справа № 947/1207/20
провадження № 2-о/947/71/20
07.02.2020 року м. Одеса
Київський районний суд м. Одеси у складі:
головуючого судді Літвінової І.А.
секретар судового засідання - Молодов В.С.
за участю заявника ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Одесі цивільну справу за заявою ОСОБА_2 , заінтересована особа - Одеський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України,
ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з заявою про встановлення факту смерті громадянки України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Донецьк Донецької області, Україна. Заяву обґрунтовує тим, що ОСОБА_3 , яка доводиться заявнику бабкою, померла на тимчасово окупованій території України, однак наявне у заявника свідоцтва про смерть, що видане на такій території, не є документом, якій створює на території України правові наслідки.
Справу за заявою ОСОБА_1 призначено до негайного розгляду за фактом явки заявника до суду із наданням до огляду оригіналів письмових доказів.
Зважаючи на приписи частини другої статті 317 ЦПК України, розгляд справи судом розпочато невідкладно за фактом явки заявника до суду, незважаючи на відсутність представника заінтересованої особи Одеського міського відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області. Заявник проти цього не заперечував.
В ході розгляду справи суд заслухав пояснення заявника, безпосередньо дослідив надані ним письмові докази та дійшов висновку, що заява ОСОБА_1 є такою, що підлягає задоволенню.
Як передбачено статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.
Згідно з пунктом п'ятим частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
У відповідності до пункту 8 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи, зокрема, про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Як вбачається з відповіді Одеського міського відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 12.05.2017 № 3100/47-47 заявник звернувся до відділу з метою реєстрації смерті своєї бабки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на підставі свідоцтва про смерть, виданого Пролетарським відділом записів актів цивільного стану м. Донецька Донецької області 21.02.2017 року, серія НОМЕР_1 . Одеський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області встановив, що надане свідоцтво не відповідає умовам діючого законодавства та не створює правових наслідків, бо видане на тимчасово окупованій території України. Із посилками на положення статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» заявнику було відмовлено у проведені державної реєстрації смерті.
Неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті ОСОБА_3 вимусили заявника ОСОБА_1 звернутися до суду з заявою про встановлення факту смерті.
Як пояснив заявник у судовому засіданні, він є спадкоємцем своєї бабки, яка померла у 2017 році в місті Донецьк. Заявник відразу після смерті бабаки не займався оформленням необхідних для спадкування документів, оскілки вважав, що окупована територія найближчим часом набуде статусу де окупованої, що надасть йому змогу оформлювати документи у встановленому законом України порядку. Проте, тривалість конфлікту і особисті обставини вимусили заявника звернутися до суду, з метою наступного оформлення спадщини. Проживаючи тривалий час у місті Одесі, заявник має намір відчужити успадковане після смерті бабки майно та придбати житло в місті Одесі, оскільки проживає з родиною в орендованій квартирі. У п. 13 Постанови Пленуму Верховного суду України № 5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз'яснено, що суд встановлює факт смерті особи за умови підтвердження доказами, що ця подія мала місце у певний час та за певних обставин.
Доказами, наданими заявником ОСОБА_1 підтверджено, що заявник ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 у родині ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в м. Донецьк ( УССР ). Свідоцтво про народження на ім'я ОСОБА_1 (серія НОМЕР_2 ) видано 24 липня 1978 року Пролетарським відділом ЗАГС м. Донецьк. В свою чергу батько ОСОБА_1 - ОСОБА_4 народився ІНФОРМАЦІЯ_5 в м. Борисов, Мінська область, Республіка Білорусь. Відповідно до свідоцтва про народження НОМЕР_3 державна реєстрація народження ОСОБА_4 відбулась 05 лютого 1956 року у Бюро ЗАГС м. Борисов Мінської області за актовим записом № 192, де в графі мати зазначена - ОСОБА_3 .
Так, законодавством України визначено, що державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, встановлених законом, зміна імені, смерть, відповідно до Сімейного кодексу України та Цивільного кодексу України, Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» та інших актів законодавства.
Відомості про народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть підлягають обов'язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян відповідно до Порядку ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2007 № 1064.
Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: 1) документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою; 2) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.
Відповідно до п. 1 глави 5 Розділу 3 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України №52/5 від 18 жовтня 2000 року, підставою для державної реєстрації смерті є: - лікарське свідоцтво про смерть (форма №106/о), форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 р. №545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 р. за №1150/13024; - фельдшерська довідка про смерть (форма №106-1/о), форма якої затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 р. №545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 р. за №1150/13024; - лікарське свідоцтво про перинатальну смерть; - рішення суду про оголошення особи померлою; - рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час, та інші.
На підтвердження факту смерті заявником ОСОБА_1 надані лікарські документи «справка о причине смерти») та свідоцтво про смерть НОМЕР_1 , видане 21.02.2017 року, із змісту яких вбачається, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка села «Приселье Смоленской области Российская Федерация», померла ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Донецьку у зв'язку із захворюванням.
Оцінюючи надані докази, суд виходить з того, що смерть особи є юридичним фактом, що має наслідком припинення, зміну та виникнення багатьох правовідносин, а тому має безпосереднє значення для реалізації різними особами своїх прав.
Відповідно до ст.ст. 3, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) Європейський суд з прав людини обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому Європейський суд з прав людини констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, Європейський суд з прав людини у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо.
За таких обставин, аналізуючи наявні докази у їх сукупності, суд встановлює, що факт смерті громадянки України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є доведеним, та враховуючи, що вона померла на тимчасово окупованій території, й реєстрація її смерті органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі наданого свідоцтва є неможливою, а встановлення факту смерті необхідне для отримання свідоцтва про смерть легітимним державним органам, суд доходить висновку, що вимоги заявника законні, обґрунтовані і підлягають задоволенню.
У п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз'яснено, що рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не замінює собою документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 2, 5, 10, 12, 258, 259, 263-265, 268, 293-294, 315-319, 430 ЦПК України, суд
Заяву ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (паспорт громадянина України: НОМЕР_4 , виданий Пролетарським РВ ДМУ УМВС України в Донецькій області 05.03.1998 року; адреса реєстрації місця проживання АДРЕСА_1 ), заінтересована особа - Одеський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України - задовольнити.
Встановити факт смерті, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Донецьк Донецької області, Україна, у віці 85 років громадянки України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішення суду є підставою для державної реєстрації смерті особи.
Допустити негайне виконання рішення.
Копію рішення негайно видати заявнику та направити заінтересованій особі.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його складення.
Датою складення судового рішення є 07 лютого 2020 року.
Суддя Літвінова І. А.