Справа № 522/11109/19
Провадження №2/522/1701/20
29 січня 2020 року м. Одеса
Приморський районний суд м. Одеси у складі:
головуючого судді - Домусчі Л.В.,
за участю секретаря судового засідання- Вадуцкої В. І.,
розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння,
До Приморського районного суду м. Одеси 04 липня 2019 року надійшов позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
В обґрунтування поданого позову представник позивача посилався на те, що у період шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 вони набули у власність квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
29.12.2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір позики, за яким ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_3 прийняв у власність грошову суму в розмірі 1 158 506, 50 гривень. В якості забезпечення виконання зобов'язань, 29.12.2011 року, між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, яким забезпечувались вимоги ОСОБА_4 щодо виконання ОСОБА_3 зобов'язань за договором позики. Предметом іпотеки було визначено квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . За погодженням між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартиру-предмет іпотеки оцінили у 1 158 506,50 гривень. 29.12.2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, відповідно до якого були визначені способи та порядок позасудового звернення стягнення не предмет іпотеки.
Зазначав, що у зв'язку з невиконанням зобов'язання за договором позики, заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29.12.2013 року з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 була стягнута заборгованість за договором позики в розмірі 10 010 609 гривень, проте під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, ОСОБА_4 відмовився від позову.
14.11.2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно за ОСОБА_4 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29.12.2011 року було зареєстроване право власності на вищевказану квартиру. При цьому звернення стягнення на предмет іпотеки відбулось із порушенням умов договору та вимог законодавства, яке полягало в тому, що ОСОБА_3 жодних письмових вимог від ОСОБА_4 про усунення порушень щодо виконання умов договору позики не отримував. Крім того, в порушення п. 8 Договору про задоволення вимог іпотекодержателя, ОСОБА_4 не надсилав жодних повідомлень про перехід до нього права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань за договором позики.
Крім того, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулось незважаючи на факт перебування квартири під арештом, який був незаконно знятий за рішенням суду, яке не набрало законної сили.
У зв'язку з неповідомленням відповідача з боку ОСОБА_4 про перехід до останнього права власності на предмет іпотеки, зокрема про вартість предмету іпотеки на момент такого набуття на підставі незалежної оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, ОСОБА_3 був позбавлений можливості отримати компенсацію перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Крім того, під час посвідчення іпотечного договору та договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29.12.2011 року надавалась згода дружини іпотекодавця ОСОБА_1 , а отже звернення стягнення на предмет іпотеки, повинно було здійснюватись виключно у судовому порядку.
Посилався на те, що ОСОБА_4 незаконно отримавши у власність вказану квартиру, в подальшому відчужив об'єкт нерухомості за договором купівлі-продажу ОСОБА_5 , який в свою чергу уклав договір іпотеки з ОСОБА_2 ..
24.12.2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_2 купив вказану квартиру.
Вважає, що договір купівлі-продажу від 16.05.2015 року, іпотечний договір, укладений 19.05.2015 року на квартиру, договір купівлі-продажу квартири від 24.12.2015 року є фіктивними, тобто не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а мали на мету приховування незаконної реєстрації права власності на цю квартиру за ОСОБА_4 .. Вважає, що факт одночасного укладення договору іпотеки та договору купівлі-продажу між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 - свідчить про зловмисну домовленість між собою, спрямовану на незаконне позбавлення належної ОСОБА_3 квартири та виселення його та членів їх сім'ї з цієї квартири.
Посилаючись на вищевикладені обставини, ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом, в якому просив визнати недійсними договір купівлі-продажу спірної квартири укладені 16.05.2015 року, договір купівлі-продажу спірної квартири від 24.12.2015 року та просив визнати незаконною та скасувати проведену реєстрацію право власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 .. За результатами розгляду спору (№522/2732/16-ц) всіма інстанціями - остаточно позов ОСОБА_3 було залишено без задоволення.
Із посиланням на викладені обставини, а також на те, що перехід права власності на спірну квартиру відбувся не у порядку судового спору; договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 29.12.2011 року та іпотечний договір від 29.12.2011 року укладені зі згоди дружини ОСОБА_3 - ОСОБА_1 , при цьому положення договору про задоволення вимог іпотекодержателя не розповсюджується на права та обов'язки ОСОБА_1 в частині переходу прав власності на іпотечне майно, представник позивачки вважає, що ОСОБА_1 протиправно була позбавлена права власності.
