволенні заяви. Визначена законом процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо того чи іншого "земельного" питання. З огляду на вимоги частини другої статті 19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов'язковим. Вказане узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 13.02.2019 у справі № 820/688/17,
Відповідно до частин першої та другої статті 149 ЗК України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
Разом з тим, частина 6 статті 118 ЗК України передбачає вичерпний перелік документів, які мають бути додані до заяви та встановлена пряма заборона вимагати будь-які інші, не передбачені ним документи. При цьому, у цій нормі зазначено, що у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб, до клопотання додаються погодження землекористувача, однак, цими нормами не зазначено, що така згода надається у випадку саме постійного користування земельною ділянкою. На виконання вимог чинного законодавства нотаріально завірену згоду користувача було надано (а.с. 12).
Посилання відповідача на частину 5 статті 116 ЗК України, відповідно до якої земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом, також не приймаються до уваги, оскільки, погодження користувача, як це передбачено статтею 118 ЗК України, було надано, при цьому, отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність, що узгоджується з позицією, висловленою у постанові Верховного Суду України від 13.12.2016 (№ 815/5987/14), постанові Верховного Суду від 27.02.2018 (№ 545/808/17).
Будь-яких інших доводів на обґрунтування своєї позиції відповідач не навів. Натомість, як вбачається з інформаційної довідки від 11.11.2019 № 1165/407-19 (а.с. 29), наданої представником відповідача, спірна земельна ділянка раніше не була сформована, та не відноситься до категорії земель, які неможливо передавати у приватну власність, спірна земельна ділянка не порушуватиме вимог раціональної організації території, раніше не була сформована.
Суд визнає, що ГУ Держгеокадастру у Сумській області протиправно відмовило позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, при цьому, відповідач посилається на підстави, не передбачені Земельним кодексом України чи іншими законодавчими актами. Суд вважає, що відповідач не надав мотивовану обґрунтовану відмову.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідач зобов'язаний або надати дозвіл позивачу на розроблення проекту землеустрою, або відмовити у наданні такого дозволу, але на законних підставах.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Враховуючи те, що відповідач, відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, не дотримався вимог Земельного кодексу України, таке рішення не може відповідати приписам частини 2 статті 2 КАС України.
Щодо зобов'язання ГУ Держгеокадастру у Сумській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою суд зазначає таке.
Доводи відповідача про те, що суд не може зобов'язати орган владних повноважень до прийняття конкретного рішення, оскільки це буде фактичне втручання в його дискреційні повноваження, суд вважає необґрунтованими. Обрана судом форма захисту порушених прав у цьому випадку не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача. Втручанням у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за клопотаннями заявників замість суб'єкта владних повноважень. Аналогічна позиція випливає зі змісту ухвали Вищого адміністративного суду України від 24.03.2016 у справі № 826/17109/13-а.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за цих обставин. У цьому ж випадку зобов'язання відповідача надати дозвіл є виправданим, оскільки відсутній інший дієвий спосіб захисту порушеного права позивача.
Тобто дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".
Натомість у цій справі відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд, зокрема прийняти відмову або надати дозвіл. Безперечно, правомірним у цьому випадку є лише один варіант поведінки залежно від фактичних обставин.
При цьому, слід зазначити, якщо відмова відповідного органу визнана судом протиправною, а іншого варіанта поведінки у суб'єкта владних повноважень за законом не існує, то суд має право зобов'язати такий орган влади вчинити конкретні дії, які б гарантували захист прав і свобод позивача. Отже, застосування судами зазначеного способу захисту права не можливо вважати втручанням у дискреційні повноваження такого суб'єкта владних повноважень.
Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Вказані висновки узгоджуються з позицією Верховного Суду, викладеної у постановах від 30.09.2019 у справі № 818/1760/17, від 22.03.2018 у справі № 823/795/17, від 27.02.2018 у справі № 816/591/15-а, від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15.
Тобто законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкта владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження).