З огляду на викладене, з посиланням на ст.63, 70, 74 СК України, ст. 319, 321, 330, 387-388, 1212 ЦК України, просив витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь позивачки 1/2 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно з автоматизованою системою документообігу суду при розподілі справ між суддями для розподілу вказана справа була розподілена на суддю Нікітіну С.Й..
Ухвалою суду від 16.07.2019 року відкрито провадження по справі.
На підставі рішення Вищої ради правосуддя від 29.08.2019 року №22/0/15-19 про звільнення ОСОБА_6 з посади судді Приморського районного суду м. Одеси у зв'язку з поданням заяви про відставку, з метою забезпечення дотримання прав та законних інтересів сторін по справі, а також дотримання розумних строків розгляду справи, здійснено повторний авто розподіл справи.
У порядку повторного авторозподілу справа надійшла до провадження судді Домусчі Л.В..
Ухвалою суду від 29.10.2019 року (головуючий суддя Домусчі Л.В.) прийнята до розгляду дана справа та призначене підготовче засідання на 09.12.2019 року.
У підготовче засідання 09.12.2019 року з'явився представник відповідача ОСОБА_7 , який позов не визнав. Позивач та його представник, а також третя особа у підготовче засідання не з'явились, суд належним чином сповістив їх про день, час та місце розгляду справи. Згідно вимог ст. 197,198 ЦПК судом ухвалено проводити підготовче засідання у відсутності зазначених сторін на підставі наявних в матеріалах справи доказах.
Ухвалою суду від 09.12.2019 року підготовче провадження у справі було закрито та призначено до розгляду по суті на 29.01.2020 року.
У судовому засіданні 29.01.2020 року були присутні представник позивача та третьої особи - авд. ОСОБА_8 , представник відповідача - Дорошенко ОСОБА_9 .О..
ОСОБА_8 як представника позивача та третьої особи у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив задовольнити із посиланням на те, що спірна квартира була придбана у період шлюбу позивачки із третьою особою. У подальшому чоловік позивачки уклав договір позики із ОСОБА_4 , у забезпечення якого в іпотеку було передану квартиру подружжя. також, 29.12.2011 року був укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, на підписання вказаних договорів позивачка надавала згоду. Між тим, у подальшому право власності на вказану квартиру в позасудовому порядку було зареєстровано за ОСОБА_4 , та не враховано, що це майно в 1/2 частині належить дружині іпотекодавця. Вважає, що звернення стягнення на предмет іпотеки повинно було відбуватись лише за відповідним судовим рішенням та спірна квартира не розподілена між подружжя. Щодо часу, з якого вважає, що порушено право позивача, представник не зміг повідомити суду.
Заперечував проти застосування до спірних правовідносин строків давності.
Представник відповідача заперечував проти позову та просив відмовити із посиланням на те, що з приводу спірної квартири було багато позовів та за розглядом справи №522/2732/16 судами було встановлено правомірність переходу права власності до ОСОБА_4 .. У подальшому спірна квартира була правомірно двічі відчужена. Вказував, що у справі №522/2732/16 позов подавався від подружжя як обох позивачів та останні було відомо про те, що майно вибуло з їх права власності, а отже вважає, що пропущені строки звернення до суду та просив застосувати процесуальну давність.
Також був спір з приводу виселення позивачів із даної квартири за позовом ОСОБА_2 , (справа 522/12770/17) та винесено рішення суду від 11.06.2019 року про задоволення позову ОСОБА_2 , залишене без змін рішенням суду апеляційної інстанції від 29.11.2019 року.
Також на розгляді судді Приморського районного суду м. Одеси Абухіна Р.Д. перебувала справа №522/4160/19, за розглядом якої винесено заочне рішення від 01.11.2019 року про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про визнання права проживання та користування квартирою.
Отже, вважає, що відповідач правомірно набув право власності на спірну квартиру, окрім того, позивачем пропущено строки давності.
Суд, розглядаючи у судовому засіданні цивільну справу, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи дійшов до наступних висновків.
Суд вбачає, що між сторонами існував ряд судових спорів (справи №522/2732/16, №522/12770/17 №522/4160/19), за розглядом яких судами встановлені наступні фактичні обставини.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч.4 ст. 82 ЦПК України).
У період шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 вказані особи набули у власність квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
29 грудня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошей, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав у борг від ОСОБА_4 у розмірі 1 158 506,50 грн., які зобов'язався повернути до 29 грудня 2012 року.
Вказаний договір було пролонговано до 29 грудня 2013 року.
Факт укладення вказаного договору сторонами не заперечувався.
29 грудня 2011 року на забезпечення виконання зобов'язання за договором позики укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передав в іпотеку ОСОБА_4 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_3 . Договір іпотеки посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Божемовською Н. В. за реєстровим № 1806. (а.с.14-19).
Одночасно з укладенням договору позики грошей та договору іпотеки 29 грудня 2011 року сторони уклали договір про задоволення вимог іпотекодержателя.
Під час посвідчення іпотечного договору та договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29.12.2011 року надавалась згода дружини іпотекодавця - ОСОБА_1 , зазначене не заперечується представником позивача у рамках даної справи.
У зв'язку з невиконанням зобов'язання за договором позики, заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29.12.2013 року з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 була стягнута заборгованість за договором позики в розмірі 10 010 609 гривень, проте під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, ОСОБА_4 відмовився від позову.
14.11.2014 року державним реєстратором, прав на нерухоме майно за ОСОБА_4 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29.12.2011 року було зареєстроване право власності на вищевказану квартиру.
У подальшому ОСОБА_4 квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відчужив ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юшиним А.Ю. 16 травня 2015 року (серія та номер : 891).
У свою чергу, ОСОБА_5 відчужив вказану квартиру ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юшиним А.Ю. 24 грудня 2015 року і зареєстрованим у реєстрі за № 2754, серія та номер: 2397, виданий 09.11.2016 року.
Право власності позивача було зареєстровано 24 грудня 2015 року, про що свідчить інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 28.01.2016 року (справа №522/12770/17, а.с.11).
У лютому 2016 року ОСОБА_3 , ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , третя особа - Управління державної реєстрації Головного управління юстиції в Одеській області про скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання недійсним договорів купівлі-продажу майна, предметом якого є квартира АДРЕСА_3 (справа №522/2732/16).
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12.04.2017 року, залишеному без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 29.06.2017 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02.11.2017 року в задоволені позову відмовлено.
Постановою Верховного суду від 04 липня 2018 року у задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року - відмовлено.
За розглядом даної справи №522/2732/16, судами було встановлено, що Згідно з пунктом 11 договору про задоволення вимог іпотекодержателя при зверненні стягнення на предмет іпотеки перехід права власності на предмет іпотеки відбувається після спливу 30-денного строку з моменту надіслання на адресу позичальника письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки, у разі невиконання зазначеної вимоги, шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя. Іпотекодавець надає згоду на таке набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, та у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником договору позики, додаткова згода іпотекодавця на набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки не потрібна (справа №522/2732/16, т. 2, а. с. 30).
07 квітня 2014 року ОСОБА_4 склав заяву про порушення ОСОБА_3 зобов'язання за договором позики від 29 грудня 2011 року та попередження про те, що у разі невиконання вимоги про повернення позики в розмірі 1 158 506 грн. 50 коп., право власності на предмет іпотеки перейде до нього відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 грудня 2011 року.
Вказана заява посвідчена нотаріально, зареєстрована за № 523 та направлена на адресу ОСОБА_3 , про що свідчить рекомендоване повідомлення кур'єрської служби «Weltex» від 05 травня 2014 року за № 00271510-ААWH із описом вкладеного, а саме «нотаріально посвідчена заява про виконання вимог та стягнення предмета іпотеки від 07 квітня 2014 року».
Судами встановлено, що ОСОБА_3 відмовився від отримання вказаної кореспонденції, що підтверджено підписом кур'єра (справа №522/2732/16, т. 2, а. с. 79).
Вирішуючи спір у справі №522/2732/16 суди виходили із того, що документи, на підставі яких реєстратором приймалося рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 , відповідали пункту 46 Порядку № 868, статтям 19, 24 Закону № 1952-IV, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин, оскільки від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання ОСОБА_3 відмовився, що підтверджено відміткою працівника кур'єрської служби і позивачами вказана обставина не спростована.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що посилання позивачів на порушення процедури позасудового врегулювання питання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставними; позивачі не надали доказів фіктивності укладених договорів; посилання на зловмисну домовленість є припущенням; обтяження у вигляді заборони було накладено в інтересах ОСОБА_4 для унеможливлення відчуження спірної квартири позивачами і скасування арешту на вказану квартиру - не порушувало права позивачів.