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а статтею 8 Конституції України закріплено що в Україні визнається і діє принцип верховенство права.
Принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи повинні обмежуватися законом.
У судовому рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Олссон проти Швеції" від 24.03.1988 (скарга № 10465/83) зазначено, що серед вимог, які суд визначив як такі, що випливають із фрази "передбачено законом", є такі:
- будь-яка норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована із достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити із часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в цих обставинах, наслідки, які можуть спричинити за собою конкретну дію;
- фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципу верховенства права. У внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічної влади у здійснення прав;
- закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання влади.
Статтею 6 КАС України та статтею 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди при розгляді справ застосовують принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а також Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод як джерело права.
Загальні принципи диференціації між підміною органу державної влади судом та здійсненням правосуддя безпосередньо сформульовано в рішенні від 09.06.2005 по справі "Фадєєва проти Росії", в якому Суд з відсилкою до справи "Баклі проти Сполученого Королівства" зазначив, що згідно з усталеною практикою Суду саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку "необхідності" втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці Судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції".
Зобов'язуючи орган державної влади виконати свої дискреційні повноваження, суд встановлює справедливість та відновлює баланс взаємодії між органами державної влади та суб'єктами господарювання. Також, що є дуже важливим, суд унеможливлює виникнення вільного трактування та зловживання органами державної влади своїми дискреційними повноваженнями.
Покладення такого обов'язку на відповідача, як надання дозволу на розробку проекту землеустрою, не є перебиранням функції іншого суб'єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб'єкта, та зобов'язанням його приймати рішення, які входять до його компетенції чи до компетенції іншого органу, з огляду на обов'язковість ефективного механізму захисту порушеного права.
Зі змісту наказу відповідача вбачається, що відповідач відмовив ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Тобто відповідач у спірних відносинах вже реалізував свої дискреційні владні повноваження, відмовивши позивачу у наданні такого дозволу. Оскільки відповідач відмовив у наданні дозволу протиправно, а визначених законом підстав для такої відмови під час розгляду справи встановлено не було, суд вважає, що відновлення порушеного права ОСОБА_1 можливе не інакше, як шляхом зобов'язання відповідача вчинити певні дії, зокрема зобов'язання ГУ Держгеокадастру у Сумській області надати такий дозвіл.
Крім того, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність чи користування. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 463/3375/15-а.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
ГУ Держгеокадастру у Сумській області як суб'єкт владних повноважень не довело правомірності свого рішення щодо відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою.
Згідно з частиною 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог з метою захисту прав позивача, оскільки належним способом захисту його інтересів є визнання протиправною та скасування відмови відповідача, яка викладена у наказі від 21.11.2019 № 18-17349/16-19-СГ, у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства за межами населених пунктів на території Беївської сільської ради Липоводолинського району Сумської області, та зобов'язання відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки у власність.
На підставі частини 1 статті 139 КАС України на користь позивача належить стягнути понесені ним судові витрати зі сплаті судового збору, сплаченого при поданні позовної заяви до суду, в сумі 1536,80 грн, згідно з квитанцією від 03.12.2019 № 0.0.1541486831.1 (а.с.3).
Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241- 246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії - задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати відмову Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, викладену в наказі від 21.11.2019 № 18-17349/16-19-СГ, у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення, яка розташована на території Беївської сільської ради Липоводолинського району Сумської області за межами населеного пункту.
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Сумській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення, яка розташована на території Беївської сільської ради Липоводолинського району Сумської області за межами населеного пункту.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління Держгеокадастру у Сумській області (вул. Г. Кондратьєва, 25, м. Суми, 40000, код ЄДРПОУ 39765885) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) витрати на оплату судового збору в сумі 1536,80 грн (одна тисяча п'ятсот тридцять шість гривень вісімдесят копійок).
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Апеляційні скарги до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подаються через Сумський окружний адміністративний суд.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.М. Шаповал