Отже, зазначене спростовує доводи сторони позивача з приводу того, що звернення стягнення на предмет іпотеки мав здійснюватись лише в судовому порядку, оскільки самі сторони ( ОСОБА_10 та ОСОБА_4 ) визначили досудовий порядок задоволення вимог іпотекодержателя в п.11 договору про задоволення вимог іпотекодержателя, на укладення якого надала згоду ОСОБА_1 , та яким скористався ОСОБА_11 .З..
Правомірність такого звернення стягнення досліджувалась судами за розглядом справи №522/2732/16 та повторній оцінці у рамках даної справи не підлягає.
За розглядом справи 522/12770/17 рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 червня 2019 року було задоволено позов ОСОБА_2 , пред'явлений до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , треті особи без самостійних вимог: ОСОБА_12 , яка діє також в інтересах неповнолітнього ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , яка діє також в інтересах неповнолітньої ОСОБА_15 , та вирішено усунути перешкоди ОСОБА_2 у здійсненні ним права користування квартирою АДРЕСА_3 , шляхом виселення ОСОБА_3 , ОСОБА_1 із даної квартири. Вселити ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_3 .
Вирішуючи даний спір, суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем та власником квартир за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказане рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11.06.2019 року було залишено без змін ухвалою суду апеляційної інстанції від 20.11.2019р.
Також, за розглядом справи №522/4160/19 рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 31.10.2019 року було залишено без задоволення вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про визнання права проживання та користування квартирою.
Вирішуючи спір суд виходить із наступного.
За змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Конвенція) кожному гарантується право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Цією статтею також визначено певні гарантії прав приватних осіб у випадку втручання держави у їхні права.
При розгляді справ національні суди України застосовують положення Конвенції та практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) як джерело права, що передбачено статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Згідно зі статтями 13, 41 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути здійснене лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.
Відповідно до статей 2, 318 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) річ (майно) може знаходитись у власності Українського народу, фізичних та юридичних осіб, держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав й інших суб'єктів публічного права.
Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.
Згідно чинного законодавства, діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.
Статтями 328, 329 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.
Відповідно до статей 386, 387 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
У постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № б-54цс17 зроблено висновок, що «право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України встановлено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. (ст. 2 ЦПК).
Згідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно до ст. 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Відповідно до ст. ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд вбачає, що судами за розглядом позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було досліджено та встановлено обставини правомірності набуття права власності на квартиру АДРЕСА_4 , як ОСОБА_4 , так і в подальшому ОСОБА_16 .. Зазначена обставина не спростована позивачем у даній справі.
Також із боку позивача не доведено належним чином того, що спірна квартира вибула із власності поза її волею, суд вбачає, що за рахунок даного майно було погашенні зобов'язання чоловіка позивача, про які позивачка була обізнана.
Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар.
Викладене відповідає висновку Верховного суду, викладеному у постанові від 22.01.2020 року у справі № 520/7397/15-ц.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для застосування положень ст. 388 ЦК України та підстав для витребування майна від добросовісного набувача не вбачає, а тому в задоволенні позову відмовляє.
Судом також розглянуто та досліджено заяву представника відповідача про застосування строку позовної давності. При цьому суд враховує наступне.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч.4 ст.267 ЦК).
У п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення» №14 від 18 грудня 2009 року роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Отже, тільки у разі, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК і вирішити питання про наслідки такого спливу (або відмовити у задоволенні заявлених вимог у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір із застосуванням наведеної норми ЦК).
Між тим, із урахуванням викладеного, суд не застосовує наслідки пропуску строку позовної давності, про застосування яких було заявлено представником відповідача, оскільки в позові відмовлено за його недоведеністю.
Підстав для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат у відповідності до ст. 141 ЦПК України судом також не встановлено.
На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, ст.1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ст.ст. 1,11, 15-16, 319, 321, 328, 334, 387-388, 391, 578, 590, 657, 1212 ЦК України, Сімейним Кодексом України, ст.ст.1, 3-13, 19, 23, 42-44, 48, 49, 76-80, 83, 89, 95, 133, 141, 209, 211, 229, 235, 244, 245, 247, 258, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , останнє місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_5 ), третя особа ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 , останнє місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) про витребування майна з чужого незаконного володіння, - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду через Приморський районний суд м. Одеси, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення суду складено 07.02.2020 року.
Суддя: Домусчі Л.В.